Місто над ставом

НАРОДНИЙ АРТИСТ УКРАЇНИ ІВАН ГАМКАЛО: «Я ЩЕ Й ДОТЕПЕР ВВАЖАЮ СЕБЕ БАХУРОМ…»

1 травня цього року диригент Національної опери України імені Тараса Шевченка Іван Гамкало відзначив свій 70-літній ювілей.
Зустрівшись з ним ще 31 січня в його затишній київській квартирі на Шулявці, думав, що завершу інтерв’ю до знаменної дати нашого славетного земляка. Однак не так склалося, як гадалося. Тим не менше, свій задум вирішив довести до логічного завершення. Недарма кажуть: краще пізно, ніж ніколи. Тим паче, що розмовляли ми не лише про його творчу кар’єру. Впевнений: спогади та думки метра української диригентської школи будуть цікавими для вас, дорогі мої земляки-ходорівці. Однак, перш ніж перейти до розмови з паном Іваном, ознайомтеся з його короткою біографічною довідкою.

Народився майбутній диригент 1 травня 1939 року в селі Городище Королівське поблизу Ходорова в сім’ї Дмитра та Мальвіни Гамкалів. Хоча на його дитинство й юність випали важкі воєнні та повоєнні роки, це не вплинуло на величезну жагу до знань. Пішов до школи в рідному селі. А потім рік навчався в ходорівській школі, де потоваришував з Ігорем Калинцем, Богданом Горинем. У цей час захопився малюванням, але мріяв стати композитором. Навчаючись у Львівському музично-педагогічному училищі, писав скрипкові та інструментальні п’єси. Та все ж тут панував диригентський дух, бо навчався разом із Турчаком, Бабичем, Микиткою, Кушніренком. Згодом усі вони стали відомими диригентами.
Після закінчення навчання у Львівській консерваторії ім. М.Лисенка професійна майстерність Івана Гамкала зростала у Львівському академічному театрі опери та балету ім. С.Крушельницької, Дрогобицькому музично-драматичному театрі ім. Ю.Дрогобича, симфонічному оркестрі Донецької філармонії, Національній опері України ім. Т.Шевченка.
У творчому доробку нашого земляка переважають твори українських композиторів, хоч він і є диригентом-постановником найскладніших творів світового оперного репертуару – «Гугенотів» Дж.Мейєрбера, «Царевої нареченої» та «Моцарта і Сальєрі» М.Римського-Корсакова, «Мазепи» й «Євгенія Онєгіна» П.Чайковського, «Бориса Годунова» і «Хованщини» М.Мусоргського, «Трубадура» й «Травіати» Дж.Верді та інших. Однак магістральним напрямом творчої діяльності маестро стала саме українська опера: як класична, так і сучасних авторів. В інтерпретації Івана Гамкала на київській сцені йшли «Наталка Полтавка» М.Лисенка і «Запорожець за Дунаєм» С.Гулака-Артемовського, призабута з шістдесятих років ХХ століття «Наймичка» М.Вериківського, і практично незнане «Купало» А.Вахнянина. Він ініціював реконструкцію і постановку незакінченої опери М.Леонтовича «На русалчин великдень». Віднайшов ноти і повернув із забуття неймовірно цікаву оперу Д.Бортнянського «Сокіл». До особливих творчих здобутків Івана Гамкала та й усієї музичної культури кінця ХХ століття належить і постановка опери Антона Рудницького «Анна Ярославна, королева Франції».
Творчість І.Гамкала добре відома не лише в Україні. Шанувальники оперного мистецтва у Німеччині, Швейцарії, Іспанії, Франції, Голландії, Росії мали велике задоволення ознайомитися з його інтерпретаціями низки класичних творів.
Значний внесок зробив диригент і на педагогічній ниві. Він є професором Національної музичної академії України, довгий час викладав диригування в Київському інституті культури (зараз Національний університет культури і мистецтв), очолював державні екзаменаційні комісії в мистецьких вузах України, був членом журі міжнародних вокальних конкурсів.
Таких людей як Іван Гамкало небезпідставно називають подвижниками.

- Іване Дмитровичу, 1 травня вам сповниться 70 літ. Хоча, про роки не варто говорити. Бо, як на мене, ваш вік визначається юністю вашого серця.
- Це про роки жінок не прийнято говорити. А мужчинам можна. Тільки, знаєте: я ще й дотепер себе вважаю бахуром. Пригадую свої студентські роки, коли був дуже енергійним, активним, і в мене життя було дуже цікаве. Бо, працюючи в опері, вчився, займався науковою роботою. Багато їздив з театром. Отож дотепер вважаю себе бахуром.
