Ви увійшли як Гость
Група "Гости"Вітаю Вас Гость!
Вт, 27.06.2017, 20:15
Головна | Мій профіль | Реєстрація | Вихід | Вхід | RSS

Меню сайту

Нас відвідали

Зараз на сайті

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Святкуємо разом

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

Анекдот дня

Наше місто

Пошук YouTube

Форма входу

Пошук

Курс валют НБУ

Календар

«  Червень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930

Друзі сайту

SPEED TEST NET

Відправити СМС

Відправити СМС МТСВідправити СМС БілайнВідправити СМС КиївстарВідправити СМС Лайф

Міні-чат

Статистика

Ходорів. Рік буремний - 1919-ий

Торік виповнилося 90 літ відтоді, коли наше невеличке містечко опинилося у вирі важливих історичних подій. Тоді, в лютому 1919-го до нього була прикута увага всієї світової громадськості. Так-так, не дивуйтеся, бо це, направду, не перебільшення. Зрештою, пропоную вам, шановні читачі, більш прискіпливо зазирнути в ті часи.

Утворення регулярної Галицької Армії (згодом Української Галицької Армії або УГА – примітка автора) почалося практично з першолистопадового повстання 1918 р. Для керівництва цією військовою одиницею сформовано Начальну Команду (НКУГА), з початковим місцерозташуванням в Бережанах. Це було досить далеко від фронту, тому виникла потреба перенести її. Ось як про це згадував колишній отаман УГА, один з найвідоміших оборонців в українських політичних процесах 30-х років ХХ ст., Степан Шухевич: «Тісніший штаб Начальної Команди залишався в Бібрці, а ширший – у Бережанах. З цього виходили великі невигоди. Тому висловлено думку про перенесення НК до іншого міста. Мишковський (начальник штабу – прим. авт.) за Миколаєвом над Дністром (тепер Миколаїв – прим. авт.). Одного разу просив мене сотник Гузар, аби я, коли зайде мова з Павленком про перебазування, підтримав кандидатуру Ходорова. Сотник Гузар додав, що отаман Павленко (Михайло Омелянович-Павленко – начальний комендант УГА – прим. авт.) мене шанує, тому що я був першим старшиною Галицької Армії, котрого він пізнав, і що моє слово має для нього певне значення. І дійсно, коли зайшла мова про це, я звернув увагу, що Ходорів є найкращим місцем, бо тут перехрещуються залізничні дороги, а також там є гарні приміщення в будинках суду і цукроварні. До того ж Миколаїв лежить на лівому фланзі нашої бойової лінії, а Ходорів майже посередині. І отаман Павленко погодився. Після Йордану (1919 р. – прим. авт.) перенеслася туди ціла НК, майже повністю розмістившись в будинку повітового суду».

12 лютого 1919 р. у Ходорові на чолі з президентом ЗУНР Євгеном Петрушевичем зібрано нараду за участю військових командирів вищої ланки. Новий начальник штабу полковник Віктор Курманович доповів про становище на фронтах, а генерал Омелянович-Павленко – про план подальших бойових дій. Чимало учасників ходорівської наради разом з полковником А.Кравсом пропонували завдати головного удару по поляках на Перемишль з виходом на ріку Сян, а блокований Львів залишити в тилу і не витрачати сили на штурм великого міста з 15-тисячним гарнізоном. Та відстояти цей ефективний план не вдалося. Президент ЗУНР висловив бажання оволодіти Львовом якомога скоріше, мотивуючи це початком роботи Паризької мирної конференції 18 лютого, на яку виїхала урядова делегація.
Звичайно, Польща була набагато сильніша від ЗУНР, проте завзятий опір УГА не дозволив агресорові виконати подальші загарбницькі плани. Правлячі кола Англії, Франції, США не були зацікавлені у повному розгромі ЗУНР, бо хотіли використати її армію проти країни Рад. Вони бажали досягнення угоди між ворогуючими сторонами, але в інтересах Польщі. З метою втілення цих планів у східну Галичину наїжджали різні місії. Чи не найчисельнішою і найбільш представницькою була місія на чолі з французьким генералом Бертелемі.

