Місто над ставом

ЯК КАЛИНЕЦЬ КАЛИНЦЕВІ…

Коли мене запитують, чи маю якусь дотичність до Шевченківського лауреата, поета Ігоря Калинця, відповідаю, що ми просто однофамільці. Хоча, вивчаючи родовід Калинців, знайшов родинні зв’язки поміж нами, які ховаються десь у п’ятому-шостому коліні. Зрештою, всі, хто носить це прізвище, очевидно, мають спільне глибоке коріння. І все ж буду відвертим до кінця: волію, аби мене не «міряли» крізь призму поглядів на метра української поезії та знаного громадського діяча, якого дуже поважаю. Тому часто-густо підписую свої журналістські матеріали псевдонімом. Однак мої бажання про те, щоб мене не асоціювали з Ігорем Калинцем, інколи розходяться з реальністю. Так вже повелося від середини 1980-х років, що наші життєві стежини де-не-де та й переплітаються.

А все розпочалося відтоді, коли я вирішив поступати на факультет журналістики Львівського університету. Ішов 1984-ий рік. Відмінність цього факультету від інших полягає в тому, що там проводиться творчий конкурс. За тих часів він складався з двох частин. Спершу треба було написати матеріал будь-якого журналістського жанру. А потім на всіх чекала співбесіда з факультетськими викладачами. За репортаж з Львівського склозаводу отримав трійку. А ось співбесіда викликала неабияке здивування. Справа в тому, що тих, хто заходив на «допит» переді мною, просили відповісти на різні запитання, які мали відношення до журналістики, політики, культури й такого іншого. Коли ж я постав перед очима поважних викладачів і тодішній декан професор Йосиф Терентійович Цьох назвав моє ім’я та прізвище, то в кабінеті запала неймовірна тиша. Всі присутні скерували погляди в мій бік, прискіпливо вивчаючи мою особу. Декан попросив задавати запитання, але хвилин з п’ять ніхто нічого не питав. Натомість викладачі про щось жваво поміж собою перешіптувалися. Аж за третім звертанням професора Цьоха на запитання наважився тодішній парторг факультету Юрій Владиславович Петрушко. Він попросив аби я розповів свою автобіографію. Коли повів, що народився в Ходорові, присутні загули потужніше. Декан нагадав про те, що треба не шуміти, а задавати запитання. І той же Петрушко знову поцікавився: «А ким вам доводиться Ігор Калинець?» Десь з хвилю я міркував, а потім мовив: «Знаєте, в Ходорові Ігорів Калинців багато. Навіть серед моєї родини є кілька. Тому не знаю, кого ви маєте на увазі». Тоді Юрій Владиславович, усміхнувшись, з достатньою часткою сарказму сказав: «Якщо вас запитають, хто такий Ігор Калинець, то кажіть, що він вам не те, що не родич, а й не однофамілець».
Більше мене нічого не питали. Ясна річ, вийшовши за двері, «загорівся» величезною цікавістю. Оскільки не мав жодного поняття, хто такий Ігор Калинець, то вирішив по приїзді додому розпитати тата. Він пояснив, що Ігор писав вірші, за які його запроторили до тюрми. Але чогось більшого він не міг повісти, тому скерував до колежанки моєї цьоці Катерини, вчительки історії Ірини Михайлівни Лозинської. Вона детальніше розказала за що Ігор та Ірина Калинці були ув’язнені й додала, що до цього доклали руку викладачі факультету журналістики, котрі, рецензуючи твори поета, звинуватили його в декадентстві, надмірній релігійності й інших «гріхах». Після цього Ірина Михайлівна зауважила, що не наважилася розчаровувати мене напередодні вступних іспитів до університету й дуже сумнівається, що мені вдасться стати студентом факультету журналістики.
Однак всі чотири екзамени я склав на четвірки. А оскільки поступав поза конкурсом як особа зі стажем, то переді мною замерехтіло зелене світло. Всі п’ять років навчання минули без особливих проблем. Вчитися було неважко, адже відчував, що обрав бажаний фах. Однак постійно переслідувало відчуття, що деякі складнощі легко сходять мені з рук. Як староста першої групи, а заразом і всього курсу, мусів відповідати не лише за свої провини, але й своїх товаришів. Проте мене, по правді, мало «діставали». Словом, навчання завершив дипломом з відзнакою. Хоча ще перед останнім державним іспитом ні сном, ні духом не відав про це.
Лише на випускному вечорі відкрилася причина моїх доволі легких студій. Тодішній декан, шанований мною Володимир Йосипович Здоровега, під час другої, неофіційної, частини покликав мене в сторону і «розкрив душу». Він зізнався, що упродовж багатьох років носив гріх, який дуже ятрив його душевні рани. Розказав як відповідні органи «приперли до стінки» і що під тиском обставин змушений був написати негативну рецензію на поезію Ігоря Калинця. Тому мій вступ і навчання він особисто сприймав як спокуту своїх гріхів перед Калинцями.
Ось така незвичайна колізія, яка,фактично, пов’язала мене з Ігорем Калинцем. А познайомився з ним наприкінці навчання в університеті, коли він працював у Львівській науковій бібліотеці ім. Стефаника. Відтоді, в міру можливостей, стежу за його як творчим, так і життєвим шляхом. Інколи щось та й напишу. Скажімо, біографічний нарис про поета ввійшов до моєї книжки «Місто над ставом». А в 2004 році моє з ним інтерв’ю опублікував на своїх шпальтах тижневик «Міст». Ось якраз цей матеріал і хочу запропонувати вашій увазі, шановні ходорівчани. Хоч і збігло відтоді достатньо часу, але думаю, що його актуальність не втратилася, й він буде для вас цікавим і нині.
Тоді, п’ять років з гаком назад, приїхавши з Іспанії на літньо-осінні вакації, я напросився до Шевченківського лауреата на розмову. І він не відмовив у можливості поспілкуватися. А цікавило мене багато чого, адже навіть перебуваючи на заробітках за «парканом», з поля зору пана Ігоря не випускав. Зокрема, надибав на різкі висловлювання про нього відомого режисера Романа Віктюка в газеті «Бульвар». Потім була вкрай неґативна Калинцева реакція на новий роман відомого не лише в Україні письменника Юрія Андруховича. Врешті-решт детальніше про це читайте далі.