- Ви дуже цікаве слово «відкопали», яке, напевно, ще за часів бабці Австрії було притаманне нашим галицьким теренам. Тепер його рідко почуєш. Незважаючи на кілька його значень (тлумачний словник стверджує що так називали і розпусників, і залицяльників, і позашлюбних дітей), його нинішній підтекст носить здебільшого лагідний характер. Так звертаються до хлопчаків: часто-густо вертких, непосидючих, енергійних, представники старшого покоління. І дуже добре, що ви його пригадали, адже це – наше мовне багатство, яке не можна забувати. Тому я залюбки використовуватиму й інші призабуті слова і в розмові з вами, і в інших матеріалах. Та все ж, що ви особисто, вкладаєте, в це поняття?
- Я все життя перебував серед старших. Фактично ще дитиною прийшов у театр. І тут, в Києві, всі говорили: Іван Дмитрович, ви – юноша і у вас усе попереду. Коли мені сповнилося 40 років, вони мені казали знову ж таки, що в мене все попереду. А тим людям було поза шістдесят, близько семидесяти. Коли минула п’ятдесятка, те саме: Іване Дмитровичу, ви ще юноша і у вас усе попереду. І знаєте: минуло кілька років, ті люди відійшли. Я оглядаюся і мені вже ніхто не говорить, що все попереду. Я вже іншим кажу, що у них все попереду. Вже, як кажуть, на тій смузі, коли опинився серед покоління, яке в театрі найстарше. Нас називають ветеранами, корифеями. Я не можу того зрозуміти, бо звик жартувати, веселитися у компаніях.
Ось тут треба було анкету заповнити, бо представили мене на «Людину року». То в графі «хобі», тобто захоплення, написав: «Люблю інтелектуальне товариство». Посидіти з хлопцями розумними, отримати цікаву інформацію, чарку-другу вина чи пива перехилити, поспівати. Оце, розумію, відпочинок. Бо я настільки зайнятий, що не маю часу зі своїми поїхати на дачу, яка знаходиться поруч, в Кончі Заспі. Немає часу спацерувати по вулицях, парках. Дуже багато роботи. А от коли потрапляю в товариство, відключаюся, розслабляюся. Тут завжди якась нова інформація, нові знання, відкриття інформаційні для мене. То є відпочинок після тієї емоційної роботи, якою є робота диригента в оперному театрі.
Так що 70 років… Я дуже дякую Богові, що він дав мені дожити на сцені до такого віку, і дав прожити щасливо. Бо я себе реалізував у житті. Поставив собі мету, вийшов з того життя переможцем. Хоч усе життя був, звичайно, під «ковпаком». Ви ж розумієте: галичанин – у Києві, в тому оточенні. Наскільки треба мати волю, наскільки треба мати характер, талант, щоб тебе поважали. Щоб вижити, зберегти себе і чогось у житті досягнути. Знаєте: це – великий Божий дар.
- Знаю, що ваш творчий шлях увінчаний багатьма регаліями, титулами. У вас чимало досягнень. А ось на вашу особисту думку, які основні етапи, так би мовити, стержневі віхи вашого життя?
- Найперше, це те, що я поступив у консерваторію з першого разу. Це було у 1958 році. І закінчив її з відзнакою. Пройшовши до того часу великий шлях, бо співав у хорах, грав у симфонічному оркестрі. Ще учнем Львівського музично-педагогічного училища співав у хорі оперного театру. То училище дало дуже багато видатних особистостей для усієї України. Потім увесь консерваторський час працював суфлером. Будучи студентом і працюючи в театрі, мав можливість їздити, спілкуватися, збагачуватися, міг диригувати хором. І ще студентом дебютував як диригент в оперному театрі. Це - перший етап.
Про другий, висловився б так: це був ніби хід конем назад. В силу різних обставин мусів виїхати в Дрогобич, де мені дали військовий білет. А то був час, коли «підмітали» всіх, адже не вистачало річників для призову в армію. А потім зразу було зроблено багато кроків вперед, і я, як стажер, опинився в Київській опері. І попав до такого великого диригента, яким був Костянтин Сімеонов. У Львівській консерваторії я мав професора Миколу Колессу, який створив відому диригентську школу. Його випускники керували колективами в Києві, Львові, Одесі, Донецьку, Луганську і багатьох інших містах України.
- Його учнем був також і добре відомий на теренах Ходорівщини диригент з Піддністрян Степан Прокоп’як.
- Так, він у нього вчився. Спочатку до війни, а потім закінчував після неї. Мені пощастило вчитися також і в Станіслава Людкевича, Романа Сімовича, Анатолія Кос-Анатольського. То була знаменита плеяда. Також спілкувався з Василем Барвінським, який вийшов із заслання. То була школа європейська. Найважливіше, що вони вчили нас професіоналізму, а не такого верхоглядства, як зараз. Тепер нема освіти як такої. Пішов, купив диплом, як-небудь проскочив. Ніхто з ніким не хоче псувати відносини. А тоді, крім того що нам прививали професіоналізм, виховували ще й любов до рідної культури, музики, України.
