Місто над ставом

Легенди та перекази

Цей розділ можна вважати унікальним. Насамперед тому, що розповіді старожилів суттєво проливають світло на історію міста. І хоча деякі факти можуть видатися сумнівними, їх, безперечно, варто взяти до уваги. Нехай Вас, шановні читачі, не бентежить певна хаотичність у викладі тих чи інших подій і фактів, адже спогади складалися з багатьох уривків. По-друге, чимало опитаних уже відійшли у вічність. Тож нехай даниною пам'яті про них стануть їхні спогади.
Степанія Кудлик, уродженка Ходорова, вчителька географії (померла на початку 90-х років):
— Онуфрій Саляк ще за часів Австро-Угорщини був у Ходорові війтом. За його урядування вимощено бруківкою деякі вулиці, ринковий майдан. У його хаті була перша читальня „Просвіти" у Ходорові. Біля хати Онуфрія Саляка (зараз на тому місці стоїть новий будинок його внука Богдана) на вул. Доїздовій (тепер Богдана Хмельницького, яку ще називають Старою дорогою) з'явилася перша у Ходорові лампа, що освітлювала заболочену вулицю. Це місце так і почали називати: „під лямпою". Тут збиралася молодь „на
кавалєрку".Деякий час читальню „Просвіти" очолював Осип Копитко, котрий працював на залізниці, а потім став власником ресторану. Коли в Ходорові утворився Союз українок, то велику роботу в ньому проводила дружина Антона Сохана Ольга.
Петро Кашинський, уродженець Ходорова (помер на початку 90-х років):
— З розповідей старожилів міста знаю, що першою родиною, котра поселилася на цих землях, були Климковичі. Вони приїхали сюди з Чехії. Я почав ходити до школи 1909 р. Тоді ще говорили, що дерев'яній дзвіниці понад 600 років. Коли виповнилося 15-16 років, відвідував аматорський (драматичний) та хоровий гуртки. Жид Тайхман мав залу, де відбувалися концерти (зараз це будинок на розі вул. Грушевського та Привокзальної напроти магазину №10; його ще називають бригадним). Дітей вчив грати на скрипці та трубі директор Загірочківської школи Дзіндзьоловський. Читальня „Просвіти" деякий час знаходилася біля скверика поблизу церкви на розі вул. Шевченка та Якова Долгого (зараз там будинок сім'ї Ціжів). Потім — у будинку Вербовських-Владик на тій же вул. Шевченка (тепер у ньому мешкає сім'я Миколи Костура, дружина якого, Мирослава, походить з родини Вербовських-Владик). У 1912 р. збудовано польський клуб „Сокіл" (тепер міський Будинок культури). У 1918-19 рр. головою міської управи був Филимон Пеленський.
Теодозій Парипа, уродженець Ходорова:
— Мій тато розказував, що до Ходорова приїжджав австрійський цісар Франц-Йосиф. (Напередодні Першої світової війни Франц-Йосиф проїжджав з Кракова до Коломиї через Мостиська, Львів, Ходорів). На території теперішньої поліклініки була фабрика німця Міштелінгера, де виготовляли залізобетонні вироби. Для робітників Міштелінгер побудував 8 будинків. їх у Ходорові ще й досі називають „Домки". Розташовані вони у центрі біля міської ради (тепер це вул. Івана Мазепи, раніше — Тельмана). Одного будинку вже немає. На нього під час Другої світової війни впала бомба.
Зеновій Кецало, уродженець Добрівлян, живе у Львові:
— Церкву Косми і Дам'яна розписували кілька художників. Гору малював Роман Хома. У 1956 р. о. Трач попросив, щоб я завершив розпочату Хомою справу, котрий „проштрафився", бо часто заглядав у чарку. Малювали також Володимир Патик, Сергій Борейко. Батьки останнього померли, коли Сергій був малим хлопцем. Він виховувався в Почаївському монастирі, потім вчився у Варшавській академії мистецтв. Іконостас робив гуцул Павлишин, котрий жив у Добрівлянах. Він виконував замовлення по селах, а також учителював. Розмальовував іконостас Карло Звіринський (нині професор кафедри монументального живопису Львівської академії мистецтв).(Ходорівську церкву також допомагали розписувати Йосип Ярема, Ярослав Цибран, Мирон Краївський. А посвячували виправлений храм 1957 р.).
Розалія Кудлик (з роду Лубиків), жителька Ходорова (померла на початку 90-х років):
— У нашій хаті в 1918-19 рр. квартирували офіцери Української Галицької Армії. Пам'ятаю прізвище одного з них - Головінський (Юліан Головінський — сотник УГА, співзасновник УВО, 1924-25 рр. її бойовий референт, а 1926 і 1930 рр. — крайовий командант, організатор ряду бойових актів, убитий польською поліцією без суду 1930р.) У той час на вокзалі вбили українського офіцера. На пальці він мав перстень з синьо-жовтим камінчиком. Захищати українську державу разом з УГА 1919 р. з Ходорова пішли Федь Коцовський, Гриць Ціхівський, Філіпко Саляк.
