Ви увійшли як Гость
Група "Гости"Вітаю Вас Гость!
Вт, 27.06.2017, 20:14
Головна | Мій профіль | Реєстрація | Вихід | Вхід | RSS

Меню сайту

Нас відвідали

Зараз на сайті

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Святкуємо разом

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

Анекдот дня

Наше місто

Пошук YouTube

Форма входу

Пошук

Курс валют НБУ

Календар

«  Червень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930

Друзі сайту

SPEED TEST NET

Відправити СМС

Відправити СМС МТСВідправити СМС БілайнВідправити СМС КиївстарВідправити СМС Лайф

Міні-чат

Статистика

ЖИТТЯ, НАЧЕ СПАЛАХ – ЯСКРАВЕ І НЕЗАБУТНЄ

Про Миколу Левицького дізнався вперше приблизно 17 років з «гаком» тому від старожилів Ходорова, які поділилися своїми спогадами про минувшину містечка. Ці згадки лягли в основу книжки «Місто над ставом», яка побачила світ 1997 року. Є у ній нарис і про уродженця села Молодинча Миколу Левицького, якого добре знали не лише в околицях Ходорова. Слава про нього линула далеко за його межі. Перші відомості про цю особистість вдалося почерпнути від дружини колишнього ходорівського лікаря Олександра Білинського Меланії, яка, на час підготовки книги до друку, мешкала у Львові. Від неї довідався, що Микола був активним членом ОУН, директором ходорівської друкарні під час німецької окупації. Згодом, перегортаючи часописи тих років у Львівській науковій бібліотеці імені Стефаника, натрапив на «сліди» нашого земляка. Газети повідомляли про судові процеси 1934 і 1939 років, підсудним у яких виступав молодинецький уродженець.
Не думав-не гадав, що збиратиму відомості про нього понад п’ять років. Що доведеться стоптати чимало доріг у його рідному селі, в Ходорові, Львові, Тернополі, Рогатині, селах Конюшки, Дібринів, Виспа, Підбір’яР огатинського району. Опитав багатьох осіб, що були очевидцями подій у ті буремні дні. Всяке довелося почути про Миколу. Переважна більшість стверджувала, що це – людина твердого духу, істинний патріот і борець за українську ідею. Одиниці вважали зрадником, натякаючи на те, що його швагро Зеновій Благий працював на НКВД. Дехто висловлював сумніви: мовляв, Левицького ліквідували «свої» - оунівська служба безпеки. Під враженням усіх тих думок зробив висновок, що всі крапки над «і» повинна розставити історія. Міркував так: можливо, ще знайдуться свідки, котрі детальніше знатимуть про тогочасні перипетії абож вдасться витягнути на світ Божий матеріали із загашників КДБ.
Іншого погляду дотримується Михайло Мандрик, який у своїй книзі «Ходорівщина повстанська» пише: «Біографія Миколи Левицького має елементи загадковості і навіть легендарності. Його боротьба за волю України була одержимою і невідомо, хто кинув на неї тінь – вороги чи зависники. Чужа слава багатьом роз’їдає душу... Я не згідний з тими, хто каже: хай крапку над «і» поставить історія. Якщо не поставимо її ми: ті, що ще щось пам’ятають з тих часів, ті, що вивчають ці події, то хто ж колись поставить цю загадкову крапку? Хіба історія – якась чарівна фея, що прийде колись і поставить цей маленький і кругленький значок? Не чекаючи, що скаже загадкова фея-історія, стверджуємо, що Микола Левицький пройшов чисте життя і не «набрався скверни», як казав Василь Стус, а смерть його хай буде на совісті винних...»
Очевидно, має рацію автор книги. Слушні його зауваги щодо тих, хто ще пам’ятає ті події, як і щодо тих, хто їх вивчає. А чи не настав уже час зробити відповідні запити в органи СБУ, аби пролити світло на «темні» плями недалекого минулого?..
Упродовж десяти літ, що минули після виходу книги про Ходорів, я не втрачав з поля зору особу Миколи Левицького. Знаходилися нові люди, які знали його особисто. З’являлися нові відомості про його діяльність. Тому я ще раз вирішив розповісти про цю легендарну постать, але вже значно ширше й глибше. Розповідь про нього продовжу в хронологічній послідовності мовою документів і спогадів людей, котрі його знали.

