Навіть в рожевих мріях, кольорових снах, найпотаємніших закапелках своєї творчої фантазії не міг уявити, що працюватиму ... в резиденції посла Великобританії в Іспанії. Ні-ні, ви не помилились, тому не перечитуйте кілька разів попередні рядки. Два з половиною місяці провів я в оточенні родини сера Пітера Торрі, про що тепер згадую з великою приємністю...

Неодноразово доводилося чути поміж наших заробітчан про те, що їм, їхнім знайомим, родичам пощастило знайти роботу чи то в доволі престижних місцях, чи у досить таки «крутих» іспанців, добре знаних не лише у своїй країні, але й далеко за її межами. Наприклад, мій однокашник-тернополянин Мирослав Генсьорський авторитетно заявляв, що його приятелька «здувала пилинки» в котеджі двоюрідного брата іспанського короля в місті Гвадалахарі. Зрозуміло, що мала честь здибатися і з самим Хуаном-Карлосом, і з його чарівною дружиною Софією.
Інша моя знайома повідала, що знає нашу жінку, яка працювала в резиденції німецького посла в Іспанії. Більше того, мені невдовзі трапилась нагода познайомитися з Юлею і довідатися про її враження, як то кажуть, з перших уст, від життя-буття в домі такої поважної персони. Хто б міг подумати, що її досвід пригодиться мені самому в недалкому майбутньому?.. Варто згадати також і нашу землячку з Ходорова Ліду Данилів, яка потрапила у віллу «рисового» магната, який до того ж був радником колишнього прем’єр-міністра Хосе Марії Азнара.
Ще приклади? Прошу дуже. Наші дівчата працювали в помешканнях відомих усьому світові спортсменів: олімпійської чемпіонки зі слалому-гіганту Бланки Фернандес-Очоа, в недалекому минулому футбольних зірок - капітана мадридського «Реала» Маноло Санчіса та славетного француза Зінеддіна Зідана.
З Анею Радчук з прикарпатського містечка Снятина познайомився в автобусі, коли повертався після робочого дня зі Сьюдад Кампо, що знаходиться неподалік столиці. Ось тоді дізнався, що вона упродовж тривалого часу трудиться в особняку ще одного донедавна знаного гравця королівського клубу Івана Ельгуери. Він, до речі, оплатив її лікування, коли дівчина серйозно занедужала. Як спогад про цього футболіста в мене залишилась його світлина з дарчим підписом, яку організувала Аня.
Ясна річ, трішечки заздрив усім тим, хто знайшов роботу в знаменитостей. Хоча повинен привселюдно заявити, що заздрість моя була доброю. Вона навіть переростала в гордість за наших людей. В свою чергу цей факт примушував і мене шукати щось краще. Знали б ви: наскільки «дістала» будова, на якій довелося ішачити більше року! Ну не моє це покликання. Певно, є серед нашого брата-заробітчанина «унікуми», котрі не можуть стати класними спеціалістами-універсалами. А може Всевишній нагородив мене двома лівими руками?.. Цього не знаю, однак борони Боже, нарікати на те, що Він мені посилає. Бо раду собі з Його ж допомогою даю.
Словом, прагнучи до чогось «теплішого», закидував вудочки в прес-служби мадридських фктбольних клубів «Реал» і «Атлетіко», таких знаних в Іспанії спортивних видань як «Марка» й «Ас», в газету «Ла Расон», на телебачення. Про це нікому зі своїх знайомих не обмовився жодним словом, бо, напевно, не один із них покрутив би пальцем біля виска, натякаючи на те, що у мене «не всі вдома». Та мені, чесно кажучи, було «по цимбалах»: не всі, так не всі, але колись же та й сходяться докупи. Бо ж добре відомо: коли не стукатимеш, то й не відчинять. Проте, всі ці спроби нічим хорошим так і не увінчалися.