Стефанія Дунців (з роду Дубаневичів), уродженка Ходорова:
— Біля стрілецької могили на цвинтарі, де височить хрест і насипана з каменю гора, є прикопаний фундамент ще однієї стрілецької могили. А неподалік від цих двох — третя, в якій поховані два сотники, притягнутих на паровозі. На їхніх шиях були сліди від шнурка. На дорозі від Вовчатич до Загірочка знаходилась могила, де лежали ще два сотники. Поруч височіли липи, стояла жидівська корчма. На могилі був невеличкий пам'ятник з каменю.
Марія Мармурович (з роду Саляків), уродженка Вовчатич, живе в Стрию:
— У Вовчатичах в одній з могил були поховані сотники Чопик і Косович. Потім їх перепоховали на ходорівський цвинтар.
Будувати церкву в Ходорові допомагали і жителі Вовчатич: Петро Ковалишин, Михайло, Микола, Кіндрат і Онофра Гануща-ки, Микола і Петро Саляки, Андрій Герман, Теодор Ціхівський, Омелян Мушкевич та інші. Судовий радник Олекса Саляк (його кликали радца) — добродій нежонатий, жертвував кошти на українські установи: „Рідну школу", садок, церкву. Коли він помер, відбувся величавий похорон. Приїхало чимало духовенства, інтелігенції, навіть зі Львова і Станиславова. Тіло його везли волами.
Ходорів у 30-х роках вважався містом промисловим. Тут діяли цегельня, цукроварня, різня (фабрика беконів), маслосоюз, кооперативи, приватні магазини. На цукроварні працювали здебільшого поляки. їх спроваджували з центральної Польщі і давали землю в оренду, а також надавали матеріальну допомогу для будівництва. Це називалося „поляки на парцеляції"(парцеляція означає розподіл землі на менші ділянки). Пізніше поляки з парцеляції Кремерівка нападали на наші села, знущалися над українцями. На цукрових плантаціях працювали також приїжджі бойки зі Станиславівщини. Ми вчили з географії, що Ходорівська цукроварня в Польщі буланайбільшою.
Меланія Білинська (з роду Волинців), донька священика із Загірочка, живе у Львові:
— Велику роль у довоєнній ходорівській „Просвіті" відігравав син священика з Чорного Острова Леонід (Лєнко) Курчаба. Він закінчив медінститут, став першим головою Українського Червоного хреста у Львові. (Відомо також, що на початку 1941 р. лікаря Курчабу німці арештували, вивезли до Кракова і там закатували у горезвісній тюрмі на Монтелюпіх). Коли 1939 р. прийшли радянські „визволителі", то почали створювати районні комітети комуністичної партії. У Ходорові першим секретарем райкому призначено Павленка, другим — Баслика, третім — Терещенка. Незважаючи на посаду, Клим Павленко був людяним і доброзичливим. Цього не можна сказати про Баслика, котрий приніс багато горя жителям Ходорівщини. Знаю, що Павленка відправили на фронт, де він загинув. Випадок рідкісний, бо майже не траплялося, щоб перших секретарів райкомів компартії посилали на передову. У жовтні 1939 р. у нашому домі під час переїзду через Ходорів кілька годин перебував тепан Бандера, котрого супроводжував Дмитро Мирон (псевдо Максим Орлик). Останній керував групами юнацтва ОУН у Львові, до якого я належала. Саме він порекомендував Бандері зупинитися у нас. Серед членів ОУН з Ходорівщини мені відомі Микола Левицький з Молодинча (референт пропаганди обласного проводу ОУН, відомий під псевдами Юг, Жабко, директор друкарні в Ходорові 1941 р., автор книг „Чи і ти таким був?", „13 днів в Карпатській Україні"), Богдан Прокопів з Дуліб (референт СБ Крайового проводу ОУН, псевда Степан, Буря, Хмара), Дмитро Слюзар з Бортник, Микола Ганущак з Вовчатич, Ірина Козак з Ліщина (член проводу ОУН Львівського краю, відповідальна за роботу жіночої мережі, псевдо Лада), Володимир Чорненький, Кіт, Парадовський. Мій чоловік О.Білинський медицину студіював в австрійському м. Граці. Дипломованим спеціалістом 1932 р. приїхав до Ходорова. Незабаром підняв на належний рівень охорону здоров'я. Для хворих у домі Білинського, який був і за поліклініку. Зацікавлення Олександра Білинського не обмежувалися лише медициною. Він активно працював у ходорівській „Просвіті", навіть два роки очолював її. Підтримував „Рідну школу", церкву. Під час Другої світової війни рятував ранених хлопців-підпільників, котрі лежали в лікарні, незважаючи на те, що за кожним раненим стежили і гестапівці, і кагебісти.Одного разу під час німецької окупації подяку лікареві написала письменниця Ірина Вільде. А це заборонялося робити, бо було своєрідною рекламою. Німці прийшли з перевіркою, та все обійшлося. В цей час лікар Білинський врятував 12-річного єврейського хлопчика. Тому треба було викрасти з лікарні, куди його напівпритомного привезли німці. Усвідомлюючи можливі наслідки, мій чоловік все ж врятував хлопчика. У лікарській канцелярії працювала медсестрою Ліна Скремета. Вона керувала вишколом санітарок для ОУН-УПА, а також надавала медичну допомогу підпільникам. Якось Олександр Білинський і поляк-хірург Едвард Гак оперували одного з підпільників, мабуть, високого рангу, тому що гітлерівці тримали біля нього варту. Зважаючи на його важкий стан, після операції гестапівці залишили лише одного вартового та й то у коридорі. Підпільники викрали свого побратима, вбивши німця. На схилі свого віку часто подумки сягаю у глибину прожитих літ і згадую рідних, товаришів, близьких і дорогих для мене людей, багато з яких відійшло у вічність. Серед них незгасною зорею світиться постать Катрусі Зарицької — відомої діячки ОУН, відважної патріотки, незламного борця за волю України.