І оці дві точки – Львів і Київ - є етапними для мене. Сімеонов, який у мене повірив і через рік мого стажування в Київській опері довірив продиригувати оперу «Богдан Хмельницький». Це був мій дебют. У 1966 році я вже «доріс» до самостійної постановки. А потім так склалися обставини, що мене направили головним диригентом в Донецьк. Там також пережив дуже щасливий момент. Оркестр був розвалений, неукомплектований, траплялися п’янки і таке інше. Допомогли мені місцева влада, дирекція. «Прочистив», зібрав колектив і коли приїхав з ним у Київ, то на нас чекав шалений успіх. Тоді було прийнято рішення знову повернути мене до столичної опери.
- А як ви, галичанин, прийшлися до двору в східному Донецьку?
- Знаєте: в оркестрі найбільше цінять професіоналізм. Хоча, звичайно, треба мати розум і такт, волю і характер. А Донецьк – місто дуже толерантне, там дуже багато моїх колег. Є освічені люди, які люблять українську культуру.
- Якщо не помиляюсь, там працює відомий диригент Тарас Микитка, з яким ви кілька років тому приїжджали до Ходорова.
- Микитка – мій однокашник. А ще Петро Ончул з Буковини, який також був з нами в Ходорові.
Отож, коли я привіз до Києва оркестр, всі зібралися послухати, що ж то Гамкало привіз. Тоді й було прийнято рішення на рівні ЦК. І в 1970 році я повернувся до столиці. Дістав звання заслуженого артиста, потім народного за успішні гастролі в Москві. Писали багато. Став доцентом, потім професором. Згодом обрали членом-кореспондентом в академію. Це було непросто, бо на три місця претендувало 15 осіб. Серед них Білаш, який не пройшов, і Мірошниченко. Я ж потрапив до трійки. Це теж велике щастя.
Був нагороджений Кучмою орденом «За заслуги» ІІІ ступеня, коли йому виповнилося 60 років. А ось при теперішній владі мої документи лежали 4 роки. Аж коли зі скандалом пішов Брюховецький за корупцію, нарешті «видавили» для мене орден другого ступеня, коли театр відзначав свій ювілей. Але я того ордена пів року не бачу. Так вийшло, що люди, які не були на Майдані, дістали ордени. А той, хто був, той в стороні. Але, зрештою, що таке орден? Всього лиш бляшка порівняно з життям людини. Я дивлюся на ці речі дуже широко і абсолютно позбавлений честолюбства, зависті, кар’єризму.
Оце зараз мене висунули на здобуття каденції в програмі «Людина року». Приємно, що хтось це робить, думає, цінить. Бо в Шевченківському комітеті мене висували кілька разів. То видається, що там люди, котрі Україну ненавидять. Які казали: «Ми є хахли глупиє…» А тут дають премію імені Шевченка. Наскільки то все корумповано… І мене це зовсім не хвилює. Мене більше хвилює, щоб Бог давав мені сили, настрій. Так що матеріальні речі мене дуже мало цікавлять.
- І навіть нинішня криза вас не торкнулася?
- От заповнював анкету на «Людину року». Там є такий пункт: «Як ви думаєте пережити кризу?». Написав: мене це не лякає. У мене життя прагматичне. Витрачаю мало. Мене мало хвилює криза. Хвилює тих, хто не має роботи. А я затребуваний і в театрі, і в філармонії, і в консерваторії.
Ще такі були запитання: «Кому ви завидуєте?» Нікому. «Мрієте мати багато грошей?» Не треба мені багато. Треба стільки, скільки треба. Гроші то є така річ, до якої привикаєш і їх завжди мало. Хочеться ще більше, і кінця-краю немає. Тоді людина стає жертвою зовсім інших інтересів…
Кажете: 70 років. Оце фотографії: в училищі, в класі Колесси. Оце Донецький оркестр симфонічний на фоні органа… Я тим живу, і мені здається, що для мене час стоїть. Поки, – підкреслюю: дякуючи Богові, – здоровий, і поки маю сили, емоції, енергію. Звичайно: мені дивно подумати, що вже злетіло 70 років. Пам’ятаю, коли мій дідусь мав сімдесятку, а я був підлітком, то мені здавалося, що то вже такий патріарший вік. А виявляється, що то не так вже й багато…
Отака відповідь про основні етапи моєї роботи і найщасливіші моменти. Підсумовуючи які, можу сказати, що щасливий в тому, що мав добрих наставників. Не мав покровителів, не мав якогось «блату», як кажуть. Всього досягав працею, знаннями, поінформованістю. Бо якщо людина має певну ерудицію, то її цінять. І старшого, і молодшого, якщо він може на будь-яку тему говорити, включатися в дискусію. І тому недарма, мабуть, мене вже другий раз попросили в Шевченківський комітет. Там тепер помінялося керівництво: головою став академік Микола Волинський і запросив мене. А перед тим мене запрошував також академік Іван Дзюба. Так що з такими людьми дуже цікаво працювати.