Зневірившись знайти те, що серцю миле, в котрий раз перелистував газету «Сегундамано», відому багатьом, хто шукає роботу. І, о «мадре мія» (нене моя), наткнувся на манюсіньке оголошення. Резиденція одного з іноземних послів шукала мужчину, здатного поратися по господарству. Спочатку очам своїм не повірив – навіть не міг подумати, що таке в принципі можливе. Відразу осінила думка, що це не що інше як каверза якась. Проте телефончик акуратненько занотував до блокнота і чимдуж кинувся до найближчої будки, бо виникло побоювання, що хтось може випередити. А в голові стугоніло барабанним дробом: варто спробувати, бо чим дідько не жартує, коли Всевишній дрімає.
На другому кінці дрота відповів гортанний жіночий голос. Від хвилювання, ледь заїкаючись, як зміг, оскільки катастрофічно бракувало іспанських слів, пояснив мету свого дзвінка. Мені запропонували з’явитися для більш предметної розмови. На запитання, в яке з посольств зателефонував, мені дали таку розпливчасту відповідь, що й не второпав нічого. Отож в здогадках можна було загубитися. А ось про мікрорайон, в якому знаходилась резиденція, вдалося швиденько навести відповідні довідки. Виявилось, що Пуерта-де-Єрро (в перекладі з іспанської - «металеві ворота») – один з найпрестижніших в Мадриді. В цьому переконався, коли тільки з’явився тут, чимчикуючи на зустріч. Безліч дипломатичних резиденцій, захищених наднадійною охороною, фешенебельні котеджі, що потопали в «зеленому» морі, тиша, яка приємно лоскотала вухо, даючи збагнути, що ти потрапив в дещо іншу, аніж до якої звик, столицю: не гамірну, не метушливу, чепурну й охайну.
Коли натиснув кнопку дзвоника, ворота відчинились, і перед очима постало просторе дворище з розкішним будинком. Тут таки підійшов охоронець і запитав, що привело мене сюди. Очевидно, його проінструктували, оскільки він без затримки провів мене в глибину двору, де в зелені потопала ще одна будівля, значно менша за першу. Жінка, перед якою я виструнчився, вивчаюче кинула поглядом зверху донизу. В очах промелькнуло німе запитання: «Що ж ти за «фруктик», шановний?..» Назвавшись доньєю Ізабель, ледь процідила, що є управляючою справами резиденції посла ... Об’єднаного Королівства Великобританії та Північної Ірландії в Іспанії. Отакої!!! Не вірячи своїм вухам, я на кілька хвилин втратив дар мови. Бігме, не сподівався, що за непоказною обгорткою газетного повідомлення криється така «цукерочка». Трішки оговтавшись, почав відповідати на запитання. Безумовно, виникали проблеми, адже іспанською за рік перебування в країні фламенко та кориди оволодів ще не настільки, щоб почувати себе, ніби щупак у воді. Тому частенько доводилось повторювати зазубрені фрази на кшталт: «Репіта ме, пор фавор» (повторіть, будь ласка)... «Мас деспасіо, пор фавор» (повільніше, будь ласка). Донью Ізабель цікавило чимало речей: хто я, звідкіля, скільки часу на Піренейському півострові, чим займався в Україні (здивовано повела бровою, коли почула, що перед нею дипломований «борзописець»), хто родичі, дружина і тому подібне. Акуратно записавши всі дані, поцікавилась, чи є у мене знайомі, котрі можуть дати рекомендації. Напруживши мізки, пригадати зміг лише старійшину української громади в країні Дон Кіхота Теодора Барабаша та секретаря посольства України в Іспанії Валерія Якубовського, з яким запізнався під час його зустрічей з нами, заробітчанами, біля церкви святих Христофора та Рафаїла, де раніше відбувались українські богослужіння. Донья Ізабель попросила дати саме його телефон і відразу ж зв’язалася з посольством. Почуте, мабуть, задовільнило її, тому що відразу ж набрала номер дружини посла.