Юлія Рудницька (з роду Калинців), уродженка Ходорова (померла 1995 р.):
— В УГА з Ходорова 1919 р. пішли також Степан Климкович, Андрій Кудлик, Теодор Калинець. Членкинями Союзу українок на початку 30-х років були Наталя Калинець (з роду Ціхівських), п. Стасишинова, Стефанія Крвавич (дружина священика з Отиневич), Ольга Троян (дружина Северина), Христина Закаляк (з роду Калинців), Анна Калинець, Анна Ціхівська, Юлія Калинець, Анастазія Чмир, Марія Ференчак, Степанія Ластовецька (з роду Татомирів), Гудзієвич, Євстахія Пивовар (з роду Мотилевських), Параня Владика (з роду Вербовських), Анастазія Ластовецька. В 30-х роках у Ходорові була влаштована католицька акція, якою керувала Стефанія Крвавич. Її заступницею була Ольга Троян, а я — секретаркою. В Народному домі ми організували спільну просфору (вечерю). Сестра чоловіка вийшла заміж за Ярослава Дудикевича — адвоката у Бібрці, активного члена „Просвіти" (брав участь у відкритті магазину „Роздільня" в Ходорові 1928 р.). Натомість його рідний брат Богдан був комуністом, активним членом КПЗУ. Ще один брат — Володимир — був священиком в Журавні. Йосип Рудницький працював лісничим. 14 і 15 серпня 1937 р. ходорівчани брали участь у прощі до Готова.
Марія Кашинська (з роду Калинців), уродженка Ходорова, зараз живе у Львові (на сьогодні чи не найстарша серед ходорівчан, адже народилася 1900 р.):
— Серед членів українського товариства „Сокіл" я пригадую дружину Копитка, Тетяну Грабовську (з роду Саляків), Михайла Стиранівського, Юлька Саляка, Ольгу та Настуню Коцовських (остання вийшла заміж за німця Отто Штікса і виїхала до Відня. Штікс працював упродовж деякого часу інженером на спирт-заводах у Львові), Євдокію Дунець (з роду Калинців), Антона та Катерину Лозинських, Івана Лозинського, Филимона Пеленського, Олену Кашинську, Теклю Любинецьку (з роду Климковичів), Іванця Калинця, Панька Румінського, Івана Климковича. Серед назв полів і нив пам'ятаю такі: „Вимєрни" — долішні і горішні, які знаходилися наприкінці вул. Стрийської між Жировою і Городищем Королівським; „Кринички" та „Кінці" (наприкінці вул. Стрийської). У Ходорові жив інженер Ліповський, котрий змайстрував машину, що рухалася без палива. Значну частину населення Ходорова в 20-30-х роках становили жиди. Багато з них - дрібні власники. Клірсфельд, котрий виховувався у польки Струк, мав магазин шкільного приладдя. Занд торгував м'ясом. Содову воду виготовляли Габери, котрі жили на Старій дорозі. Великими багачами були Айзенштайни, один з синів яких був лікарем. Виробами з металу торгували Брод-барти. Свої магазини мали Шапс, Блінд, Мозес (взуттєвий магазин), Бер (ресторан, магазин цигарок „Трафіка"), Шулим, Гляйзер, Пінькас, Гандт (фотографія). Останній зафіксував на плівці австрійського цісаря, коли той був у Ходорові. Лікарем був Пельзнер. Під час війни німці розстрілювали жидів у лісі, а також на сплавах біля ставу.
Теофілія Калинець (з роду Семигинівських), жителька Вовчатич:
— У Ходорові біля м'ясокомбінату жила п. Домбровська. Вона, мабуть, належала до родини відомого польського генерала Домбровського, про якого співається у відомому польському гімні-марші. За традицією, перший танець на забавах ксєнжний (так називали князя Євгена Любомирського) танцював саме з п. Домбровською. Князь Любомирський був високого зросту. Ксєнжний жив деякий час на Альбінівці (так називали будинок Альбіновського — управителя маєтків барона де Во; сьогодні тут знаходиться середня школа №2). Пізніше його тітка передала йому в спадок 12 фільварків. У другій половині 30-х років він відбудував палац, де зараз знаходиться лікарня. Син Любомирського нещодавно приїжджав до Ходорова, відвідував цукровий комбінат, серед засновників якого був його батько.