Я завжди старався дружити з людьми, які від мене мудріші. Бо є такі, хто оточує себе особами, на фоні яких вони були б «вищими». А ті, які входять в таке оточення, хочуть заслужити повагу відданістю. А ось нею таланту не заступиш. Тому вони завжди розказують хто твій ворог, хто про тебе що сказав. А я стараюся контактувати з людьми мудрими. Від них про якусь нову книжку дізнаюся і таке інше. Подивіться скільки навколо мене інформації. Я весь час тим живу: книги, поезія, історія мистецтва та музики. Це - цілий світ, та купіль, в яку я занурююся з головою, в якій відчуваю себе комфортно і фізично, і морально, і творчо. Тому дуже важливо мати добрих вчителів і добрих друзів. Мати відповідне середовище. Уникати середовища, яке нижче тебе, хоч як би там тебе не любили, не цінили, не говорили компліменти. Треба бути трохи вище і тоді ти підтягуєшся. Я так старався робити все життя, тому, мабуть, вибився зі свого рівня.
- Вашій цілеспрямованості можна подивуватися.
- Я вам скажу. Коли приїхав поступати в Львівське музпедучилище, то грав на скрипці. Коли побачив в училищі рояль, то прийшов і попробував одним пальцем. З мене всі сміялися. Бо ті, хто поступили, мали музичну школу. Потім і я уже почав методично вивчати фортеп’яно. А через три роки вже керував курсовим хором, писав статті в газету. На концерті грав так, що коли закінчив училище, то лише нас п’ятеро отримали рекомендацію в консерваторію.
- Іване Дмитровичу, поділіться секретом такого стрімкого злету.
- Увесь вільний час я проводив у бібліотеці. Вивчав усе, що можна було: про музику, про драматичний театр. Студіював історичну літературу, нотні збірники. Постійно відчував, що мені всього мало, тому хотів усе надолужити. І отой потяг до інформації, до знань, і в першу чергу до української музики, і, відповідно, до української культури і мистецтва, відклався на все життя.
То неймовірно збуджена атмосфера, коли відбувається відкриття якогось імені забутого. У мене аж руки трясуться від радості. Бо не так легко все оте зібрати. Це для мене як розрада, бо то не є моя професія. Хоча торік мене прийняли в спілку композиторів як музикознавця. Що приємно, адже запропонували самі композитори. Бо диплома музикознавця не маю.
Майже в кожному науковому збірнику Академії мистецтв є моя стаття. Чи то творчий портрет, чи якась історична довідка, чи теоретична стаття, чи стан бібліографії, чи історія симфонічного виконавства. Так що такою є ще одна моя галузь.
- Котра ж бо вже за ліком?
- Мушу признатися ще в одній речі. Робота дурних любить. В мене, окрім цього, дуже багато громадської роботи. Зокрема, в товаристві «Україна і світ». Був президентом товариства «Україна – Вірменія». Тепер його очолює Іван Драч, а я – почесний, бо свій термін відбув. Задіяний в різних фондах, редколегіях різних журналів, художніх радах, голова наглядової ради. Словом, робота дурних любить.
Є в мене ще й задумка видати книжку «Мої музичні побратими». Бо є десятки портретів: про колег, співаків, які робив для радіо. Не маю часу закінчити. То було б цікаво, адже декого вже нема в живих, дехто ветеран сцени. А тоді я писав про них так, як вони звучали. То було б цікаво не лише для мене, а й для інших.
- Про таких людей, як ви, кажуть, що вони не матимуть навіть часу аби вмерти. Борони, Боже, аби я на щось таке натякав. Тим паче, впевнений, що життя в таких осіб надзвичайно цікаве.
- Життя в мене, направду, було цікаве. Не було в ньому якихось різких вибухів, не було дуже різких спадів. Я йшов рівно. Старався не збочити, не дуже високо скакати. Підіймався поступово, впевнено, твердо. І тому, - ось тут готую документи, - в моєму репертуарі 25 українських опер. Моя музична Шевченкіана, яку готував у комітет з Шевченківської премії, займає 25 позицій. Оце зараз по телевізійному каналу «Культура» передавали останню мою роботу – «Філармонійна Шевченкіана». Там «Сон» читає знаменитий Паламаренко Анатолій, потім «Гайдамаки» і «Думи мої». Причому перша з симфонічним оркестром на музику Лятошинського. «Гайдамаки» - це знаменита музика Стеценка: чоловічий хор, солісти, симфонічний оркестр. І третя «Думи мої» - з чоловічим хором, симфонічним оркестром. При чому передають ці речі в такий час, щоб люди подивилися. І це відрадно. Бо телебачення наше засмічене попсою. Де все записано за допомогою техніки. Живого голосу не почуєш.