...Ходорів, 22 лютого. Мешканці містечка здивовано споглядали на групу військових у незнайомій формі, які розмовляли нечуваними досі мовами...
Командувач УГА генерал Омелянович-Павленко згадував: «20 лютого НК вдруге одержала домагання антантської комісії, аби я уможливив її переїзд зі Львова до Ходорова для переговорів у справі завішення зброї (припинення воєнних дій – прим. авт.), причому зазаначалося, що ігнорування вимоги розглядатиметься, як акт ворожого чину супроти Антанти.
22 лютого о 12-ій годині я й полковник Курманович зі старшинами штабу зустріли на двірці представників всемогутньої в той час спілки держав: Англії – генерал Картон де Віяр, полковники Моль і Сміс, Франції – генерал Бертелемі й майор Вікер, Італії – майор Стобілє і поручик Парголезі та Америки – професор Лорд і поручик Фастер. Першим вийшов з вагона генерал Картон де Віяр. Не дивлячись на тяжке покалічення (він не мав лівого ока, однієї руки й ступні однієї ноги – прим. авт.), його струнка й цілком свіжа постать справила на всіх дуже добре враження. Останнім вийшов насуплений і непривітний генерал Бертелемі. Представники Америки й Італії виказували до нас свою прихильність.
Пан-отець Калята, наш духівник, був перекладачем. Тут треба зазначити, що як о. Калята, так і о.Бон, не дивлячись на певні недоліки, були в усіх політичних справах незамінними співробітниками НК. Досконале знання світових мов, лагідність постави й зручність у тактиці дуже сприяли відповідному перебігові складних переговорів.
Генерал Бертелемі вже мав поміж нашим вояцтвом славу гострого противника. Ось тому я попросив полковника Курмановича довести до відома комісії, що для кращого перебігу наради бажаю, щоби головував генерал Картон де Віяр. Мою пропозицію прийняли. О 12 год. 15 хв. в помешканні штабу розпочалося наше перше засідання. В той же час бої на фронті тривали далі.
Велика кімната оперативного відділу мала досить незвичайний вигляд. За зеленим столом, обличчям до світла, зайняли місця: я, полковник Курманович, здається, майор Ерлє й о.Калята. Напроти мене сидів генерал Картон де Віяр, біля нього генерал Бертелемі, а далі представники країн Антанти. Хвилинне мовчання. Тишу порушив голова наради генерал Картон. Наскільки мені не зраджує пам’ять, текст звучав так: «Ми всі заявляємо, що 18 лютого звернулися до вас з вимогою завішення зброї з ціллю прибуття нашої місії з Перемишля до Львова. Натомість ви відповіли генеральною битвою. Ми питаємо вас: це є виклик супроти держав Антанти? Коли ні, то ми ставимо вам негайну вимогу припинити розпочату вами битву. На відповідь даємо 5 хвилин».
На перше питання відповів я через о.Каляту: «Ні, оперативні обставини не дозволили негайно завісити зброю». Що ж до другого, то моя відповідь була така: «Пан-отче, передайте панам заступникам великих держав, що я є лише командуючий військами генерал. Наді мною є уряд, який один може вирішити це питання».
На диво, моя відповідь задовольнила заступників Антанти. Вони переглянулися. Генерал Картон запитав мене вдруге: «А скільки на це треба часу?» Я порадився з Курмановичем і заявив: «До 3-ї години ми будемо мати відповідь вже в Ходорові». Після короткої розмови з членами комісії голова передав мені згоду чекати. Для використання перерви я запросив усіх членів комісії бути гостями нашого штабу. Одначе генерал Бертелемі знайшов за потрібне ще перед обідом з’ясувати Начальній Команді погляди Антанти на українсько-польську боротьбу. Він заявив, що держави Антанти бажають привести до порозуміння, для чого необхідно припинити війну й встановити тимчасову демаркаційну лінію. Усе це я вислухав і, не вступаючи в дискусію, сказав, що начальник штабу використає перерву, щоби інформаційний матеріал, який комісія була ласкава нам передати, направити до Державного Секретаріату.
Приблизно о пів на другу ми сиділи за обідом у столовій штабу. За столом велася жвава розмова. Як недвозначно зазначив генерал Картон, він відчуває, що представники Франції мають прийняти рішення не на нашу користь. Генерал натякнув мені, що французи мають на це свій кут зору, але крім цього є ще три інших.
Пів третьої прийшла відповідь з Станіславова. У ній зазначалося, що в запропонований час відповідь не може бути надіслана, й що вранці 23 лютого Державний Секретаріат подасть своє рішення. Комісія не сперечалася. З комфортом, можливим серед наших тодішніх обставин, допровадили ми її до Львова. Перед від’їздом генерал Картон висловив бажання, щоби хтось з англійців сфотографував нас обидвох. Уже значно пізніше надіслав мені світлину з написом: «Велика Англія й мала Україна». Генерал Картон був значно вищий від мене ростом...»
...Переговори затягнулися. 27-го лютого комісія Антанти приїхала до Ходорова вдруге на побачення з Головним отаманам Симоном Петлюрою. Наведені факти добре ілюструє витяг з його листа: «В березні місяці 1919 р. я одвідав наш галицький фронт. Ознайомившись з ситуацією, прийшов до висновку, що фронт зломиться, бо Галичина була заблокована з усіх боків. Довідавшись, що я прибув у Галичину, антантська комісія приїхала, щоб побачитися зі мною. На чолі з генералом Бертелемі вона приїхала до Ходорова, де в штабі відбулося побачення. Комісія пропонувала певну роз’їмчу лінію. Хоч вона не відповідала, в цілому, інтересам Галичини, але я настоював на прийнятті її, бо цим би ми досягали: а) фактичного визнання України зі сторони Антанти; б) отримали б можливість створити базу для підвозу амуніції з Європи, в) оперлися б фактично на Європу в нашій тодішній боротьбі з більшовиками, себто з Москвою. Галичани, за допомогою Омеляновича-Павленка, який ніколи не орієнтувався в державних справах, відкинули ці умови, хоч я їх і попереджав про корпус Галлєра, що формувався у Франції».
Думки Головного отамана, направду, не знаходили розуміння в колі галичан, які переживали за свої території. Ось думка щодо цього вже згадуваного раніше Степана Шухевича: «Лихо полягало в тому, що Петлюра приходив до певних політичних рішень із запізненням. Коли ж він і приймав їх, то не міг знайти засобів для проведення їх у життя. Так було й тут. На ліквідацію фронту він не годився. Все інше було б півмірою і тому відпадало само по собі. Головний отаман мав нелегке завдання під час наради з членами комісії Антанти. Я й полковник Курманович були, воастиво, в ролі присяжних свідків. Партія розігрувалася між Петлюрою та генералом Бертелемі. Небіжчикові дуже шкодило незнання чужих мов, але він був гідним представником української справи. Темою наради була все та ж «лінія Бертелемі» й вигоди та невигоди прийняття умов Антанти Україною. З нашого боку підносилися великі багатства України, право на самовизначення, здобутки революції й т.д. Остаточних рішень не приймалося. Це мала зробити делегація ЗУНР у Львові, а затвердити мав Станіславів.