«ЗАМОВК ЯК ПОЕТ І СТАВ ІМПРЕСАРІО КОЛИШНЬОГО ІГОРЯ КАЛИНЦЯ»
- Пане Ігоре, в кількох словах розкажіть, що входить у коло ваших нинішніх службових й особистих інтересів?
- Ось уже кількадесят літ працюю заступником директора Міжнародного інституту освіти і культури та зв’язків з діаспорою Національного університету «Львівська політехніка». Відаю культурою, тобто намагаюся організовувати й проводити заходи, які б мали позитивний вплив на львівську громадськість. Однією з останніх моїх акцій, якою дуже тішуся, стало відкриття меморіальної таблиці на будинку, де мешкала леґендарна розвідниця Марта Чорна- «Медея». Ця героїчна жінка загинула в перестрілці з гестапівцями в травні 1943 року. Якщо хочете, це і невеличкий фрагмент моєї громадської діяльності, який переплітається з основною роботою.
- Це, звичайно, добре. Та дуже багатьом ви знайомі, передусім, як поет. Проте відомо, що в 1981 році ви, за вашими ж словами, «замовкли як поет і стали імпресаріо колишнього Ігоря Калинця». Чи зберігається цей статус-кво і тепер?
- Так. Поетична творчість залишилася в минулому. Остання моя книга вийшла друком ще в 1977 році. Минуло майже сім літ, і боюся, що мене можуть забути як поета. Тому вважаю, що настав час, аби видати знову великий том чи два зі старого арсеналу. Тож мої думки зайняті зараз пошуком грошей.
Але, незважаючи ні на що, я не перестав бути письменником. За отих дванадцять років видав майже двадцять дитячих книжок. Ще сім лежать в шухляді, чекаючи свого часу. Там є не лише проза, а й багато дитячих віршиків.
- Додам, що ви займаєтеся і перекладом. Наприклад, нещодавно у вашому перекладі вийшла друком книга віршів українсько-польського поета Єжи Гарасимовича «Руський ліхтар».