«БУДУ ПАТРІОТОМ...»

Євдокія Заставна (з роду Москалів) – дружина Миколи Левицького, народилася у Вовчатичах, мешканка села Дібринів Рогатинського району:
«Микола народився 4 листопада 1914 р. Колись давно в Молодинчі їхню велику родину кликали Гармасіями. Тому він взяв собі псевдонім «Мстислав Гарма», яким підписав свою книжку. Її, напевно, ніхто не має. Не пригадую точно, але думаю, що називалася «Босоноге дитинство». І розповів у ній Микола про свої дитячі роки. Цю книжку, а також деякі документи ми закопали під час війни в селі Любешка Волохова неподалік від Старих Стрілищ на горі Голді. Там стояло колись чотири хатки. Вже недавно намагалися відшукати те місце, але з плином часу там усе змінилося до невпізнання».
(Знаючи, що Микола Левицький міг бути автором книги, намагався знайти її в архівах і бібліотеках Львова. І мої старання увінчалися успіхом. В науковій бібліотеці Львівського національного університету імені І.Франка натрапив на дві невеличкі книжечки, автором яких значився М.Гарма. Одна з них оповідала про дитячі та юнацькі роки головного героя. Жодного разу там не було названо ані прізвища, ані села, де відбувались основні події. Але, безсумнівно, ішлося в ній про Молодинче і про Левицького. Це ви й самі збагнете, прочитавши кілька фрагментів з цього видання. – примітка автора).