Через кілька хвилин сеньйора Анхела постала переді мною, обдарувавши чарівною посмішкою. Потім почала «мордувати» приблизно тими ж запитаннями, що й управляюча, акцентуючи увагу на тому, чи не закладаю «за комір» і не смалю цигарки. Але – це мої козирі, бо Господь милував від цих шкідливих звичок. Думав, що жінками ще поцікавиться, адже за логікою речей це запитання завжди є третім у такому переліку, але не вгадав. З цього приводу завжди згадую розумника Маноло – іспанця, з яким працював на одній з будов. Він щиро дивувався, коли чув, що не п’ю, не курю, з жінками не волочуся і завжди ставив одне і те ж запитання: «То навіщо тоді живеш, Аморе?». Так нарекли мене іспанці, оскільки в їхній інтерпретації дві складові імені Любомир звучать як «амор» і «пас». Їм, звичайно, більше подобалась перша половинка. А мені було «по барабану»: Амор, то й Амор. Я не перечив. А запитання Маноло залишав без відповіді, вважаючи його риторичним. Проте повернімось до резиденції.
Після невеличкої наради винесли вердикт: зачекати 3-4 дні до прийняття остаточного рішення. А на прощання обидві жінки порадили посилено налягати на іспанську. Зрештою, могли б і не нагадувати, адже і так було ясно: без доброго знання мови древньої Іберії невдовзі настане гаплик. Тому, озброївшись іспансько-українським розмовником, став смиренно очікувати своєї участі. Відверто кажучи, не дуже розраховував на позитивний результат, оскільки був упевнений, що більш достойних кандидатів – хоч греблю гати. Тим паче зі знанням мови. І як же здивувався, коли через два дні зателефонувала донья Ізабель, остаточно добивши фразою: «Завтра ми очікуємо тебе на новому місці. Приймаємо з випробувальним терміном в один місяць». Ось так доволі несподівано я опинився в резиденції посла Великобританії Пітера Торрі.
Відразу ж першого дня, а календар сповіщав, що це 12 грудня 2000 року, потрапив, як мовиться, «з корабля на дефіляду». Розпочиналися Різдвяні святкування, тому в помешканні моїх нових шефів панував напружений ритм. Мало не щодня відбувалися різноманітні прийоми. Тому на лаврах не вдалося спочивати, а відразу ж запрягатися до роботи. На носі було прийняття випускників Оксфордського та Кембріджського університетів, які жили та працювали на теренах Іспанії та сусідньої Франції.
Але перед цим мене відрекомендували послові, персоналу, показали кімнату, в якій надалі мав би замешкати, видали робочий одяг. Причому кілька костюмів призначались лише для прийомів. Вздріли б ви мене, шановні, у вишуканому темно-сірому костюмчику з позолоченими гудзичками, білосніжній сорочечці, краваточці та білих рукавичках!.. Першого разу я й сам себе не впізнав, побачивши своє відображення в дзеркалі. Переді мною стояв франт в ідеально випраному та випрасуваному одязі, що змушувало мене весь час думати: я це чи не я.
Словом, дещо спантеличений новими реаліями, почав осягати премудрощі нової роботи. З функціональними обов’язками ознайомили під час попередньої зустрічі, але застосувати їх довелося тільки зараз. По ходу довелося перебудовуватися: переборювати ніяковість, сором’язливість, навіть страх. А ось спробуйте ви уявити себе в ролі офіціанта, який першого ж робочого дня припідносить різноманітні напої та смаколики випускникам Оксфорда й Кембріджа, серед яких посол Японії в Іспанії, відомі політичні, державні, релігійні та культурні мужі! Ну як? І все ж не святі глечики ліплять. З допомогою доброзичливо налаштованих колег, котрі постійно підказували, що і як робити, перший екзамен, здається, не провалив. Адже добре відомо, що для багатьох українських чоловіків хатня праця не є казна чим. Ми змалечку звикли поратися на кухні, прибирати, прати, прасувати і т.п. Тому, коли «ембахадора» (дружина посла) вперше запитала мене, чи маю бодай «зелене» поняття про таку діяльність, то я впевнено кивав головою. І признаюся вам – не лукавив. Але одна «пара кальошів» працювати в себе і зовсім інша – в посольській резиденції.