Багато є проблем у нашій музичній культурі. Іде відчуження держави від культури. Захоплення будинків творчих спілок, майстерень художників. Зараз в столиці нема жодного нотного магазину. Магазин мистецтв закритий, закривають магазини поезії. Таке варварство зі сторони влади дуже важко сприймається. Але багато є і здобутків. Тепер відкритий світ. Ми більше їздимо. Публіка в театр ходить, незважаючи на те, що ціни на квитки піднімаються. Для людей стає престижно в театр ходити. І приємно, що молодь в театр ходить. Ну, зрештою, так ніде не буває, щоб всюди було добре й гладко.
- Іване Дмитровичу, нашим землякам, думаю, буде цікаво дізнатися з ким з «великих» ви мали нагоду працювати, спілкуватися. Частково ви вже почали відповідати на це запитання, назвавши Колессу, Леонтовича, Кос-Анатольського, Барвінського. Хоча маю на увазі не лише видатних музикантів, співаків. Хто ще пройшов поряд з вами?
- Про це можна дуже багато говорити. Я вітав з 60-річчям Олену Кульчицьку. Ходив на виставки Манастирського, який ще жив у Львові. Спілкувався з чудовим товариством в домі Ярослави Музики – легендарної художниці й особистості. Хоч і рідше, аніж раніше, буваю в нашого земляка з Чорного Острова художника Володимира Патика. З Зіновієм Кецалом зустрічаюся – видатним і багатожанровим художником. Ще студентом познайомився з Іваном Дзюбою. З покійним уже Миколою Вінграновським. З Іваном Драчем працюємо разом в товаристві «Україна і світ». З Бажаном Миколою мав можливість працювати. Михайло Романишин – директор національного музею, художник чудовий, який теж, на жаль, відійшов.
Мав радість спілкуватися з Дмитром Шостаковичем, коли він приїжджав до Києва. Крім цього співаки з Канади, Польщі, Чехії. Не кажу вже про наших, таких як Гришко, Гмиря, яких ще застав. Молоді Євгенія Мірошниченко, Белла Руденко. З Дмитром Гнатюком працюємо і дотепер. Це і Солов’яненко, якого вже нема. Василь Третяк, Тимохін. Знаюся з художником Іваном Марчуком. Так що мені дуже пощастило.
- Добре. А тепер я хочу перекинути місточок від вашої професійної діяльності до рідних теренів. Що вас в’яже з Городищем?
- По-перше, якщо ви візьмете мої анкети, то побачите все ж, що село називається Городище Королівське. Бо коли я народився, то воно було Городище Королівське. Належало до Львівського воєводства, Бібрського повіту. І після війни було Королівське. Тому в мене в паспорті є Городище Королівське. Так щоби то знали! Коли подивитися адміністративний довідник, є в Україні десятки сіл з подібними назвами. Але Королівське – тільки наше.
- В теперішньому адміністративному поділі воно все ж Городище.
- Радянському поділі. Тому дивно, що місцеві патріоти ще не поставили питання, щоб відновити ту назву. Бо то історична назва і, мабуть, не випадкова. Чому Цетнарське Городище? Тому, що власником був Цетнер. Може, й не вартує власника прославляти. Але що село мало назву Королівське – то дуже важлива річ.
- Пане Іване, маю суттєве доповнення до історії села. Працюючи над книгою про історію Ходорова, відшукав у фондах Львівської наукової бібліотеки ім.Стефаника записи фотографа Романа Лукашівського – сина управителя школи в Городищі Королівському, адресовані професорові Миронові Кордубі, котрий укладав у 30-х роках минулого сторіччя географічний словник. Так ось Лукашівський, посилаючись на хроніку зі собору святого Юра у Львові та розповіді старожилів, твердить, що на гористих полях, які зберегли назву Догупалика, за часів татарських набігів було місто Заграда. Під час чергового «візиту» чужинці знищили його дощенту. А мешканці, котрим пощастило врятуватися, не стали селитися на тому ж місці, а почали будуватися неподалік - в долині річки Ставчанки. Так виникло село, збудоване у вигляді колеса. Оскільки воно виникло з міста (а колись місто називали город), то його названо Городищем. За польських часів у північній частині села, де тепер височить церква, стояв королівський замок. Тому село й називалося Городище Королівське.
Так що якесь раціональне зерно у ваших припущеннях, безумовно, існує. А чи часто вдається вам побувати в рідних теренах?
- Зараз в Городищі буваю рідко. В основному в літній час, коли мандруємо з дітьми до Криму. Потім їдемо в Карпати, на Волинь. Завжди стараюся приїжджати до села на якісь акції. Ось як, наприклад, свято «Просвіти» чи 100-річчя школи. Чи на день Городища приходжу.