«МУШУ РЕАҐУВАТИ, БО СИДІТИ МОВЧКИ НЕ ВИПАДАЄ»
- Перебуваючи в Іспанії, я все ж добре поінформований про вашу небайдужість до деяких львівських подій. Почну з того, що відомий режисер Роман Віктюк – уродженець Львова, який працює зараз у Москві – запропонував львів’янам для показу на сцені оперного театру виставу під доволі шокуючою назвою «Давайте займемось сексом». Можливо, не так сама п’єса, як її назва, сколихнула інтелігенцію. Отож вона виступила з рішучим осудом, і показ вистави не відбувся. Ваш голос прозвучав особливо різко та дошкульно. Скажіть, чому ви не змогли промовчати або бодай обрати дещо лагідніший тон?
- Мешкаючи у Львові, знаходжуся серед кола людей, яке так чи інакше сприймає культуру. Тому мені не байдуже, як культурне середовище впливає на людину. Мушу реаґувати, бо сидіти мовчки не випадає. Проте роблю це не від того, що сам собі придумав, чи щоб насолити якійсь конкретній особі. Просто воно зачіпає мене дуже глибоко.
Щодо історії з Віктюком, то не я був тут першою дійовою особою. Тоді при управлінні культури облдержадміністрації створили відповідний комітет, який повинен був допомагати визначатися у доборі театральних постановок, естрадних співаків тощо. Саме ця інстанція виступила проти показу вистави Віктюка у Львівській опері. Тут таки голова облдержадміністрації цей комітет розпустив. А я, в знак протесту, дав згоду увійти до складу нового. Хоча він практично не збирається і, тим паче, нічого не вирішує. Проте, тоді я все ж зумів висловити свою думку в деяких газетах, зокрема в «Поступі». По-перше, наголосив, що оперний не надається для таких вистав, дуже підозрілих у моральному плані. Далі: у 70-у роковину Голодомору везти такі речі українському режисерові, патріотові, бандерівцю, греко-католику, як він це постійно підкреслює, - не личить. Ось в чому суть мого докору. І ще одне: зрештою щось можна зробити й українською мовою. Звичайно, Віктюк дуже розсердився на мої закиди, про які висловив свою точку зору в газеті «Бульвар».
- Другий штрих – новий роман Юрія Андруховича «Дванадцять обручів». Цей твір визнано кращим у номінації «Красне письменство» в черговому турі всеукраїнського конкурсу «Книга року», який проводять редакція журналу «Книжник-ревю», центр рейтингових досліджень «Еліт-профі», фонд сприяння розвитку мистецтва та інші. Але ви знову обурилися. Чим це було зумовлено?
- Андруховича я дуже поважав як письменника. Мав симпатії і як до поета. Мені здавалося навіть, що якби продовжував писати, то моя поезія була б близькою до його. Словом, відчував неабияку спорідненість. І коли довідався про його новий роман, де йтиметься про Богдана-Ігоря Антонича – мого натхненника, з якого я вийшов і який зумів зрушити мене з місця початківця, - то в перший же день книжкового форуму у Львові придбав цю книжку. В суботу була її презентація. Відбувалася вона з великим пафосом, вихвалянням не було меж. А в неділю вранці я прочитав шостий розділ, який, власне, стосувався Антонича. І не витримав, відразу побіг, щоб десь оголосити свій протест. Шукав за Андруховичем на форумі, але його там не було. Тоді на презентації книжки Стуса я і сказав, що образ Антонича жахливо спаплюжено. Ідеться про те, що Андрухович вигадує зовсім нову біографію поета. Проте ніде про це не зазначає. Якби він сказав, що придумав усе це чи уявив, то я би того не зачіпав. Та бійтеся пана Бога: книжки читає молодь. А що вона може сказати після прочитання про Антонича? Шибайголова, розпусник, «вичворяє» (це слово вживає Андрухович) такі речі, що навіть знаменитий дрогобицький художник Шульц був у 1928 році вражений ними. За Андруховичем виходить, що поет спить з тіткою, валандається по кабаках, здибається з проститутками. І, фактично, помирає на ложі з однією з них. Словом, хвороблива фантазія письменника видумує те, що не відповідає дійсності.
І я задаю собі запитання: чому це покоління так тягне до всякого бруду, обплюгавлення? Бо це не тільки хвороба Андруховича. До цього ряду варто зачислити і Віктюка, і Грабовича, який посягнув на Шевченка. Це не що інше, як чергова «бузинівщина». І хоча пізніше у своїх статтях Андрухович заявив, що таки придумав цей образ, та все ж книжку читають, а статті мало хто бачить. То звідки люди можуть знати, де правда зарита?..
- Всі ці речі «попахують» сенсаційністю та скандальністю. Міркую так: автори зацікавлені, аби люди дивилися їхні театральні постановки, читали газети чи книги. З цього приводу виникає запитання: чи мистецтво повинно бути оповите нальотом сенсаційності та скандальності?
- Категорично – ні, хоча нині часто так є. Звичайно, в мистецтві можуть бути описані якісь скандали і так далі. Але само по собі мистецтво – це щось вище, прекрасне. Насмілюся стверджувати, що деякі особи чекають на скандал, навіть свідомо його роздувають. А преса часто дорікає нам: от якби ви не зачепили Віктюка, Андруховича, то все б минулося тихо й мирно. Згоден: є рація в тому, що ми діємо на руку тим авторам. Бо продаються краще квитки, розкуповуються жвавіше книжки. Але що робити? Це проблема, яку не можна замовчувати. Що, врешті-решт, думатимуть про нас ті, хто прийде після нас? Що ми все так легенько ковтали: безболісно, без осудно. Тому вбачаю тут дві ґрані: з одного боку, створюю популярність цим речам, а з другого, відчуваю моральним обов’язком донести до народу свою думку. Мудрі зрозуміють, а зіпсутих, які лише чекають на скандал, уже ніхто й ніщо не виправить. Тому нехай, принаймні, знають, що є інша думка.
- Але чи все є так зле? Чи треба того боятися і відходити в сторону? Чи навпаки потрібно дискутувати, знаходячи прийнятні для обох сторін рішення?
- Ясна річ, не треба нічого замовчувати. Якщо щось болить, - говорити. Тому що в суспільстві нема порядку, суспільство нездорове. А таким чином воно оздоровлюється. Тоді люди бачать, що не все загнано в глухий кут. Мене не це хвилює і болить, що точиться дискусія. Лякає, що вона дуже часто злоблива.