28 лютого пізно ввечері наша делегація остаточно відкинула пропозиції комісії. У переїзді через Ходорів делегація поручила Начальній Команді проголосити дальшу боротьбу».
...27 лютого 1919 р. Ходорів став свідком неабиякої події: до міста прибув Головний отаман, член Директорії Симон Петлюра. На станції, прикрашеній синьо-жовтими прапорами, вишикувано почесний караул. Оркестр гримів «Ще не вмерла Україна». Високого гостя зустрічав президент Петрушевич, генералітет УГА. Головний отаман був у доброму настрої. Напередодні він побував у Бережанах, а в Стрию був присутнім на виставі в Народному домі. У ті дні в місті гастролював «Новий Львівський театр», який тоді знаходився під опікою НКУГА. На його сцені виступали талановиті галицькі актори – Катерина Рубчак, Мар’ян Крушельницький, Лесь Курбас, Амвроcій Бучма, Микола Бенцаль, Гнат Юра (показував свої вистави театр також і в Ходорові – прим. авт.).
Ввечері на честь члена Директорії влаштовано розкішний банкет, на який запрошені 35 армійських старшин на чолі з М.Омеляновичем-Павленком, Г.Коссаком, О.Букшованим, а також провідні актори театру. За келихом вина Симон Петлюра з приємністю згадував галицькі сюжети зі свого життя, навчання у Львівському університеті, студентські вакації в Карпатах, перше кохання.
Після проведених нарад з місією Антанти Петлюра болісно пережив провал своїх планів. Звинувачував насамперед керівництво армії. Як згадував Степан Шухевич, від’їжджаючи з Ходорова, Головний отаман говорив йому, що зрив переговорів – це катастрофа. «Коли б Галицька армія була кинута на Велику Україну, знищено більшовиків і закріплено там владу, тоді після Києва прийшла б черга на Львів. Тоді ми могли заняти Східну Галичину», - підсумовував він.
У книзі «Галичина в роках 1918-1920-х» публіцист і політичний діяч, колишній заступник секретаря закордонних справ ЗУНР, член делегації для ведення переговорів у справі українсько-польського воєнного перемир’я та член делегації на світову конференцію в Парижі 1919-1920 рр. Михайло Лозинський писав: «Того самого дня (йдеться про 25 лютого 1919 р. – прим.авт.) до Львова приїхала делегація Державного Секретаріату Західної області УНР для ведення переговорів в такому складі: держсекретар судових справ Осип Бурачинський, Степан Витвицький, Михайло Лозинський, Володимир Охримович, Володимир Темницький, полковник Гужковський, отаман Рожанковський, полковник Слюсарчук, підполковник Фідлєр, о.Бон як перекладач.
27 лютого комісія Бертелемі з нашою делегацією виїхала до Ходорова, щоб побачитися з Головним отаманом Петлюрою, який туди приїхав разом з президентом УНР Петрушевичем і Президентом держсекретаріату Сидором Голубовичем. Наша делегація хотіла поділитися своїми враженнями і порадитися про дальше становище.
Конференція комісії з Петлюрою була держана в загальнім тоні, без ніяких конкретних предложень. Комісія хотіла знати, яку силу представляє армія Петлюри для боротьби з Совітською Росією. Петлюра знов клав головний натиск на те, що Україна представляє велику моральну силу, яку можна перетворити в дійсну мілітарну силу залежно від того, чи Антанта визнає державність УНР і дасть молодій державі фінансову і технічну допомогу. Що ж до Галичини, то Петлюра зазначив, що український нарід тільки тоді зможе всю свою силу звернути проти большевизму, коли буде мати забезпечене національне існування від заходу. Так виразно, як цього домагалися від Петлюри Петрушевич і Голубович, він справи не поставив і не заявив, що вдержання Східної Галичини в етнографічних границях при УНР є безумовним домаганням цілої України. Здається, що вже тоді Петлюра готовий був піти на уступки коштом Східної Галичини. Щоб за них одержати мир з Польщею і визгнання Антанти.
Вечером комісія Бертелемі і наша делегація вернули до Львова».
Події тих днів знайшли своє відображення і в художній літературі. Письменник Євген Куртяк у романі-хроніці «Спалені обози», видрукуваному в журналі «Дзвін», ось як згадує про перипетії навколо нашого містечка: «...У першій половині січня штаб Омеляновича-Павленка перебазувався з Бережан до Ходорова. Так порадив Вітовському Поточняк, а Вітовський переконав Петрушевича, що це розумно. Все-таки Ходорів ближче до лінії фронту, передусім до Львова. Не менш важливо, що це вигідний стратегічний пункт. Звідси розходяться залізниці до Львова, Тернополя, Станіслава, Стрия; тут схрещуються шляхи Тернопіль-Жидачів-Стрий, Жидачів-Львів.
- Звичайно, це добре, що штаб у Ходорові, - погоджувався Грицан. – Однак мені не дає спокою ходорівський цукор. Акціонерна спілка «Ходорів» має капітал у п’ять мільйонів крон, а заснував її не хто-небудь, а барон де Во, граф Замойський...
- Поточняк цілком серйозно має намір повиганяти всіх правителів Ходорова, - задумано відповів Вітовський. – Із властивою йому різкістю... Може, Анатоль не завжди справедливий, але я поважаю його і підтримую: на жорстокість треба відповідати жорстокістю.
Розмову їхню перервав дзвінок. Телефонував Петрушевич. Схвильованим голосом звелів Вітовському негайно прийти... Тільки переступив поріг, як він чи то радо, чи перелякано відразу випалив:
- Прибула місія Антанти!
- Де вона і яка її мета?
- В тім то й річ, що я нічого не можу второпати. І насамперед чому вона обминула Станіслав. Тут же все-таки уряд республіки. Вони відразу поїхали до Ходорова...
Коли всі розсілися у штабі за щільним столом, підвівся одноокий-однорукий Картон де Віяр. Довго водив по кімнаті своїм видющим оком, котре надто глибоко сиділо у впадині, здавалося, що воно нічого не бачить.
- Щоб вести переговори, негайно потрібне нове перемир’я, - виразно нарешті прорік тоном повелителя.
- Не заперечуємо, - погодився Курманович.
- У такому разі негайно видайте відповідний наказ. І пам’ятайте: якщо не буде припинено вогню, ми вважатимемо таку відмову зірванням політичних відносин із державами Антанти і негайно їдемо звідси.
- Я повинен порозумітися зі своїм урядом, - подумавши, сказав Курманович. – Адже я не лише начальник штабу, а й державний секретар військових справ.
- Будь ласка.
- А як польська сторона? – поцікавився Грицан.
- Ми готові! – кивнув Стемпковський.
Подальші переговори відклали до наступного дня. З шостої години ранку було укладене перемир’я на добу, і українська делегація того ж дня разом із місією Антанти виїхала до Львова...»
22 березня 1919 р. через фронт другої бригади перейшли польські парламентарі, що привезли отаманові Павленку лист від генерала Івашкевича, в якому повідомлялося про відновлення українсько-польських переговорів. Згідно з наказом до НК по одному делегатові від кожного куреня і на зібранні в Ходорові висловили їй повне довір’я в переговорах про припинення воєнних дій. 29 березня відбулися переговори українських і польських делегатів, та вони не дали жодних результатів.