Іван Долгий, уродженець Ходорова, зараз живе у Дрогобичі:
— Мама розказувала, що приблизно 1912 р. у Ходорові побував митрополит Шептицький. Він зупинився у нас на плебанії. Оскільки шановний гість мав високий зріст, то тато придбав нове й довше ліжко. Перша місія у ходорівській церкві відбулася приблизно 1935 р. Місіонером тоді був ігумен монастиря отців-редемптористів у Тернополі о. Приходько. Другу місію 1938 р. провів бельгієць о. Більке, котрий також деякий час служив у тернопільському монастирі отців-редемптористів. У Ходорові на святі „Просвіти" побував одного разу єпископ Никита Будка.
Василь Дудин, житель Ходорова:
— Мій тато Теодор 1914 р. пішов на війну і не повернувся з російського полону. Брат Олександр був підстаршиною Української Галицької Армії і брав участь у походах на Київ 1919-20 рр. Нагороджений медаллю уряду Української Народної Республіки „Залізний хрест" та тризубом, обшитим золотою облямівкою. Ці нагороди вручив Олександру Дудину колишній сотник УГА Осип Навроцький приблизно 1936-37 рр. Уже значно пізніше брат згадував, що був присутнім на переговорах командування УГА з армією „білого" генерала Денікіна, коли йшлося про спільні воєнні дії проти більшовиків у Києві 1919 р. А також про „трикутник смерті", з якого вирвався ледь живим. У Львові 1935 р. на вул. Ротоцького, 22 відбувалася виставка українського промислу. Я зі своїм братом Олександром представляв Ходорів. Збереглася знимка в журналі „Торговля і промисел", де зображено фіру з нашими товарами: щітками, мітлами. Є також фотографія, де на фірі з написом „Український промисел" стою я і Володимира Саляк. Виставку у Львові для мого брата Олександра допомагав оформлювати професор Пастернак, рідний брат відомого археолога, що займався розкопками княжого Галича. Войтович — міністр пошти і зв'язку в уряді Августина Волошина в Карпатській Україні, після перебування у тюрмі приїхав до Ходорова. Тут працювала акушеркою його сестра (вийшла заміж за Бойчака). Крім моєї щіткарні, у Ходорові були й інші майстерні. Бочки для масла виготовляли Олекса Гриник, Дубаневич, Павло Шуварський. Крісла майстрував Василь Лижник. Жид Гольдшмідт мав майстерню, де виготовляв меблі. Крім братів Дудинів - до 1939 р. у Ходорові було чимало українців, які мали свою приватну справу. Власними крамницями володіли Іван Василик, Марія Данець, Осип Копитко (споживчі товари і ресторан), Софія Мартинець, Варвара Семущак, Осип Чорний (бетонні вироби), Іван Карпинець (чайня і цукерки), Володимир Стасишин (склад радіоапаратури), Тадей Джулин (торгівля свиньми), Володимир Семущак, Юрій Кудлик (склад вугілля й матеріалів для опалення „Опал").
Ірина Басараб (з роду Борисовських), уродженка Ходорова:
— Мій чоловік Іван Басараб був дяком в ходорівській церкві, починаючи ще з кінця 30-х років. Перед ним кільки місяців був Лялька з Молодинча. Ще раніше дякували Бубела, Яким Любинецький, Михайло Любинецький, Олекса Старовецький. Іван став дяком, коли йому виповнилося 17 років, тобто в грудні 1939 р. Дякував до грудня 1991 р. Перед цим у жовтні ліг у лікарню до Львова та на Служби Божі до Ходорова, незважаючи на важку хворобу, приїжджав. Першого грудня він ще керував хором, а 10-го. його не стало. (Після смерті чоловіка регентом у церкві стала дружина Ірина. Диригувала хором до весни 1995 р.). Коли 1945 р. заарештували о. Якова Долгого, у Ходорові кілька місяців правив о. Грош. Приблизно з 1946 р. прийшов священик Андрій Трач, котрий пробув до 1957 р. Після нього правив о. Петро Мриглод, за якого посвячено повністю виправлену церкву. З 1967 р. до 1980 р. завідателем церкви Косми і Дам'яна був о. Володимир Руданський. Після нього призначено о. Ярослава Пирога, котрий правив до 1990 р. Коли Українська Греко-Католицька Церква вийшла з підпілля, незначний час священиками у Ходорові були отці Степан Цибран, Любомир Кушнір, Василь Юрів. З 1990 р. до 1996 р. парафією завідував о. Мирослав Німак. У травні 1996 р. завідателем призначено о. Миколу Надутого, а у вересні сотрудником — о. Івана Духнича.
Богдан Поташник, уродженець Ходорова, зараз живе у Львові:
- Мій тато, Роман-Леонід Поташник, народився 29 червня 1897 р. у Рогатині. Брав участь у воєнних діях 1919-20 рр. Воював у формуванні усусусів, яким командував легендарний Григір Тютюнник. 1922 р. закінчив гімназію у Відні. З 1922 по 1927 рр. навчався на хіміко-технологічному відділенні інженерного факультету Українької господарської академії в Чехословацькій Республіці. Здобувши фах хіміка, виготовляв у Ходорові пасту для взуття „Шварц", яку знали навіть в Англії.