М.Гарма. Чи і ти таким був? (Львів, 1941 р.):
«Образ перший. Звичайна собі селянська загорода. Повище клуня й комора, далі хата, а там хліви й обора. Поміж хатою і коморою – древітня на узбіччі. Стоїть великий кострубатий пнище, а при ньому аж до самозабуття занятий «майстеркою» хлопець. Років із чотири йому, та так завзято робить, так щораз вбиває цвяшки у довбню, що й ледь помічає як із боку в хату пішов якийсь «жовніл». Видно, що й бачив він тих «жовнілів» не разок, й вони вже не надто для нього цікаві. Коли ж то виходить із хати стара бабуня й кличе:
- Синочку, ходи до хати, до тата!
- Не хоцу! – не розбираючи як слід, чого від нього бажає бабуня, сказав, не підводячи голови хлопець.
Пришелець-вояк вийшов із хати.
- Ну, ходи, ходи! – продовжувала бабуня.
- Не піду!
- Та ж ходи, кажу, дурний!
Хлопець підвів голову й глянув туди, де стояла бабуня і «жовніл». Із його очей позирнуло якесь недовір’я. Бабуня підійшла до хлопця зовсім близько.
- Та ж ходи! – і ніби хотіла зловити хлопця за руку. - То тато!
- То не тато, то зовніл! – відсахнувся і знов підозріло позирнув у бік незнайомого хлопчина.
Батько засміявся й на радощах вояцьким кроком подався до впертюха. Ого! Та наш «майстер» як собі шугне, так і опиниться ген, аж за клунею. Шкода було далі й накликувати. Аж блискучі консервні пуделка прийшли на поміч. Не вдалися батькові накликування, так він почав заманювати. Звісно – блискітками. Очі в хлопця заясніли, пуделка подобалися. Обіцянка, що то для нього, вбила впертість. Він вже зробив навіть кілька кроків до тата. Далі не піде: ні сюди, ні туди. Пуделка спутали ноги.
А коли вже батько, пришелець із італійського фронту, вдруге підходив до сина – той не тікав. Раптом були вже в хаті. Сиділи при столі та споживали страву. Батько сидів на меншому ослінчикові та держав сина на колінах, радував, захоплював його. Пуделко в руці малого виблискувало сонцем. А він, неначе справжній їздець на вороному, вигонкував під такт батькових приговірок:
Їде, їде хлоп, хлоп
На конику гоп, гоп!
А за хлопом жид, жид
На конику диб, диб.
А за жидком пан, пан
На конику сам, сам!
Отак виглядала перша зустріч сина з батьком. Батько втішався сином, а син – пуделками. Це перша моя незабудька з городу моїх споминів.
Образ другий. На дворі зчиняється жахливий крик. Чую одчайні заводи, гамір, метушню. Вибігаю з хати. Те, що бачу, й мене перемінює в один крик болю. Якісь вояки випровадили з хліва дві корови й тягнуть за собою. Бабуня, дідусь, батько, мати не дають. Молять, просять, плачуть, репетують. Бабуня й мати благають. Не помагає! Силуються одні й другі: мої родичі й вояки. Раптом бачу, як на мого батька накинувся один з крісом. Жах! Мій батько роздирає сорочку на грудях і кричить: «Стріляй!» Давить мене щось, божевільно дусить.
- Ой, йой! – розпинаю криком груди. – Що то буде?..
- То були поляки, - казала опісля бабуня.
Образ третій. Ідилічна весняна днина. Повінь сонця й зелені. У нас на подвір’ю на буках порозсідалось чимало людей: родичі, сусіди, наші приятелі. Це ж ранок, то й побалакати усім хочеться. Послухати бодай, коли вже нічого сказати. Але й є про що побалакати, є й ще більше про що слухати. Війна скінчилася. Хто остався вживих, повернув додому, то й усі тепер раді поділитися споминами-страхіттями: ті із тими, що шаліли тут же в селі; а тамті, а поміж ними і мій батько, - ох, це страшне, жахливе: «Наталія»... Перемишль... штурм... кров... трупи... Ох! Боже, - повільні, болючі конання ранених. Тамтому ноги обірвало, цей із багнетом у животі лежить, а он по тому, що їхав на возі, граната й слід затрясла...
Ще часок, а усі мої родичі й близькі сусіди знов у нас на подвір’ю. І знов іде оповідання про війну. Батько оповідає про літаків-«вороплянів». Вони стріляють, згори кидають бомби... О, Боже!.. Мені уявляється, що весь світ (так, як я міг тоді його уявити) – це один жах, одне велике зло. Все чигає тільки й на те, щоб тебе знищити...
Пополудні пас я у полі худобу. Ніде не було довкруги нікого. Аж раптом чую щось гуде. Озираюся сюди й туди: немає нічого. А воно щось ще дужче, ще сильніше гуде. Коли ж гляджу, а воно з-за гори летить... Ох, леле, простісінько на мене.
- Во-ро-плян – страшна потвора голками продзьобує свідомість.
- Ой-йой-йой! – біль, жах, розпука шамотають мною сюди й туди. А я, то тікаю, то падаю, то, немовби в решеті танцюю від корови до корови. Я бачу, я впевнений в однім: він летить кинути на мене бомбу.
* * *