Знаєте: Городище вже не те, що було. Воно пережило страшні 70-ті роки, коли школу мали закрити. Вона, по суті, вже валилася. Колись в Городищі була бібліотека гарна. Ходила молодь, читала. Колись шинку в Городищі не було. Десь там продавали вино в крамниці. Тепер молодь не побачите ні за книжкою, ні в драматичному гуртку. Хор, щоправда, ще збирається. Всі сидять в шинку після роботи, беруть в кредит. Часто, коли там буваю, чую, що комусь носа розбили. І то вже є те, проти чого боролося село за Польщі, коли молодь приймала присягу не пити й не курити і вступала в товариство «Відродження». То вже не та ментальність. І зараз село все-таки вимирає в чисто фізичному плані. Менше дітей народжується. Коли я вчився, дітей було майже 30. Тепер кілька дітей в класі.
Друге – молоді нема що в селі робити. Оце проблема, яка від села не залежить. Тому ніхто не затримується. Колись ще був Розділ близько, то доїжджали. Тепер доїжджають до Львова, але небагато. Хтось в Ходорів, де також нема багато робочих місць.
Крім цього село вимирає морально. В якому плані? Люди більше тягнуться до чарки. Алкоголю вживають більше. Може, після панщини стільки вживали, коли землю продавали орендарям. І стояли корчми, куди спеціально людей затягували, споювали, давали в кредит. А потім, коли увійшов у борги, забирали поле. То є проблема дуже серйозна перед селом. Такі товариства, як були колись «Просвіта», «Сокіл», Союз українок, зараз не діють. Були різні фестини, змагання. Що тут говорити?.. Не хочу, аби мешканці села зрозуміли, що я їх дуже критикую чи насміхаюся. Але це - факт.
Навіть така річ. Наш земляк Теодор Гулей привіз шутру, щоб дорогу підлатати до церкви. Люди скинулися. А була можливість її заасфальтувати. Треба було скинутися на кілька гривень більше. Та ні - повна апатія. Проїхати від народного дому до церкви по тих ямах просто неможливо. Треба ж було зібрати активістів, а не пити горілку в цей час. Найняти грейдер, то не так і важко. І теперішній голова сільської ради Нагірняк допоміг би. Проведіть дорогу, вирівняйте. Десь там хлопці робили асфальт. Казали: ми вам зробимо «на шару»…
Ні, нема зараз людей, які б тим зайнялися. От ви згадували Романа Гамкала. Були такі енергійні особи як Войцихівський, Роман Загоруйко – адвокат зі Львова, які «пробили» залізничну станцію в селі. Це люди, народжені ще в 1915-20 роках. Вони «пробили» і провели в село газ. І на тому закінчилося. Вже нема такої енергійної людини, яка б на себе все взяла. Нема тієї енергетики в однодумців, щоби взяли і привели в порядок хоча б дорогу. Нема кому. Ті, що могли, постаріли, а молодих нема. Решту огорнули чи то апатія, чи пасивність, чи лінивство, чи алкоголізм.
Або ось ще таке спостереження. Дуже багато людей гине в результаті нещасних випадків. Я завжди йду на цвинтар, обходжу могили прадідів. Там є навіть могила вчителя ще зі школи старої, який помер у 1897 році. Всі хрести повалені, але стоїть горб, як пам’ятник школі. І я дивлюся, скільки люди жили в той час. Звичайно, вмирали від усього, бо не було лікування ні від запалення, ні від «сліпої» кишки. Тепер коли є і лікування, і життєвий комфорт: газ, електрика, тепло в хаті, і харчування не таке, як було раніше. Бо колись їжа була дуже скромна. Перед новим урожаєм, коли старий закінчувався, люди голодували. Тепер, коли мають у хаті хліб і до хліба, - дивлюся: середній вік залишився той самий. Дуже багато на цвинтарі лежить людей молодих. Той розбився на мотоциклі, той п’яний попав під поїзд, той напився і втопився в якійсь калюжі, того хтось підрізав. І воно все вирівнює природа. Знаєте: якщо взяти середній вік, то ми дуже мало осягнули в прогресі охорони здоров’я. А осягнули мало, тому що, видно, мало осягнули в моралі. Мало осягнули в вихованні, мало осягнули в релігії. Тому що, людина, яка відійшла від Бога, хоч і ходить в церкву, але ганяє мух там. Бо хреститися мало хто вміє. А так лише: покрутити перед носом. Покласти ж справжній хрест на груди чомусь ніхто їх, на жаль, не навчив.
- Може тут доречний такий термін, як показна релігійність?
- Я б сказав: традиційна. От піти треба. А щоби людина застановилася: як ми живемо, що робимо. Чи добре робимо, чи погано? Як далі жити?..
По-перше, люди не читають. Не виписують газет, не читають книжок.
- Домінують телевізор, інтернет.
- Телевізор дебілізує народ, а особливо молодь. Інтернет, якщо в міру, то він розширяє інформативне поле. Але інтернету в селі нема, навіть в школі.
Людина, коли відходить від духовних цінностей, від Бога, які контролюють мораль і поведінку, то вона далеко не зайде. Тому багато прикрих випадків, скоєних в стані сп’яніння. І то не тільки велике лихо Городища, а всієї України. Не хочу бути песимістом, але нація спивається. І вироджується.