Стефанія Микитин (з роду Любинецьких), уродженка Ходорова:
— У містечку до 1939 р. було багато приватних магазинів, здебільшого жидівських. Жид Марк мав „Цукорню", де продавав кондитерські вироби (на тому місці на площі Ринковій зараз телевізійна майстерня). Поряд - жид Мозес торгував взуттям. У будинку Пельзнера (будинок з куполом між міліцією та Будинком школяра) знаходився магазин „Тканини", власник якого — Лєрнер. Директор тартаку (меблевої фабрики) — жид Вольгмут. За теперішнім універсамом біля базару, де їдальня професійно-технічного училища, була аптека Бідермана. Жид Тайхман мав готель (у будинку, де певний час знаходився залізничний вокзал). Донька Тайхмана працювала вчителькою у повшехній школі, де були дві вчительки з подібними прізвищами: Цигель і Циглєр. Лікарями в Ходорові працювали жиди Пельзнер, Діаменштайн (жив у хаті біля церкви, в якій зараз гуртожиток училища), Фальк (дантист), Фіберт (рвав зуби, ставив банки), а також поляк Скочек. Мільйонерка Мінця Бродбарт (жила на площі Ринковій) мала кілька магазинів, металеву базу. У 1939 р., коли більшовики націоналізували все її майно, вона вийшла на площу і почала кричати: „Де той німець? Гітлєр, де ти? Мене грабують!". Потім фашисти жорстоко познущалися над жидами, проводячи і у Ходорові, і в інших населених пунктах так звані акції. Жида фризієра вбили на подвір'ї Калинців біля водяної помпи на Старій дорозі. На подвір'ї Томи Ковалишина (напроти ресторану) жид Гольд мав склад дерева. Жидів розстрілювали далеко у лісі, аж за залізничною будкою на переїзді до Добрівлян. Дві жидівки Фрідман, доньки акушерки, переховувалися на вул. Франка у Степули. У Богдана Блюсовича переховувалася жидівка Рузя Бріль. Ляден, котрий заготовляв яйця, мав склад біля залізничної колії недалеко від теперішньої міської Ради. Поруч мав „видій" Лівінтер (продавав молоко, яке доставляв зі Садок). Його донька шила капелюхи і її ходорівчани називали „моднярка". Мала двох дітей, з якими за німецької окупації переховувалась у Струків. У приміщенні, де зараз Будинок школяра, колись розташовувалася єврейська духовна школа. Позаду неї жив рабін (тепер дитяча бібліотека). Єврейську божницю (синагогу) спалили німці. Коли вона горіла, над нею дуже літали голуби. Люди казали, що то Бог прощається з храмом. Інші говорили, що голуби мали там гнізда. За божницею знаходилась жидівська лазня. Біля училища (вул. Грушевського), де зараз живуть Юревичі, була друкарня „Експрес", що її Микола Левицький переніс 1941 р. до хати Панька Любинецького (ріг вул. Шевченка та Вільце). Поляк Ванатович, котрий жив недалеко від залізничної станції (тепер район магазину „Ватра"), займався скупкою беконів (м'ясна порода свиней) і відправляв залізницею багатьом замовникам. А скуповували свиней „згінники" (так їх називали) Саляк, Тадей Джулим, Микола Вербовський, поляк П'ясецький, Когут, Джавала. Поляк Бунікевич, котрий жив у будинку напроти теперішнього відділу міліції, мав магазин шкільного приладдя „Захента". На місці теперішньої центральної аптеки мав аптеку син Осипа Копитка. Григорій Микитин — мій чоловік — працював директором школи у Бортниках. Його заарештували більшовики 1944 р. Перебував він у тюрмі, яка спочатку знаходилася в теперішньому Будинку школяра. Там також тримали і Геса з Молодинча. А в домі Пельзнера (поряд з тюрмою) деякий час був штаб НКВД. Пам'ятаю одного з енкаведистів, котрий особливо жорстоко знущався над нашими людьми. Прізвище його — Сімхе. Потім тюрму перенесли до колишнього приміщення суду (тепер середня школа №3), а пізніше — до хати Василика (тепер пошта). Мій брат Іван та Михайло Гриник керували тіловиховним (гімнастичним) курсом у Народному домі наприкінці 30-х років. Збереглася фотографія 1937 р., де зображені випускники курсу. Старшою посестрою в молодіжному спортивному товаристві „Луг" була Юлія Чеховська (з роду Ціхівських). Брати мої Іван і Володимир брали активну участь у громадському житті, відзначалися національною свідомістю. Не можу точно сказати, чи належали вони до ОУН, чи були її симпатиками, але Іван за Польщі потрапив до тюрми Бригідки у Львові. Відпустили за тиждень до початку війни між Німеччиною та Польщею 1939 р. Володимир входив у групу „Щерба і товариші", членів якої ув'язнили приблизно 1937 р. Спочатку „сиділи" у Ходорові. В домі покійного радника Саляка члени Українського комітету варили для в'язнів їжу. Гроші на ці потреби давала „Наша торгівля" і адвокат Стронцицький. Потім їх перевели в Бережани. Серед тих, хто поділяв ідеї ОУН, можу назвати Стаха Парипу, Семена Шуварського (відбував покарання у Березі Картузькій і Бережанах), Осипа Пастернака, Михайла Гриника. Адвокат Андрій Стронцицький мав канцелярію у будинку на розі вул. Шевченка та Ірини Вільде. До нього завжди шанобливо зверталися „пан меценас". Він радо жертвував чималі кошти на українські товариства, різноманітні заходи. Тадей Джулим належав до Союзу купців. Спонсорував українські балі й забави в Народному домі. Там часто грали два здібні музиканти брати Кравчуки. Юрко Шуварський, котрий добре малював, оформляв зал на всі святкові заходи. „Командував" забавами Іван Любинецький. За Польщі війтом у місті був Крижановський. Його ім'ям раніше називали вул. Франка. Після нього головою міста став поляк Якса Рожен, котрого кликали бурмістром. Жив у домі, що навпроти фігури Матері Божої у скверику біля церкви.