Газетна хроніка.
Часопис українського війська «Стрілець». Квітень 1919 р.
В осідку НК в Ходорові відбулося о 6 год. вечора 27 березня засідання воєнної оради, в якій взяли участь члени Директорії Андрієвський, Швець, Президент УНР Петрушевич, командуючий генерал Павленко, міністри Чопівський, Кривецький, президент держсекретарів Голубович (мав у Ходорові близьких родичів – прим. авт.), полковники Курманович і Капустинський, держсекретар Бубела, держконтролер Сімонов, отаман Ерлє. Провадив нараду член директорії Швець. Стверджено на основі реферату полковників Курмановича і Капустинського, що наша мілітарна ситуація на всіх фронтах зміцнилася. Настрій військ є добрий. Поступово організовуються нові частини, а селянство прихильно відноситься до українського війська.
Обговорено план наступних бойових дій. Ухвалено зажадати від Антанти безпроволочної достави амуніції, одягу, взуття для української армії. Ухвалено влаштувати з’їзд представників українських діячів, які схочуть з’єднатися для будови УНР.
Про цю нараду згадував також колишній поручник УГА П. Мигович: «22 березня одержав я наказ поїхати як делегат з куреня до Ходорова. Начальний вождь хотів почути з уст фронтових старшин про дух стрілецтва, його настрій та відношення до більшовиків. Також мала там вирішуватися форма одностроїв Галицької Армії.
Аж 25 березня перед полуднем зібралися делегати в салі оперативного відділу НК. Вона містилася у двоповерховому будинку, здається, в суді. Оперативний відділ був на другому поверсі. Тодішній начальник штабу полковник Курманович відкрив збори...
Не пригадую собі чи перемир’я з поляками було вже заключено, чи того дня заключили його. Досить, що полковник Курманович сказав тоді, що перемир’я нам конче потрібне. Між старшинами виникло роздвоєння. Одні говорили, щоби злучитися з большевиками і разом з ними битися проти поляків. Інші противилися злуці з большевиками і таких було більше. Ніхто не висловлювався за мир з поляками. Війна до останнього. Все це говорили старшини від імені своїх куренів. Генерал Павленко сказав тоді, що з большевиками Галицька Армія ніяк злучитися не може. Большевики – відвічні вороги України. На випадок, коли б до такого дійшло, то він зречеться командування армією.
На другий день, в тій самій кімнаті оперативного відділу, велася дискусія про однострої. Реферував четар Боберський. Він мав зі собою багато взірців відзнак, шапок, уніформи. Старшини майже одноголосно висловилися за ті відзнаки, які носили усусуси. З переходом армії за Збруч замінено шапку-«мазапинку» «київлянкою», або як її ще називали – «петлюрівкою».