- І деґрадує, напевно.
- На цю тему можна було б багато говорити, тому що європейська нація теж деґрадує. Вона втомлена, вона вироджується навіть через комфорт життя.
Ось я спостерігаю за змінами в музиці: дуже багато з’являється диригентів, музикантів з Японії, Кореї, Китаю. Вони працюють, як бджілки, не зіпсуті комфортом, багатством, обжиранням, одягаються дуже скромно. Ніхто, як кажуть, не викаблучується ні перед ким. А європейська нація? Чому починаються проблеми? Не хотіли замітати вулиці німці, тепер мають понад два мільйони турків. І масу проблем. Не хотіли замітати вулиці французи, мають тепер африканців і … великі клопоти. Подібні проблеми і в Лондоні.
Комфорт має мати межу. Бо нація тоді розслабляється. Нема боротьби за виживання.
- Людина тоді пасивною стає.
- Я, коли працюю багато, думаю деколи: на хрена мені стільки. Але бачу, що знаходжуся в ритмі. Нема часу про якісь дурниці думати. Як я вижив? Мені ніхто не допомагав, не мав ніякого блату. Завдяки праці, порядній поведінці, послухові та повазі до старших. А також характерові й моралі. Як кажуть німці: «Arbeit macht das Leben süß». Що означає: праця робить життя солодким. І тому, коли люди ліниві, коли люблять ніжитися, - то вже кінець. Нема енергетики, яка первісну людину ганяла днями по лісах, щоб здобич вполювати. Тепер, коли заходиш в гастроном, - все є. Бери, напихайся. Але зачекайте: має бути культура харчування, вживання алкоголю. Візьмімо для прикладу напої: чи корисні вони? Може краще воду мінеральну без газу пити? Чи не краще вживати натуральне вино, аніж якусь бурду? Читав, що в Польщі рівень життя піднявся суттєво, бо поляки перестали курити і вживати міцні напої. П’ють вино і пиво.
Словом, проблема існує. І то для білої раси. Колись говорили старі бабці, що прийде жовта раса і запанує над світом. Експансія вже розпочалася. Дивіться, що робиться на російському Далекому Сході. Там китайці все купили. А як багато їх навчається у наших вузах. Народжуваність у них перевищує нашу. Лише в Америці вона досить висока. Але президент у них вже іншої раси.
- Афроамериканець.
- Так. Воно, ніби підкреслює, що в Америці є свобода і ніякої ксенофобії нема. Але це все-таки – «біла» держава, її створили емігранти з Європи.
У нас часто кажуть: той такий, та – напівєврейка, а нам треба українця. Ви знаєте історію: Пілсудський не був стопроцентним поляком. Томаш Масарик чехом, а маршал Манергейм фіном. Але державу побудували. Чому? Щоб будувати державу, треба бути дуже високоморальною й освіченою людиною. І треба мати сильну волю. Поставити мету і цілеспрямовано до неї йти, не відступаючи ні на крок. То є кардинальні речі, без яких не обійтися.
- Пане Іване, ви сказали, що рідше буваєте в рідному селі. Але чим воно для вас є? Колискою, найріднішим, найближчим?
- Є така фраза. Не пам’ятаю з якого вірша: «Wer den Dichter will verstehen, muss in Dichters Land gehen». Тобто: хто хоче зрозуміти поета, мусить піти в його край. Розумієте? Городище мене виколисало, виробило фантазію і образне мислення. Дивіться: Городища краєвид – церква, гора. 1956 рік. Я тоді із задоволенням малював. Навіть була думка в художнє училище поступати. Писав вірші в школі. Ігор Калинець показував мені свої, я йому свої. Співав у шкільному хорі, декламував. От бачите в куточку скрипочка, яку сам змайстрував з фанери. І ті пісні, які я чув, історія, яка є в них – вона будила цікавість до подій, які в них оспівувалися. Бо ще бабуся співала пісні австрійські, жовнірські, щедрівки архаїчні. А мама вже співала стрілецькі пісні, любовні пісні й романси. А після них почув пісні повстанські. Оцим завдячую селу.
Завдячую школі, де мене вчили писати, азам німецької та російської мови. Потім почав вчити польську. Перші враження з музики – теж звідти. На скрипці грав у клубі на концерті ще будучи школярем. Вчився добре і мене любили.
Вчителів згадую з повагою. Вони завжди говорили: «Людина вчена, то є вчена. Хто багато читає, той багато знає». Навіть казали таке: «Україні потрібні інтелігенція, освічені люди». Думаю, що той ґрунт, на якому зріс, почався зі школи. З її стін вийшло багато хороших людей. Вони створювали «Просвіту», Українську Галицьку армію, воювали в підпіллі, гинули за Україну. Хотіли, щоб в селі була мораль і культура. Дуже важливо, що знаходили час для виховання дітей.