Олександр Татомир, уродженець Ходорова, зараз живе у Львові:
— З діда-прадіда Татомири — ходорівчани. Тато, посилаючись на маленьку потріпану книжку, розповідав, що наш прапрапрадід Татомир служив охоронцем у князя Данила Галицького. „Пам'ятай про це, сину", — завжди наказував батько. А ще розповідав, що від замку до цегельні під ставом було прокладено підземний хід. Я ще пам'ятаю розвалини старої споруди на горбі, де стояв замок. Мій тато Дмитро воював у складі УГА на панцирному поїзді „Вільний син України". Пам'ятаю, як його відмороженого привезли на простирадлі в 1920-21 рр. Його рідний брат Григорій служив в австрійському полку гусарів. З розповідей відомо, що на річці По в Італії він врятував цісаря Франца-Йосифа, коли той провалився під лід. За це його відзначили медаллю. До школи я пішов у 1922 р. Вона знаходилася у приміщенні суду (тепер неповносередня школа). В четвертий клас ми ходили вже до нової школи (тепер середня школа №1). Директором тоді був Гасний. Після уроків усі йшли на будову церкви. її будував архітектор зі Львова. А головним майстром-розпорядником був Смеречинський. У 1928-30 рр. я почав вчащати до драматичного гуртка, яким у той час керували Семен Шуварський і Юля Кудлик. Але аматорський гурток існував при Народному домі ще з 1925-26 рр. Тоді в ньому виступали Роман Пеленський, Стефан Дунець та інші. Моїм дебютом стала п'єса „Слідами Тараса", в якій роль Тараса Шевченка виконував Стах Любинецький. П'єсу „На широких степах України" написав і поставив директор „Рідної школи" Пилип Гошовський. Її він підписав псевдонімом „Чугайстер (в 1939 р., коли більшовики тільки прийшли до Ходорова, насамперед заарештували саме його). Виставу „Маруся Богуславка" поставив Гарасим'юк. Його дружина виконувала роль Марусі. Музичний супровід на піаніно здійснювала дружина Корнила Трояна. Крім цих п'єс до репертуару входили „Вифлиємська ніч", „Кума Марта", „Циганка Аза", „Трійка гультяїв" тощо. Серед акторів були Семен Шуварський, Анна Грабйонка, Юля Кудлик, Марія Пшик, Юля та Катерина Ціхівські, Оля та Марія Ференчаки, дві сестри Угорчак, Елько Лотоцький, Теодозій Парипа, Стефа Дубаневич та інші. Дмитро Семущак відповідав за господарську організацію вистав. Декорації робили Семен та Юрко Шуварські, столярні роботи виконували Василь Дубаневич і Гаврило Федорів. З розповідей старожилів знаю, що в січових стрільцях були Дмитро Лотоцький, Федь Коцовський, директор „Роздільні" Никифор Гаврилюк, Федь Артим. Коли 1922 р. посвячували фундамент під нову церкву в Ходорові, то о. Іван Винницький поклав під наріжний камінь за великим вівтарем скриньку з двома вишитими рушниками, на яких було вишито „Христос Рождається" і „Христос Воскрес", мініатюрну хоругву Косми і Дам'яна, український прапор, кулак жовтих грошів та кілька квіток безсмертника. Будівництвом церкви опікувався комітет, до якого входили Юревич, Максим Калинець, Олесь Саляк, радца Саляк, Кашинський, Панько Румінський, Дмитро Зубрицький та інші. Хрести для церкви пожертвував Баковський. Зелений зробив рами для вікон. Вітражі — майстри жиди. Мій тато спорудив сходи на вході і „хори". Різьбярські роботи виконували брати Дудини. Автором популярних пісеньок про „Народну торгівлю" був не Гарасим'юк, як вважають ходорівчани, а Козак. Добре пам'ятаю приспів однієї пісні:Казала Феся, що обійдеться, Хоч доля гонить тебе і б'є. Минеться лихо, настане тихо І все не буде так, як є. Директор цукроварні Петровський виїхав з Ходорова разом з відступаючими німецькими частинами. Згодом він став міністром цукрової промисловості Польщі. В Народному домі збирався хор. Національні пісні провадив Степан Прокоп'як. До театральних вистав хор готував Гарасим'юк. а до коляди — Фердзьо Лучка. Окремі місця у містечку і околицях мали свої особливі назви. „За Філіпчуком" — так називали місцевість поблизу цвинтаря, де, крім хати Філіпчуків, тривалий час нічого не було. Територія від моста залізничної лінії Ходорів-Рогатин до цвинаря — „Зарудка". Район за залізничним депо (тепер частково територія заводу поліграфічних машин) — „За гайцом". Звідси до полів Бончинських і Чорних вела доріжка — „Глибока дорога". За палацом Любомирського знаходилися лісок і луки, де відбувалися фестини, — „Ксєнзова сіножать" (власність