Дедалі потім поплило моє життя нормальніш. Вщухли й останні воєнні буруни, а я знов міг безжурно майструвати. Візки, стінні годинники, скрипка, і, найцікавіша в своїй штудерності для мене вловимій, рампа, становили цілу чергу моїх щоденних робіт. Бувало в полудень ідуть мої батьки з поля, а я назустріч уже біжу, проваджу їх, показую, тішусь, що то я наробив, що я вмію. О, який то я був щасливий, коли хтось з рідні захотів пристати, поглянути, похвалити, а то ще й подивуватись зробленому. Тепер подив усього світу не зробив би мене таким щасливим.
Перешкод, колод на шляху моїх заінтересувань і творчості було тоді небагато. Ще більшою, докраю мною зненавидженою запорою було те, що мене часом заставляли зі старшою сестрою возити в візочку наших молодших брата й сестричку – близняків, яких я, лютий і розплаканий, за ту страшну кару казав одного разу матері, що порубаю на «трісочки»...
...Тому прошу не подивуватись, що згодом смерть мого братика, що я його мусів возити, прийняв як справжню Божу ласку.
Особливого чогось до порога школи в мойому житті не було, бо й не пам’ятаю. Знаю тільки, що не любив пасти худоби на мотузях і що був гріховно-цікавий. Мою матір нераз і недвічі засипував градом питань: «А як? А чому? А куди?» До них, очевидно, належала і цікавість: «А як я вродився?» Не знаю, чи в той час, чи трохи пізніше мати мусіла мені навіть сказати, котрі до неї хлопці ходили. А я завжди при кожному вставляв: «Того не хотів би мати за тата, а того хотів би мати». Мірилом було те, чи той, чи другий був зліший, чи добріший за мого «теперішнього» тата, б’є чи не б’є він своїх дітей.
А мати оповідала мені багато-багато. Я довідався, що вродився тоді, як тато пішов «на войну». Батько мене чотири роки не бачив, а мати сама з нами – чотирма дітьми, мусіла перебідити весь час лихоліття. Найгірше було зо мною, бо вродився на четвертому місяці війни, і мати мусіла мене носити завжди з собою. Одного разу випадок страшний зі мною стався: виглядало, що мене вже не стане поміж живих.
* * *
Взяв мене батько за руку, й ми пішли.
- Впишу тебе до школи!
Повно дивних лавок... Пані... Батько говорить про щось з нею. А мені лиш в ухах щось дзвенить і дзвенить. Мачаю пальця в роті й виводжу на припорошеній лавці якісь ні мені, ні нікому другому незрозумілі закарлючки.
- Добрий буде ученик, - завваживши це, заговорила учителька.
В ухах це дуже заграло. В лицях затанцювала кров хороводом сорому.
...Ні злий, ні добрий, от звичайний середняк – такий то я був зразу ученик. Та на другому році цікавість моя перейшла в книжку, й я вже один із перших. Почуваюся добре. Боюся, але й люблю школу. Там же стільки, стільки дітей.
Зима. Недалекий потічок покрився льодом. Перерва – хто ж би з нас там не пострибав. Загальна совганка в мент розшаліла як повінь. Аж тут:
- До кляси! – крикнув грімко учитель.
Ми помчались.
- Що це? – виглядало, немовби вчитель хотів криком розсадити склепіння. Нічого не розумію. Аж доходить до діймаючого епілогу: всіх б’є. Всім міряє «паци» (пальці – прим. авт.). Кінчає. Підходить до мене.
- Пацем! – кричать.
- Я не даю.
- Пацем! – злобиться.
- Я не даю, - підношу й я на тоні та відкликуюсь до плачу.
- Пацем! – осточортіло заверещав.
- Ви мені чоботи не купуєте!
Та ці слова були висказані під такт буків, що ними рясно покрив мої плечі ляцький посіпака.
Знайшовся в класі іще один сміливець. І він теж не дав руки. Інші поголовно покорились.
* * *
Я вже у третій клясі. До нашої школи приїхала нова учителька. Така гарна, така добра. А й говорить по-нашому. Взагалі усі говорять, що то «наша пані».
В мені назріває свідомість: усі, що говрять по-нашому, є наші. Вони є добрі. Я їх люблю. Я люблю нашу паню. Ми всі любимо нашу паню. Вона так любо на нас дивиться.
* * *
В одного господаря в нашому селі служила дівчинка. Ми були одне одному ровесники. Її звали Теренька. І ... полюбив я її. Аж усі почали говорити: «М. має дівчину! Теренька є М-ова дівчина». О, Господи, де ж тут сховатися. Хоч лице червоніло, але серце любило...
Одного разу чогось я погнівався з одним пастушком-ровесником. Обидва ми ходили до одної кляси. От ми й в школі. Є релігія. Навчає отець Д. Раптом стає мій Кирило і каже:
- Прошу отця, М. має дівчину. Тереньку.
Я отетерів. Священик звертається до мене, щось питає. Нічого не чую. Щось давить невиносимо. Ноги самі затріпотіли. Біжу поміж лавки, стіл, і двері. Ох, Господи, а тут крізь діраву кишеню в шанях, як не лусне об землю пиріг.
Но! Більше вже не треба було. Я тільки й чув за собою даремні накликування: «Вернися! Вернися М. по пиріг».
* * *