Знаю, як виховували мене. Ми, пацанами, кидали грудками через дорогу в паркан наших сусідів. А воно ж гримало. Почувши з-за паркана голоси: «Хто там кидає?», ми давали «хода» (втікали – примітка автора). А потім знову бралися за своє. Мама, побачивши це, взяла мене за руку і повела до сусідів. А там була бабця старенька. І каже: «Проси пробачення». Знаєте: це було виховання. Бо не можна було такого робити. Але ж дітям дуже цікаво. Хоч і є свої яблука, але кортить в чужий сад полізти. Хтось стоїть на варті. І обов’язково хтось скаже: «Чуєш, а тут яблука таки смачніші»…
Але яка атмосфера тоді була! Ось подивіться: фотографія з 1938 року. То весілля моєї тети. Там мама моя і батько. І стара наша хата солом’яна. Ви подивіться на обличчя. Хоч одне похмуре побачите? Ні. Які світлі й добрі очі! Дивіться, яка хата скромна. Вони жили скромно. Але які добрі були. На жаль, мені здається, що це вже втрачено: доброта до інших, співчуття, співпереживання.
- На завершення хотів би розширити кордони вашого Городища Королівського і зробити їх більш об’ємними. Веду мову про таку територію як Ходорівщина. Чи відчуваєте теплоту, а може гордість, що ви таки уродженець цих теренів?
- Знаєте: якщо я відновив у своїх документах первісну назву села, то це вже багато говорить. А ще в Городищі є така місцевість як «гора». І завжди «горинські» хлопці хотіли керувати селом. Навіть часто влаштовували бійки. А на горі – церква. Потім обрив іде, луг, річка Бібрка тече… Розумієте: я завжди підкреслюю – Городище Королівське. Так що в мене є відчуття гордості за село.
А Ходорівщина. Це, по-перше, колись був район. І мав бути районом. Тому що Ходорів - виняткове місто, залізничний вузол. По-друге, промисловість. Цукровня, ріжня, як називали м’ясокомбінат, цегельня, тартак, молочарня. Люди мали роботу. В Ходорові було престижно жити. В містечку був газ. І ґайц, де ремонтували паровози. І станція залізнична, звідки можна було поїхати в будь-якому напрямку. Словом, місто, як кажуть, з ґонором. Хоч воно невелике і подекуди нагадувало село. Були ще хати під соломою, особливо в районі старої торговиці. Я пам’ятаю ще ті часи.
Жаль, що цукровню, яка була перед війною наймодернішою в Галичині, нова влада втратила. Позбавила людей роботи і всього іншого. Коли вона працювала, навколишні села вирощували буряки. За це мали гроші, цукор, жом, маляс. Цукровня годувала всю округу. Будемо надіятися, що ще відродиться.
У Ходорові вибудували гарну церкву в українському стилі під бароко. Тут була чудова школа. Ходорівщина виховала багатьох людей, які принесли їй гордість. Знаєте: важливо не те, чи велике місто, а те, яка творча енергетика. Ходорів - місто активної підпільної боротьби, місто освічених людей, культурної еліти, громадського життя. Тут є народний дім, «Просвіта». І добре, що Ходорів відроджується, що в ньому з’явилися пам’ятники Шевченкові, Франкові, Хмельницькому, монумент до двохтисячоліття Християнства.
Я щоліта з радістю до Ходорова заїжджаю. Маю з ким поспілкуватися. Люблю походити по базарі, зустрітися з тими, з ким вчився в школі. Інколи підходять і такі, кого забув. Пригадую, тішуся. Ходорівський млин – це теж особливі спогади. Водна станція, де ми дітьми бігали колись, скакали в воду з гори. Бо то було чудо для того часу.
Кілька років тому мені дуже приємно було показати Ходорів моїм колєгам з Донецька – народним артистам, професорам. Ми прекрасно провели час. Нас гостинно зустрів Олег Коцовський, і ми виїхали на Дністер біля Молотова на шашлики. Там дуже гарні верби над Дністром.
- На завершення нашої розмови, щоб ви хотіли побажати в цей нелегкий час нашим землякам?
- Перш за все: не втрачати віри. Надіятися, але не покладати рук. Бо за нас ніхто нічого не зробить. Головне: не робити великого рейваху, а працювати. Бо ми переживали складніші часи. І зараз переживемо.
Людина має бути до всього готова. Так що треба перетерпіти. Врешті-решт, навчитися економити. Бо так теж не можна: коли газ влітку горить зранку до вечора. А чому не виключаєте? Та сірників, кажуть, нема в хаті. Так у світі ніхто не живе. В Берліні, де я часто бував, німці тримали газ у балоні, щоби приготувати їжу. А опалювали приміщення брикетами вугілля. Так що треба жити ощадніше, праґматичніше. Думати про здоров’я. Бо це Бог нам послав ще не найбільше лихо. Що ще може бути, ми не знаємо. Дай Бог, щоб ця хвиля пройшла мимо нас. Але, геть паніку!

Copyright MyCorp © 2024 |