священика). Місце біля р. Лугу, де різали корів і телят, — „Шляхтуз". Місцевість поряд з „Шляхтузом" (тепер мікрорайон вул. Зеленої) — „Площа". На протилежному боці ріки — „Карачевщина". Від неї до „Шльози" (шлюзи, через які спускали воді зі ставу) — „Солониця". За млином, між Лугом і одним з її рукавів — „Заріка" (тепер вул. Зарічна). Територія від церкви до залізниці — „За брамою". Від початку вул. Франка до Замкненої — „Заблоцє" (заболото). Площа від церкви до „Заболота" — „Бубенок". Територія цукрового заводу — „Цукровня" або „За мостом". Державний заказник „Діброва" — „Дубрава". Вул. Замкова — „На замку". Територія від „Штабільки" (водопомпи) на вул. Тернопільській і до замку — „Сплави". Від „Штабільки" (за ремонтно-транспортним підприємством) і до гори Стінки „Вільхи" (там росли вільхи). Від вул. Доїздової (тепер Хмельницького) до будинку Ластовецьких (ще донедавна приміщення ветеринарної лікарні) — „На кінці" або „Кінець". Між „Кінцем" і Старою дорогою — „Кут", „На куті". Територія за млином — „За млином". Праворуч вул. Стрийської знаходилась територія, яку називали „За Чижиком" (від прізвища поляка, котрий там жив). Неподалік, біля старої дороги на Розділ, поряд з хрестом, який стоїть на вул. Шевченка (біля мікрорайону „Троянда"), була „Криничка" (цей район нині також називають „Корея"). Перед тартаком знаходилась товарна станція — „Ранжирка". За польським „Соколом" був майданчик, де виїжджали коней — „Райтарня". Місцевість між цегельнею і ставом по дорозі на хутір Колесову називали „Глинянки" або „Копанки". Будинок, в якому спочатку жив війт Шульц-Крижановський, а потім жид Діаменштайн (між теперішнім банком „Україна" та будинком побуту „Веселка") — „Сиберія" (там часто утворювалась повітряна яма: здіймався вихор, сильно курило, мело, — словом, нагадувало Сибір). Між хатою Василика (тепер пошта) і польським „Соколом" (Будинок культури) стояла велика дерев'яна шопа — „Консум", де після Першої світової війни роздавали їжу. Між „Штабількою" і автостанцією знаходилось „Скарбове поле" (в нього впиралася вул. Замкнена). Від залізничного двірця до аптеки вела „Головна вулиця", яку ще називали „Корсо", тобто вулиця для спацеру (прогулянки). Болотисте місце біля теперішнього молокозаводу називали „Болонею". Територію від аптеки до універмагу — „Яцьове поле". Перед входом у ліс (там, де зараз лісництво) знаходився німецький цвинтар з часів Першої світової війни. Між головною залізничною колією та розвилкою на цукровню був ще один воєнний цвинтар тих часів. У тому місці, де зараз універмаг, був старий цвинтар, який у 1917-18 рр. називали „холерним". У той час у Ходорові лютувала холєра, тому там ховали померлих, тягнучи їх гаками, щоб не заразитися. Зліва на старому цвинтарі поховані поляки, а справа — українці. Крім цього там ховали німців, котрі загинули в роки Другої світової війни. Посередині цвинтаря стояла каплиця, яку наказали зруйнувати після війни більшовицькі владоможці. Там, де зараз стадіон „Будівельник", знаходився жидівський цвинтар, або „Окописько". У Ходорові працювало три торговиці (базари). В ринку (на місці сучасного базару) продавали продукти, овочі, фрукти, цукерки. Від вул. Доїздової до хати Пеленського (перед площею) торгували свиньми. Біля „Шляхтузу" — коровами та кіньми. За ринком біля млина знаходилась майстерня чеха Чвертнічека, де він ремонтував парасолі, течки, колодки. На „Бубенку" була кузня Лободи. На розі парку (тепер площа біля пам'ятника Шевченку) поляк Рогош мав кіоск, в якому торгував цукерками, шоколадом. Біля Лотоцьких (поблизу школи №3) розташовувався кіоск Стаха Парипи. Він продавав содову воду, цукерки, тістечка. Німець Гепперд (за бібліотекою для дорослих) мав майстерню. Після нього це приміщення отримав у спадок Льоренс і зробив там перший у Ходорові кінозал. Олекса Дудин у своїй майстерні робив домовини. Син Стасишина займався магазином радіотоварів у будинку Василика, де потім знаходилося НКВД. Бардель торгував тканинами. Зелений мав слюсарну майстерню. Володимир Любинецький продавав галантерею, Данець був власником продуктового магазину, як і Дмитро Семущак. Фенин володів магазином у Народному домі, а брати Дудини — на території ринку. Мирон Кашинський і Тадей Джулим виробляли вудженину. Перше