Газетна хроніка.
«Стрілець». 13 квітня 1919 р.
11 квітня об 11-ій годиині атакували п’ять польських літаків місце осідку НКУГА. Вони скинули 11 бомб, дві з яких не розірвалися. Розбомблено кілька польських будинків. Убито двоє цивільних і поранено двох стрільців.
Польське населення склало протест проти нальотів польських літаків. Про це також повідомлено і американську місію (до її складу входили капітан Бахман і капітан Рерслєр – прим. авт.), яка вчора побувала в постою НКУГА».
«Стрілець». 11 травня 1919 р.
9 травня о 8 год. ввечері вступила до Ходорова в переїзді з Рівного від Директорії УНР американська місія з представником паризького часопису «Пті Парізьєн» Дю-Боше. Місію приймав генерал Павленко. Член американської місії заявив, що всі американсько-англійські місії підтвердили той факт, що українське військо є чисто національне і в ньому нема сліду большевизму. Місія вислала три повідомлення до Парижа, корисні для УНР. Антанта хоче змусити поляків піти на певні уступки через припинення довозу амуніції. Антанта посилає також нам ліки й санітарні матеріали.

До часів перебування у Ходорові НКУГА відносяться ще кілька документів. У «Літописі Червоної Калини» за липень-серпень 1938 р. вміщено світлину команди залізничної станції в Ходрові. На ній зображені телеграфіст Головацький, урядник руху Кордуба, поручник Іван Бабій, Рожанський, Йосиф Копитко, Гамкало, Юськів з Городища.
У статті «Санітарна частина УГА», вміщеної в цьому ж таки «Літописі...» Володимир Кривокульський згадує: «Зимою 1919 р. НКУГА переноситься до Ходорова враз з цілим своїм майном. Для санітарного складу призначено кімнату в будинку давньої австрійської жандармерії. Санітарному шефові призначено одну кімнату в партеровому домику недалеко суду, в якому примістився штаб. В Ходорові санітарний шеф дістав до помочі лікаря-хірурга придніпрянця Морозовського, а в канцелярії санітарного шефа працював вістун Іван Озаркевич. Санітарний склад придбав так багато майна, що мусів зайняти велику салю польського «Сокола», де і містився аж до виїзду».
Збереглася також світлина НКУГА, зроблена в лютому 1919 р. у Ходорові.