- Газдо, дайте сина до школи! Шкода хлопця, - нераз і не двічі переконував новий учитель (знову поляк) мойого батька, - я знаю хлопського сина, що є послом. Вивчився!
...А в нас дома пекли. Сина виряджали до школи.
Пора! Запрягли коні, й ми рушили в дорогу. В полукішку ззаду за в’язанкою було нас трьох. Бо аж трьох газдів, тим разом, нарозумились дати своїх синів у місто.
Школа! Така як у нас – польска. Але що велика-велика. О, до такої школи ходити. Ото, як хто погляне із нашого села, на ярмарці, в якій то я школі вчуся. То буде раз. А я тільки крізь вікно до нього: «Он бачиш де я є?»
Наука – всі говоримо по-польськи. Перерва – нас більше говорить по-нашому. Ми – «русини». Руського ледь-що нас учать То ми таки найкращі. І я гордий із того в душі. Маємо й одну учительку «нашу». Вона теж найкраща.
...Зелені свята. Місто аж кипить від множества людей. Всі наші. Всі йдуть у церкву! Молитися.
О, як тішилась-раділа в мені душа. Аж очі засвітила. Похід довжелезною лентою розтягнувся вулицями, аж на кладовище. Ми вже на місці – початок. Та кажуть, що кінець ще біля церкви. О, як це далеко.
Отці правлять Богослужбу. Хор співає. Виходить на підвищення священик і говорить проповідь. Люди втирають очі... Дивлюся і мені так жілісно, так болісно зробилось... Наша пані плаче... Гляджу на неї та переживаю щось неземне.
Розходяться всі. І я йду вслід за нашою панею щасливий. Вдома я сказав господині:
- Наша пані дуже плакала.
- Ваша пані є патріотка!
- То ж і я буду патріотом! – подумав я собі.
* * *
Вакації. Я приїхав додому. Чую, що вже не той, який був колись. Навіть і на ровесників якось інакше дивлюсь. А всі кажуть: «Дєків студент». А в мене оксамитна шапка, аж яснить. Лиш мій батько чомусь і надалі по-старому: «М. жени товар у поле!» Тяжко, але жену. А й так іще поза собою чую: «Дивіться, студент!» А я й ніби не чую, йдучи за коровами.
...Мені йшов чотирнадцятий.
* * *
Перші три літа в місті минули. Я закінчив повну народну школу – сім кляс. Справжній студент – колись виглядало. А тепер я відчув себе наново таким малим, таким мізерним. Моя мета-мрія віддалилась неспіймано далеко. Чи спіймаю я її?..
Вітри не туди дули.
* * *
- Дам до ремесла та й годі! Більше не годен, - отак заявив твердо й непоступливо батько на моє благання-домагання йти дальше в школу. Не було ради. Мене віддано на науку електротехніки до Львова. Фірма була польська, учні й челядники також поляки. Самі міські. Насміхи, кпини, обманювання, природно, мусіли посипатись на мене рясним дощем. Було аж плачу. А як вже не використовувано мене, як не ображувано. З ранку до ночі приходилося носити цілими кілометрами то гіпс, то рури. В нормальній порції 20-30 кілограмів.
Остогидло нарешті, терпець урвався. Я зажадав зміни. В новій фірмі мене приділено челядникові – вцілому незлій і не надто збатярованій людині. Представляюся йому вже як «Міхалко»: боюся признатися до свого «хлопського» імені, адже з нього так насміхаються.
По будовах Львова ми вдвох інсталювали світло. Коли ж дістаю приділ до санаторії Каси хворих на Курковій. Погіршилось. Я знов то гіпс ношу, то стіни довбаю. Але Львова покинути не хочу.
* * *
Вже минув місяць. Приїхав мій батько. Іде торг за висоту одержання й квартири. Остання ставка: 80 золотих. Мій батько ризигнує.
Пополудні о третій узяв мене батько за руку й з плачем попровадив до станції.
* * *
Читальня! Аматорський гурток. Ролі, вистави. На них я розпізнав шатра свого проходу. І рік цілий під ними обозував.
Читальняна бібліотека. Українські книжки – наші книжки. Кащенко, Чайковський. Хто ж і що було тоді мені вартніше?..
* * *
Наближався початок нового шкільного року. Блиснула ще остання моя надія. Прошу, плачу, благаю: до школи! Батько далі опирається. Від болю не знаю, що й почати...
Таки добився свого. Їде нас дев’ятьох до Львова до технічної школи. Всі українці крім одного. Вписалися, здаємо іспит. Іде все гаразд. За три дні на вивісці списку принятих ми прочитали лиш одне імення з дев’ятьох.
Біда. Надія розбилася. Перед очима знов стало село. І його довгі, нудні будні.. О ні, не вернуся, не піду туди знов. Залишусь! Прийшлось шукати за новим притулком. Після півдня блуканини і розшуків я вписався до середньої фахової школи.
Мешкати у Львові не було де і тому треба було доїжджати (71 кілометр їзди поїздом в одну сторону та 3 кілометри до станції). Ставати треба було о третій досвідку, в темені перечимчикувати болотом до станції, а опісля вернутися додому зі смерком. Про якесь нормальне відживлення, теплі страви (за виїмком вечорів) шкода й згадувати. Так аж до зими...»