приміщення „Роздільні" знаходилося на розі вул. Доїздової і базару. Там стояв павільйон. На цукровні діяв клуб „Касино" з буфетом. Активністю в „Просвіті" відзначалися українські родини Ткачуків, Парипів, Вербовських, Павло і Теодор Кудлики. Зубний лікар Ганзель також брав участь у житті українського товариства. В Народному домі, „Просвіті" були й представники комуністів: син Дмитра Макогона, швець Середній, Володимир Головацький. Останній добре грав у футбол і шахи. Представниками УНДО були адвокат Корнило Троян, Стасишин. До ОУН входили Іван Василик, адвокат Стронцицький, Антін Сохан, Саляки, Головенки. За часів німецької окупації дуже постраждали жиди. Габерів переховував у пивниці свого дому на вул. Доїздовій поляк Рутович.До війни на площі Народного дому були майданчики для відбиванки (волейболу), кошиківки (баскетболу), футбольні ворота. Тенісні корти знаходилися за польським „Соколом", на цукровні, в Льоренса. Українську футбольну команду в Ходорові започаткували приблизно у 1927-28 рр.(тоді футбол мав назву „копаний м'яч"). Але до цього часу, приблизно з 1925-26 рр., у місті існувала польська команда „Сокул". Українську команду назвали „Зоря". Організатором її став Антін Сохан. Перше покоління футболістів склали Володимир і Олесь Головацькі, Гринько Гнип, Кудлик, Томашівський, Петро Кашинський, Лєон Джавала, Фердзьо Лучка, Михайло Лашко (штатний пенальтист). Суддею в Ходорові був поляк Завіша, а потім — Володимир Татомир. До „Зорі" 1930 р. прийшло друге покоління: Семен і Павло Шуварські, Василь Дубаневич, Василь Бучинський, Володимир Семигинівський, Володимир Андріївський, Володимир Любинецький, Володимир Воркевич, Мирон Калинець, Володимир Ковалишин, Михайло Джавала, Іван Завойований, Сафат Дунець. В 1934-35 рр. попередній склад доповнили Іван і Євстахій Любинецькі, Василь Семигинівський, Олесь Татомир, Євстахій Дмитрів, Тома Ковалишин. „Зоря" 1935 р. на стадіоні „Чарні" у Львові на вул. Стрийській програла вирішальний матч команді „Орлєнта" з Бібрки за вихід у клас „Б" міжокружної польської ліги. Приблизно 1934 р. в Ходорові утворилися жидівська команда „Дрор", польсько-українська команда „Цукровня", польсько-українська команда „Пломнєнь" (на основі пожежної частини, або як вона тоді називалася „страж огньова"). За „Дрор" виступали Штавб, Мозес, Штравхлєр. В „Цукровні" грали Андріївський, Володимир Ковалишин (перейшли з „Зорі"), Фердзьо Лучка, Розляховський, Бжезинський, Круликовський, два брати Масловські, Сонсядек, Домарецький, Дембіцький (начальник пошти). У „Пломнєні" грав Сидорчук. У 1934-35 рр. на основі всіх команд інколи створювалась збірна міста, яка називалася „Репрезентація Ходорова". Вона проводила товариські матчі з командами Львова, Стрия, Дрогобича. Після поразки від „Орлєнт" 1935 р. „Зоря" з класу „С" польської футбольної ліги переходить в Український спортивний союз (УСС), організований у Дрогобичі. Після цього команда на деякий час змінила назву на „Вій". Наприкінці 1936 р. до колективу влилося нове поповнення: Казимир Кудлик, Володимир Данилюк, Зеновій Бончинський, Ярослав Жмуркевич, Ярослав Смижук, Любомир Саляк, Мирон Стиранівський, Володимир Лозинський, Теофіль Саляк, Іван Кудлик, Гладкий, Лобода. У 1936-37 рр. „Пломнєнь" перетворилася на „Ходоровію". Сюди прийшли гравці з усіх команд. Найсильнішими гравцями вважалися Дмитришин, Андрій Домарецький і два брати Сонсядеки. У 1953 р. після багатьох років поневірянь я приїхав до Ходорова і знову захопився футболом. Команда тоді вже називалася „Цукровик". Як реліквію зберігаю фотографію, зроблену в той час. На ній, крім мене (а я був капітаном), стоять воротар Р.Гимон, І.Бобиль, В.Курявець, М.Колесник, М.Ворона, Б.Драла, О.Баглай, Д.Михлик, В.Ковтун, Л.Когут. Тоді за команду також грали воротар Б.Саляк, В.Михлик, З.Бучинський, викладач Львівського зооветеринарного інституту Іванський, студенти цього ж вузу Коцюба і Корба. Того ж 1953 р. „Цукровик" здобув кубок профспілок Дрогобицької обл. Фінальний матч відбувся в Дрогобичі, а нашим суперником була команда Стрия. Ми виграли з рахунком 5:2. За ходорівську команду я виступав до 1956 р. Тоді ж влилися молоді Б.Копій, Т.Щепанюк, Л. Кудлик, Пшик (зараз живе в Польщі), Я.Татомир.

Copyright MyCorp © 2024 |