Серед багатьох її членів у першому ряду сидять сотник Кренжаловський, сотник Гоза, отаман Штробель, отаман генерального штабу Ерлє, Головний отаман Симон Петлюра, генерал Омелянович-Павленко, полковник Курманович, отаман Шаманек, полковник Вітовський, о.Калята, сотник Ерденбергер, поручник Микитей та інші.
Степан Шухевич у своїх спогадах наводить склад Начальної Команди, розквартированої в Ходорові. Окрім генерала Омеляновича-Павленка та начальника штабу Курмановича до НК входили: начальник оперативного відділу отаман генерального штабу Льонер, якому допомагав сотник Роман Гузар, телефонний референт поручик Кузьмович, начальний інтендант отаман Штробель, комендант обозу Миколайчук, санітарний шеф доктор Танячкевич, комендант жандармерії поручик Матвій Яворський, автореферент поручик Кренжаловський, артилерійський та амуніційний референт сотник Гоза, комендант булавної сотні сотник Турчин, комендант харчового забезпечення хорунжий Прокопович, комендант міста сотник Кравець. До оперативного відділу були ще прикріплені два колишніх старшини російської армії: полковники Фідлєр і Бородін. Особистим ад’ютантом Павленка був четар Кочерган, судовим референтом сотник Курдяк, просвітним референтом і редактором видань НК сотник Ерденбергер, а його помічником поручик Гадзінський, технічним референтом поручик Рижевський, духовним референтом отець Калята, а начальником розвідки поручик Родіон Ковальський.
В часописі українського війська «Стрілець», що видавався тоді в друкарні А.Ольбріхта в Стрию, було опубліковано кілька віршів відомого українського дитячого поета та письменника Юрія Шкрумеляка (під ініціалами Ю.Ш. – прим. авт.), написаних у Ходорові. Мабуть, цікаво буде з ними ознайомитися.

Ю.Ш.
Зглянься, зглянь, всесильний Творче,
Упада Великий Велит –
Вибраний з усіх Народ!
Син один поміж синами...
Упада ранений в крови. –
В борні за Твою Правду...
Зглянься, о могучий Пане –
Він брехні завдати хоче
Ще один удар.
Так, ти вислухаєш його –
Він же ж вибраний Твій Син.
Заки сонце ясне встане,
Світ опромінить весна,
Він ще раз двигнеться в гору,
Руки підніме до хмар –
І важкий завдасть удар
Всім ворогам святої Правди...
В полудневую годину –
Величі і слави час –
Вступить він в свою столицю –
Й на чертозі Льва-князя,
На горі святого Юра
Він струсне свою булаву.
В порох впаде враг – Брехня, -
Ворогам засліпить очі
Твоя правда пресвята. –
Й запанує в вольній хаті
Від віків Народ великий;
В парі з Ним до сонця встане
Перший цвіт Краси-Весни.
Ходорів, 2 березня 1919 р.
(Число 13. Стрий, вівторок 25 березня 1919)

Ю.Ш.
ДУМА
Гей, там в полі заграли гармати
Та казали у крові гуляти...
Та казали косити травоньку,
Не травоньку – вражу головоньку...
Гей розбігся стрілець молоденький,
Як орел той до бою пігнався.
Післав кульку воріжок тяженький
Впав до долу та й вже не піднявся...
Товариство по бою збираєсь,
Лиш одного між ними немає.
Він зі світом в останнє прощаєсь,
В чистім полі самітний конає...
...Щось важкого снилося коханці,
Бо проснулась мила рано-вранці.
Взяла в руки листок білесенький
Та й писала: «Дмитрусю милесенький!»
Чи Галину свою пам’ятаєш,
Може, другу, невірний кохаєш?
Ах, чи міг ти мене вже забути,
Чом про тебе нічого не чути?..
Ходорів, 24 березня 1919 р.
(Число 15, Стрий, вівторок 1 квітня 1919 р.)