Меланія Василик (дівоче прізвище – Лялька), уродженка Молодинча, мешканка Ходорова:
«Від свого тата чула, що Микола Левицький втховувався в дуже суворих умовах».

Василь Левицький, племінник Миколи:
«Мій дідо мав доволі жорстку позицію. Він вважав, що всі, в тому числі його сини, повинні працювати на землі. А наука, до якої так прагнув стрийко, довіри в нього не викликала. Коли Микола приїжджав, то батько пильнував, щоби дружина нічого не дала синові до Льовова».

Степан Левицький, уродженець Молодинча, учасник підпілля, мешканець села Конюшки Рогатинського району:
«Микола ще з дитячих літ насміхався зі свого брата Гриця, не сприймав його серйозно.
- То Гриньо дєків. Що він може знати? То є хлоп, - казав він про нього.
«Дяками» кликали їхню родину в селі».

ЗЕРНА, ЩО ДАЛИ РЯСНІ СХОДИ

Іван Ворона, уродженець Молодинча, працівник Ходоріської друкарні 1941 року, мешканець Ходорова:
«На початку минулого століття наше село було дуже патріотичним. Воно породило цілу плеяду осіб, які стояли біля витоків ОУН на Ходорівщині. Маю на увазі Петра Олійника, Миколу Левицького, Йосифа та Михайла Баранів, Антона Хомусяка. Імпульс виховній роботі надали товариство «Просвіта» та церква. Священиком у нас працював отець Микола Дереш – людина глибоко релігійна і високопатріотична. Він у церкві під час казання не обмежувався лише поясненням Євангелія, але чимало часу відводив історії України. І ми, юнаки, вслухалися в його розповіді, відкладаючи в душах любов до своєї держави й народу. Ті хлопці, а їх понад сто чоловік загинуло в лавах ОУН-УПА, віддано йшли у бій за Україну.
Читальня «Просвіти» теж була добрим вихователем. Хто нею керував? Той же отець Микола. А їмость була головою «Союзу українок». Всі збори, наради не обходилися без священика і його дружини Ярослави.
А щодо родини Левицьких, то вона була великою і патріотичною. Микола в юнацькі роки тягнувся до знань, науки. Вчився в Ходорові, що для нашого невеличкого села було вже значущим фактом».