«МОЖУТЬ БУТИ МОЛОДІ Й СТАРІ РОМАНТИКИ»
- Ви представник старшого покоління. І хочете того чи ні, але навіть у цій розмові повчаєте, картаєте, розпікаєте молодших. Тому хотів би довідатися, як ви дивитесь на проблему старшого та молодшого покоління? Невже хочете, аби молодь дивилася на всі, без винятку, речі вашими очима?
- Ще від античності тягнуться знамениті вислови про батьків і дітей. Але ідеться про інше. Маю на увазі романтичний підхід до всього, в тому числі до мистецтва. То ж можуть бути молоді й старі романтики. Так, я розумію, що мусить бути певна дистанція у поглядах. Але коли від певної групи щодо нас пробивається ненависть, коли середнє покоління демонструє дивовижний цинізм, то це вже не є нормально. І це вже не зіткнення ідей і світоглядів, це – якась хвороба.
Та все ж я не схильний надто драматизувати ситуацію, бо бачу, що підростає молодь, яка, на відміну від трохи старших, має в душі добрі зерна. Є, до певної міри, романтичною.

«Я НІКОЛИ НЕ МАВ МАНІЇ ВЕЛИЧНОСТІ, ЯК НІКОЛИ НЕ ДУМАВ, ЩО Є СОВІСТЮ НАЦІЇ»
- А чи не боїтеся, що хтось запитає: шановний добродію Калинець, невже ви такий «правильний» і претендуєте називатися совістю націю? Хто вам дав право на це?
- Направду, ніколи не хворів манією величності, як ніколи не думав, що є совістю нації. Хоча дуже багато людей мало не щодня підходять до нас з Іриною і дякують, що ми є у Львові, що підтримуємо дух. Якби не мав певної ваги в суспільстві, то б міг набазікати щось приятелеві, сусідові чи дружині та й на цьому скінчилося б. До речі, багато з того, що хотів би висловити, не можу оприлюднити, бо не маю, фактично, перед ким. Потім: у мене нема хисту до публіцистики, тому дуже рідко виступаю в засобах масової інформації. Однак журналісти вже знають, що коли є якийсь підозрілий момент, тоді звертаються до мене.

«ВІДНОШУ СЕБЕ ДО ПОМІРКОВАНИХ ОПТИМІСТІВ»
- Повертаючи колесо розмови, запитаю, як Ігор Калинець дивиться на сучасну політику. Чи не бентежить ситуація напередодні президентських виборів?
- Я тільки тим і живу, хоча не є політиком. Щоразу думаю, якою буде Україна для моєї внучки, що ми залишимо для наших нащадків.
Мої політичні надії пов’язані з Ющенком. Бо це, переконаний, єдина особа, яка може бути президентом. І тому мусимо робити все, щоб народ це зрозумів. Без усяких сумнівів пішов би на вибори, якщо вони відбудуться, і проголосував за Ющенка. Безперечно, він раю не зробить, але Україна, до певної міри, стане поряднішою і більш українською.
- В цілому ситуація в Україні несприятлива, бал правлять клани і т. п. Та все ж, чи з оптимізмом дивитеся ви у майбуття?
- Повторюся. Єдиний мій оптимізм – це Ющенко. Або якесь чудо Боже, якого не здатен передбачити. Але вірю, що воно мусить статися, інакше навіщо було Божому провидінню приводити Україну до незалежності. З цього огляду відношу себе до поміркованих оптимістів.

P.S. Нагадаю, що всі ці думки Ігоря Калинця відносяться до більш аніж п’ятирічної давності. Тому, безумовно, цікаво було б поспілкуватися з паном Ігорем зараз, дізнатися чи змінилися його судження з плином часу. На жаль, чималенька віддаль лежить поміж нами. Але, як то кажуть, ще не вечір…

Copyright MyCorp © 2024 |