І ще один нюанс. Незважаючи на досить успішний «старт», однієї суттєвої помилки все ж припустився. Мої колеги строго-настрого наказували не відповідати на жодне запитання присутніх, не пускатися з ними в теревені. Закон для обслуговуючого персоналу велів: ні пари з уст. Хіба ж так важко допетрати: стули міцно писочок і сопи в дві дирки. Я ж забув про це водночас, коли до підносів з канапками і морепродуктами, які досить затишно «покоїлися» на обидвох моїх руках, підійшов середніх років чолов’яга у ... строкатій клітчатій спідниці. Добре, що моєї ерудованості вистачило, аби второпати, що це шотландець. А якби не знав, то що б могло на голову збрести?.. Привітавшись, в недалекому минулому випускник Оксфорда, поцікавився, чи не міг би я порекомендувати щось смачненького з морських дарів. Сп’янівши від духмяного аромату кальмарів «а ля романа», саме їх і запропонував колишньому жителеві туманного Альбіону, який тепер мешкав у французькому місті Монпельє. Про це він мені сам з гордістю повідав. Гідно оцінивши «марципан», шотландець розплився в компліментах, адресованих вашому покірному слузі. А ось це вже дуже не сподобалося доньї Ізабель, яка, ох як несвоєчасно, стала свідком цієї сцени. Своїм розкішним бюстом вона відтіснила мене від гостя, прошипівши крізь зуби, щоб більше не смів спілкуватися із запрошеними. І ще щось прошваркотіла, з чого підсвідомо здогадався: якщо подібне повториться, то «загримлю під фанфари».
Через декілька днів на подібне прийняття завітали парохіяни англійської церкви в Мадриді. Спів священика під акомпанемент фортепіано залишив у присутніх неперевершені враження. Потім - наступне святкування, коли з Лондона приїхали три доньки посла – Емма, Гаррієт і Катерін. Привітати їх позбігалися численні знайомі, друзі, працівники установи. Ясна річ, після таких заходів залишаються гори брудного посуду, який необхідно перемити, сміття, яке треба прибрати. Проте не це діймало на перших порах. Справжньою головоломкою виявилося сервірування столів.
Спершу мені видалося, що цю науку ніяк не осягнути. Адже потрібно було закарбувати на чолі, які прибори, коли, скільки, де і як розставляти. Для перших, других страв, десерту призначалося кілька видів ложок, виделок, ложечок, ножів. Спеціальні прибори були для м’яса, риби та сиру. В очах рябіло від такого різноманіття. А ще склянки і фужери: для шампанських, білих і червоних вин, соків, води. Тим більше, що дуже вже тендітними вони виявилися. Знали б ви (зрештою, як і моє начальство) скільки цього начиння перетовк, перш аніж більш-менш розібрався з усіма тонкощами... Якби хтось запримітив, то запросто могли і рахунок виставити. Тому скидаю капелюха перед моїм наставником – іспанцем Себастяном. Без нього мені довіку не впоратися б із цим завданням.
Ще однією проблемою стало розпалювання камінів. Під моєї опікою було їх всього-нічого: два. І якщо перший вдавалося розкочегарити швиденько, то другий виявився дуже норовистим і капризним. Навіть бідолаха Себастян, бажаючи допомогти мені, під час цієї операції постійно згадував чиюсь «мадре», тобто матір. Але, як кажуть, і ведмедя можна навчити танцювати. То ж і мені не знадобилося надто багато часу на «дресуру».
Крім Себастяна неоціненні поради давали садівник Хесус, головна «чаклунка» на кухні Тіна та її помічниця Росі (так кликали болгарку Росіцу Донкову). Саме вона допомагала мені оволодівати азами іспанської мови, оскільки трішки розмовляла по-російськи.