Роман Левицький, уродженець Молодинча, політвєязень сталінських таборів, родич Миколи:
«У нашому роді було, так би мовити, два розгалуження, дві гілки. Моя сім’я була активна в «Просвіті». А ось діда Миколи наше село направило на вибори до польського сейму. І він віддав свій голос за пана. За це й згодом отримав клаптик поля».

Юліан Лозинський, мешканець Ходорова:
«Микола Левицький – мій шкільний приятель. То була вселюдна семикласна школа в Ходорові. Разом з нами вчився ще один молодинецький хлопець Йосип Олійник. Микола був здібним учнем, беручким до навчання. А крім цього хлопцем – енергійним, відчайдушним. В сьомому класі він з’явився якось на уроки з пістолетом».

Михайло Мандрик, автор книги:
«1930 р. Галичину потрясла і обурила «пацифікація» (дослівно «утихомирення»), що проводилася польською владою... Зазнало її і Молодинче. Село обшукували, трясли, били людей, багатьох арештували. Тому майже фантастичним є той факт, що шістнадцятирічний юнак у такий час не злякався і зумів уберегти від «пацифікаторів» револьвер часів першої світової війни, невідомо звідки добутий. Імовірно, що батько приніс з війни, але як він потрапив до рук хлопця? Це було смертельно небезпечно для родини і, зрозуміло, що батьки про це не знали. Виходить: хлопець вмів тримати язик за зубами. Коли політичне становище дещо урівноважилося, найближчі друзі Миколи бачили його з наганом. Погодьмося, що така поведінка незвичайна.
...Учнем торгової школи у Львові, мабуть, 1932 р. він вступає в ОУН. Хто його рекомендував – не відомо. Можливо, Петро Олійник, студент університету, що створив організацію в селі? Факт той, що в кінці вересня 1933 р. Миколу заарештували...»

Газета «Діло» (Львів, 26 січня 1934 року):
«У зв’язку з протишкільною акцією поліція в Ходорівщині арештувала при кінці вересня минулого року в с. Молодинчу Олійника Петра, студента філософії, Левицького Миколу, абсольвента торгової школи; в Ходорові Саляківну Володимиру і Любинецького Володимира».

Газета «Діло» (Львів, 29 березня 1934 року):
«Перед лавою присяглих суддів при окружному суді в Бережанах почався 19 березня великий політичний процес над дев’ятьма українцями з Молодинча Бібрецького повіту, що їх обвинувачує прокурор у злочині державної зради. Обвинувачені: П.Олійник, М.Левицький, М.Баран, М.Труш, А.Шидловський, М.Гетьман, М.Левицький, С.Коваль, О.Баран.
Акт обвинувачення закидає, що Молоддинче стало середовищем інтенсивної діяльності ОУН на терені цілого Бібрецького повіту, що проявилося в низці актів-саботажів. Ці акти вказують, безсумнівно, що вони були ділом планової й організованої протидержавної акції на терені Молодинча. Цю акцію організував і був її моральним провідником Микола Левицький, а виконував її Микола Труш».

Євдокія Заставна:
«Рішенням суду того березневого процесу Миколу позбавили волі на три роки. Це покарання він відбував у польському місті Плоцьку. Камера в тюрмі була незвичайна. Підлоги, як такої, не було. Замість неї - грати, під якими текла вода. Вийшов звідти восени 1936 р. На теренах Ходорівщини став особою відомою.
Оскільки був парубком статним і красивим, то викликав захоплення у багатьох дівчат. Я в той час вчилася в польській гімназії в Ходорові. Хлопці якось сказали йому, що познайомлять з дівчиною. Він лише відмахнувся рукою. Але того ж дня ми зустрілися в українському магазині і таки познайомилися. Розговорились, почали жартувати. Він запропонував провести мене додому. Я погодилася. Відтоді почали симпатизувати один одному. Микола переймався тим, що я вчуся в польській гімназії. Казав, що докладе всіх зусиль, щоб перевиховати мене. Хоча мене не треба було перевиховувати, адже я виховувалася в українському дусі.
Тоді Левицький отримав посаду інструктора в «Сільському господарі». Разом з ним працював Володимир Гарасим’юк. Їх обох часто запрошували на фестини у села, різні зібрання.