Побувала в той час у Ходорові й відома українська жінка-вояк, в недалекому минулому січовий стрілець, а згодом науковець і громадський діяч – справжня патріотка свого краю Олена Степанів-Дашкевич. Про мету відвідин містечка вона розповіла пізніше на сторінках журналу «Назустріч»: «...1919 рік. Весна. Начальник штабу при НКУГА полковник Курманович взиває мене негайно явитися в Ходорові. Має для мене якесь припоручення. Цілу дорогу мучить мене думка, до якого діла буду йому потрібна.
- Приказую вам поїхати со села Н. Бобрецького повіту і зорганізувати жіночий військовий відділ:- селянки зголосилися до війська.
- Пане полковнику, прошу комусь іншому припоручити цю місію; я є проти окремих жіночих частин у війську, а навіть і проти масової участи жінок на війні...
- Приказ треба виконати – а зрештою не можемо нехтувати воєнного запалу села.
Їду. Мій мовчазний товариш сотник Кр. хитається на драбинястому возі, то в той, то в інший бік, насупив брови і цідить слова. Він також невдоволений з моєї місії...
Доїздимо на вечір. На горі приходство, недалеко читальня. Всі здивовані нашим приїздом.
- Ми хотіли лише зазначити наш запал, підтримати на душі армію, але не думали, що наше зголошення візьмете поважно, - пояснює збентежений священик.
Одначе треба говорити з жінками, які збираються в читальні. Під вікна у двері і на салю тиснуться чоловіки... З палицями, ціпками й дуже похмурими обличчями:
- Ще й жінок прийшли нам забирати на війну!
Поважний і грізний настрій. Все-таки треба зачати промову.
- З вашого села прийшло дуже гарне письмо: не лише чоловіки, але й жінки забажали сповнити свій обов’язок для України і добровільно зголосилися до військової служби. Начальна команда припоручила мені запитати вас, хто з дівчат і жінок хоче дійсно взяти обов’язок вояка, а з тих, що зголосяться, потворити окремі жіночі військові частини.
На салі ні чичирк... З-поза вікон, з-під стін почула я неприхильне для мене муркотіння. Буде зле.
Зачну інакше:
- НК цінить ваш запал і добру волю. Моїми устами хотіла вона пригадати вам, як дуже ви, жінки, потрібні нам на своїх місцях ... У власному селі сійте та збирайте збіжжя, бо вояк потребує поживи, виганяйте з села дезертирів і заохочуйте братів, наречених, своїх чоловіків і синів сповнити їх обов’язок вояка, нагодуйте голодних, допоможіть раненим і хорим, а ваша праця буде так само вартісною жертвою для України, як трупи вояків-чоловіків.
Я виграла. Усі відітхнули... До мене заглядали усміхнені очі дівчат, їх батьків. Вони зрозуміли, що я не приїхала силувати їх на війну...
І мої очі всміхалися до них: ліпше – не йти, як заломитися і потоптаним впасти край дороги...
І похмуре лице мого мовчазного товариша сотника Кр. всміхалося радісно у поворотній дорозі. Ми чули, що добре вив’язалися з припорученого завдання.
...Чим є війна, а особливо для жінки-вояка, - спитайте тих, що її перейшли».
В середині травня польська армія наблизилася до Миколаєва. Вже після третього дня офензиви (наступу – прим. авт.) в НК у Ходорові запанував стан гарячковості та розгубленості. Степан Шухевич писав у своїх «Спогадах»: «Омелянович-Павленко наказав вислати на фронт навіть булавну сотню. Але виконання цього наказу відклали, бо польське населення Ходорова піднесло голову і могло загрожувати НК. Пішли чутки про польську військову організацію. Старшини повитягали револьвери, деякі забирали на помешкання кріси. Відносини в НК ставали чимраз поганіші. Вже навіть в Ходорові не було безпечно сидіти. Піднесено думку, щоб перенести НК до іншої місцевості.
Серед невідрадних відомостей почали вантажити вагони. Похнюплені старшини проходжувалися по головній вулиці. Польські мешканці міста з радістю приглядалися як наші самоскиди все вивозили».
Згадує Іван Карпинець: «17 травня штаб НК отримав наказ приготуватися до від'ї зду. В Ходорові залишилися лише командуючий, начальник штабу, оперативний відділ, телефонічний, технічний, амуніційний і санітарний референти. Ширший штаб виїхав близько 22-ї години 18 травня до Калуша».
Ходорів став плацдармом воєнних дій під час травневого польського наступу 1919 р. На північ від Дністра зайняла бойові порядки українська бригада Бізанца, виведена з Миколаєва для оборони шляхів на Ходорів. В його напрямі розпочала активні дії польська дивізія полковника Сікорського. Її завданням було опанувати залізничною колією Львів-Ходорів і в подальшому просуватися на південний схід в сторону Бережан. Група полковника Бейнара мала оволодіти Ходоровом. 22 травня полковник Сікорський розпочав наступ. Група полковника Бейнара, здолавши опір під Берездівцями, 23 травня разом з відділами 24-го піхотного полку захопила Ходорів...