Роботи вистачало, адже крім дефіляд в мої обов’язки входило також повсякденне обслуговування родини посла під час сніданків, обідів і вечер, миття посуду, прибирання службових кабінетів, двох коридорів і туалетів, чистка взуття, а також вигулювання загального улюбленця – чудового і розумного лабрадора Боні. Йому минув лише один рік, тому втримати його було складно. Він щомиті готовий був чкурнути світ за очі. Словом, робочий день як розпочинався о сьомій ранку, так і закінчувався десь о 23-ій. Щоправда, і перерви були, так як і півтора вихідного дня на тиждень. Та й грошенята платили непогані. Доплюсуйте до цього надзвичайно смачну їжу, від якої не лише пальчики оближеш, - всю долоню проковтнеш.
Час минав, і я зріднився з колективом. До мене відносилися дуже добре, хіба що єдиною суттєвою перепоною було знання мови. Через це посол інколи спідлоба зиркав на мене, особливо коли я щось не те базікав по телефону. Ось його якраз (маю на увазі телефон) у свої «друзі», ну, ніяк не міг записати. Хоча спілкуватися зі мною сер Пітер любив, особливо про спорт. Знав же, що в недалекому минулому як журналіст я був на «ти» з цією тематикою. Сам же посол в студентські роки професійно займався регбі, а тепер раз у тиждень обов’язково викроював час, щоб зіграти в гольф. Його дружина Анхела частенько навіщала жіночий спортивний клуб, де грала в теніс. Окрім цього подружжя захоплювалось класичною музикою. Яких тільки записів не було в їхній фонотеці?! Отож мені довелося витирати порохи з ... Моцарта, Бетховена, Баха, Брамса, Генделя, Гайдна, Рахманінова, Россіні, Шуберта, Штрауса, Верді, Сібеліуса, Чайковського, Пуччіні. Вони мали записи таких відомих виконавців як Лучано Паваротті, Монтсеррат Кабальє, Пласідо Домінго, Хосе Каррерас, Елла Фіцджеральд, Луї Армстронг, японська піаністка Міцуко Учіда, оркестр під керуванням Герберта фон Караяна, квартет імені Бродського та інших.
Минув місяць праці, і мені сповістили, що залишають на другий. Але вкотре попередили: якщо й надалі мова шкутильгатиме, то мене чекає печальна участь. Всевишній – свідок: я старався, але, очевидно, цього було замало. А тим часом в резиденції розпочалися прийоми таких персон!.. На початку лютого до нас завітав міністр культури, засобів інформації та спорту Великобританії Кріс Сміт. В один з вечорів на зустріч з ним прибули міністр сільського господарства Іспанії Мігель Аріас Каньєте, держсекретар з економіки Хосе Фольгадо Бланко, один з лідерів соціалістичної партії Хоакін Альмунія, директор газети «Ель паіс» («Країна») Хесус Себріан та інші «крутелики». Згадайте: саме тоді гостро дискутувалися проблеми коров’ячого сказу та питання Гібралтарського перешийку. А через кілька днів для зустрічі з членом парламенту Великобританії лордом Ірвіном, а також представниками найбільших промислових груп до резиденції приїхали керівники іспанських гігантських компаній «Телефоніка», «Ендеса», «Ібердрола», «Репсоль», «Ферровіаль», «Драгадос». Зважте, що всіх цих віп-гостей довелося обслуговувати і мені.
Та все ж «недовго музика грала». Наприкінці лютого донья Ізабель сповістила, що посол прийняв рішення звільнити мене через погане знання мови. А може він запідозрив мене в контактах з українськими спецслужбами?.. Надіюся, що не забули: рекомендацію на роботу дали ж мені в українському посольстві. Адже відомо всім, хто раніше працював у таких закладах. А може «засікли» на тому, що встромляв свого цікавого носа куди не варто було. Адже бачите як скрупульозно зумів усе занотувати. Певно, журналістська виправка далася взнаки. Хоча, по носі мені не надавали, - і на тому спасибі. Та навіть незважаючи на звільнення, працею в резиденції посла Великобританії Пітера Торрі я залишився задоволений. Врешті-решт є що згадати і на схилі літ внукам розказати.