Часопис «Новий час» (Львів, 30 січня 1937 року):
«Ходорівська читальня «Просвіти» на порозі нового 1937 р. дуже помітно посилила свою виховно-просвітню працю. Приступлено до планового відчитового руху та в місяці січні відбуто цикл рефератів під назвою «Туга української землі». Всі реферати зготовив і виголосив Микола Левицький. Треба завважити, що такі відчити для самого Ходорова конечні, бо місто під оглядом національної свідомості залишає ще багато до побажання».

Іван Ворона:
«Ще за Польщі Микола був добре відомий своїми організаторськими здібностями. Пригадую як він збирав молодь з усієї Ходорівщини на Зелені свята: формував сотні з юнаків і дівчат, які у вишивках і шароварах строєм ішли до могил січових стрільців у Ходорові, де покладали тернові вінки.
Вже в ті часи він часто виступав з промовами. Мав надзвичайну пам’ять. А ще був сильним оратором. Не знаю нікого іншого на Ходорівщині, хто б був таким емоційним, хто б так захоплював слухацьку аудиторію. І висока свідомість та патріотизм. Очевидно, ці риси зумовили те, що за «других совітів» він керував сотнею пропаганди.

Олена Колісник (дівоче прізвище Левицька), донька Миколи Левицького, мешканка Тернополя:
«Як дорогоцінну реліквію зберігаю дві батькові письмові посвяти. Перша адресовна моїй теті, рідній материній сестрі Стефанії, яка зі своїм чоловіком Миколою Ганущаком виїхала до США. Датована вона восьмим січня 1937 р. Ось що тато тоді писав: «Дорога Цьонцю. Пізнай своє довкілля і знайди у ньому себе саму. Створи собі такий світ, в якому найвищими людськими почуттями будуть честь і обов’язок. В житті будь тільки жінкою-українкою. Шукай щастя тільки у величі своєї нації, для якої можеш і маєш обов’язок дати найбільше-бо – основне!»
Ще одна посвята була приурочена до смерті активного члена читальні «Просвіта» у Вовчатичах, доньки відомого російського епідеміолога Грекова Марії Юревич. До цієї сумної події батько придумав такі поетичні рядки:
Мій муже і моя дочко,
Не плачте по мені ніхто.
А працю ви свою, як я,
Увесь свій труд, усе життя
Віддайте Батьківщині!»

Дмитро Гулей, уродженець Отиневич, автор книги «З Ходорівщини через Канаду – в Україну»:
«Щоб ширити національну свідомість серед галичан, члени і симпатики ОУН їздили по селах, ніби від імені товариства «Просвіта», давали відчити і реферати по читальнях. Пригадую, що з Ходорівщини такі реферати давали Микола Левицький, Федір Лушпак і Микола Пухаль з Городища Королівського...»

Євстахій Дмитрів, мешканець Ходорова:
«На всіх фестинах в ходорівському Народному домі Микола Левицький був дуже активним. Часто-густо вступав у суперечку на політичні теми з адвокатами Трояном і Стронціцьким (адвокат Корнило Троян був представником УНДО – партії, яку часто критикували за угодовську політику з польською владою – прим. авт.).
Одного разу польська поліція, розшукуючи Левицького, запідозрила, що він переховується в копиці сіна. Дроти, якими прошивали копицю наскрізь, пройшли в кількох міліметрах від нього».

Продовження далі...

Малеча - ресурс для сучасних батьків Від свята до свята! Українські пісніПиши українською Allsoft.ru - магазин софта Переводчик онлайн Test your Internet connection speed at Speedtest.net Баннера на заказ. Программы на SoftPortal.com Пчеловодство и апитерапия. Доктор Пчела. favicon.ru
Всі права захищено, адміністрація сайту не несе відповідальність за дії користувачів та може не поділяти думки дописувачів.
Використання матеріалів з даного сайту, можливе, лише при умові розміщення гіперпосилання на ресурс: www.khodoriv.at.ua