Покійна мешканка Ходорова Розалія Кудлик (з роду Лубиків) згадувала: «У нашій хаті в 1919 р. квартирували офіцери УГА. Пам’ятаю прізвище одного з них – Головінський (Юліан Головінський - сотник УГА, співзасновник УВО, 1924-1925 рр. її бойовий референт, а 1926 і 1930 рр. – крайовий комендант, організатор ряду бойових актів, убитий польською поліцією без суду 1930 р. – прим. авт.). У той час на двірці вбили українського офіцера. На пальці він мав перстень з синьо-жовтим камінчиком.
Захищати українську державу разом з УГА 1919 р. з Ходорова пішли Федь Коцовський, Гриць Ціхівський, Філіпко Саляк».
До цих прізвищ покійна також Юлія Рудницька (з роду Калинців) додавала ще й Степана Климковича, Андрія Кудлика, Теодора Калинця.
Ще один невеличкий спогад, пов’язаний з подіями 1919 р. належить покійному Василеві Дудину: «Мій брат Олександр був підстаршиною УГА і брав участь у походах на Київ 1919-1920 рр. Нагороджений урядовою медаллю УНР «Залізний хрест» та тризубом, обшитим золотою облямівкою. Ці нагороди вручив братові колишній сотник УГА Осип Навроцький приблизно 1936-37 рр. Уже значно пізніше Олександр згадував, що був присутнім на переговорах командування УГА з армією «білого» генерала Денікіна, коли йшлося про спільні воєнні дії проти більшовиків у Києві 1919 р. А також про «трикутник смерті», з якого вирвався ледь живим».
Зі спогадів Олександра Татомира: «Мій тато Дмитро воював у складі УГА на панцирному поїзді «Вільний син України». Пам’ятаю, як його обмороженого привезли на простирадлі в 1920 р.».
Уродженець Ходорова – видатний український журналіст, публіцист, активний учасник визвольних змагань, громадський діяч серед української діаспори Іван Кедрин-Рудницький 29 січня 1919 р. опинився у Вінниці. Там працював у редакції щоденника Дієвої армії УНР «Ставка». Крім цього став старшиною українського війська, хоча підпорядковувався міністрові преси і пропаганди УНР Осипові Назаруку. Праця у щоденнику тривала недовго. Оскільки уряд змушений був евакуюватися у Проскурів.
Ще один виходець з Ходорова - багатолітній Головний секретар Українського Народного Союзу в США, один із засновників Світового конгресу вільних українців, журналіст Володимир Сохан згадував: «Після упадку Львова на початку 1919 р. мій батько брав участь у поході на Київ у складі залізничних частин УГА. Він побував у столиці в квітні, й коли почалася збройна сутичка з військами Денікіна, зайнявся евакуацією УГА та армії УНР з міста. Він відправляв поїзди з військом. Коли в останній момент тато біг за локомотивом, то денікінці прострілили йому ліву руку. Десь біля Києва пораненого батька підібрав на своє авто генерал Тарнавський. Він побував також у «чотирикутнику» та «трикутнику смерті» і був відзначений Хрестом заслуги УНР».
Уродженець Городища Королівського, що поряд з Ходоровом, відомий громадський діяч, педагог, журналіст, дипломат Григорій Микитей (1888-1945) у 1918 р. був начальником пресової служби НКУГА, редактором газети «Стрілець». Від листопада 1918 р. став дипломатичним представником ЗУНР у Києві, згодом – представником УНР і ЗУНР в Югославії (1919-1920). Його син Олег, між іншим, був одружений на доньці полковника Дмитра Вітовського Інні.
До цього ж року відноситься ще й такий факт. 24 червня в Ходорові побував польський політичний і державний діяч, перший голова відродженої польської держави, засновник польської армії Юзеф Пілсудський. У листопаді 1918 року, посівши пост тимчасового керівника Польської держави, він став проводити агресивну політику стосовно Західноукраїнської Народної Республіки. У квітні 1919 перекинув на український фронт армію генерала Ю. Галлера, яка призначалась Антантою винятково для ведення воєнних дій проти більшовиків. Поставши перед загрозою широкомасштабної війни з РСФРР, Пілсудський, з метою сформування спільного антибільшовицького фронту, підтримував Симона Петлюру в боротьбі проти Радянської Росії.


...90 років спливло від того грізного часу. Але пам’ять про нього не повинна стертися. На жаль, у Ходорові ніяким чином не відзначено те історичне місце (маю на увазі приміщення, де перебувала Начальна команда Галицької армії і де відбувалися переговори з місією Антанти – тепер це загальноосвітня школа №3)


ФОТО. Немає ні меморіальної дошки, ні експозиції в стінах школи. А варто було б, чи не так?.
Малеча - ресурс для сучасних батьків Від свята до свята! Українські пісніПиши українською Allsoft.ru - магазин софта Переводчик онлайн Test your Internet connection speed at Speedtest.net Баннера на заказ. Программы на SoftPortal.com Пчеловодство и апитерапия. Доктор Пчела. favicon.ru
Всі права захищено, адміністрація сайту не несе відповідальність за дії користувачів та може не поділяти думки дописувачів.
Використання матеріалів з даного сайту, можливе, лише при умові розміщення гіперпосилання на ресурс: www.khodoriv.at.ua