Ви увійшли як Гость
Група "Гости"Вітаю Вас Гость!
Ср, 28.06.2017, 14:51
Головна | Мій профіль | Реєстрація | Вихід | Вхід | RSS

Меню сайту

Нас відвідали

Зараз на сайті

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Святкуємо разом

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

Анекдот дня

Наше місто

Пошук YouTube

Форма входу

Пошук

Курс валют НБУ

Календар

«  Червень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930

Друзі сайту

SPEED TEST NET

Відправити СМС

Відправити СМС МТСВідправити СМС БілайнВідправити СМС КиївстарВідправити СМС Лайф

Міні-чат

Статистика

МУЗИКАНТ ВІД БОГА

Я ще добре пам’ятаю його, хоч він уже давненько відійшов у потойбічний світ. Його уважний добродушний погляд, врівноважену ходу. Від нього віяло спокоєм, впевненістю у власні сили, інтелігентністю. Я не знав, що він був чудовим акордеоністом, що виплекав цілу плеяду класних ходорівських музикантів. Вже пізніше від старожилів Ходорова довідався, що під час Другої світової війни він врятував життя кільком євреям, переховуючи їх від німецьких окупантів у себе вдома. А потім від його дружини вдалося дізнатися про нього дещо більше а також роздобути безцінні записи. Настав час, щоб про них, як і про їх автора, знало ширше коло читачів. Але передусім коротенька біографічна довідка.

Богдан Євстахійович Блюсович народився 9 лютого 1914 року в Ходорові. Навчався в повшехній (вселюдній) школі, а потім у Львівській гімназії. Уже з дитинства малого Богдана причарували звуки акордеона, якому він і віддав своє серце. Ще юнаком потрапив у відомі театральні колективи Галицького краю, де виступав поряд з визначними корифеями сцени. Після Другої світової війни працював головним бухгалтером в депо залізничної станції Ходорів, пізніше в рибгоспі в Отиневичах. Одночасно був акомпаніатором хорового і танцювального колективів Будинку культури. Грав на весіллях, в ресторані, давав приватні уроки гри на акордеоні багатьом дітям. Помер 16 лютого 1982 року.
Після себе Богдан Євстахійович залишив прекрасні враження цінителів свого таланту, щирі подяки учнів а також рукописні спогади під заголовком «Українські мандрівні художні театри Західної України в 1934-1939 роках», написані ним у 1971 році. Ще за свого життя таку річ було б важко видати. Нині жодних перепон не існує. Тому ці записи зацікавлять багатьох, а в першу чергу нас, його земляків.

«Читач, мабуть, спитає, чому мова йде про 1934-39 роки? Це роки, коли я працював в українських мандрівних театрах Західної України і можу поділитися своїми спогадами.

ТРУПА СТЕФИ СТАДНИКІВНИ

У 1934 році я був заангажований на посаду музиканта в театральну трупу Стефи Стадниківної – дочки відомого в той час українського актора і режисера, покійного Йосифа Стадника, під керівництвом якого я мав щастя працювати, але трохи пізніше.
Трупа С. Стадниківної була невеличкою: приблизно 20 чоловік разом з оркестрантами. Репертуар, в основному, зводився до, так званих у той час, ревій. Щось на подобу сьогоднішніх естрадних концертів а також комедій, які були під силу колективу. Приміром, італійська комедія «Ycampolo» («Жевжик») чи «Осінні маневри» та інші.
На афіші під великим заголовком «Турне Стефи Стадниківної» видніли прізвища акторів і хто в якій ролі виступає. Стефа Стадниківна була в той час одною з найбільш популярних і талановитих акторів української сцени. Тому не дивно, що вистави за її участю проходили з великим успіхом. На жаль, успіх мав швидше моральне значення і аж ніяк не позначався на матеріальному становищі акторів, життя яких було близьке до злиденного. І якби не постійна підтримка громадськості, то неможливо було б існувати жодному театральному колективу, яких у той час налічувалося зо два десятки.
Виступи наші проходили виключно в містах Львівського та Станиславівського воєводств. Пишу: виключно в містах, тому що інші театри давали вистави також і в селах, якщо на це дозволяли приміщення клубу або читальні.
Я родився і виріс у місті Ходорові Львівського воєводства і, звичайно, як і кожна людина, люблю своє рідне гніздо. Але не будучи працівником мандрівного театру, я би не мав стільки нагод бачити і переконатися в красі рідного краю. Подумати тільки: з весни і до осені кожного року ми виступали в Карпатах. Всім відомо, які чудові наші Карпати зі своїми ріками Лімницею, Солотвинською та Надвірнянською Бистрицями, Прутом, Черемошем і безліччю стрімких потоків. Бувало так, що до обіду купаємося в Пруті біля міста Снятин, а після обіду в Черемоші біля Кут, куди вже заздалегідь завезено театральне майно та декорації, бо увечері виступ. Репетиції проводилися в дорозі, адже постійного місця перебування театр не мав і тому й називався мандрівним. Часто можна було побачити як хтось з акторів вивчав свою роль у поїзді, автобусі або влітку на річці. Загальні репетиції відбувалися на сцені того приміщення, де увечері давали спектакль. Декорації виготовляв художник Львівського оперного театру.
Виступали ми в одному місті в середньому чотири-п’ять днів. Деколи довше, залежно від кількості глядачів. Як тільки їх число різко зменшувалося, то це було своєрідним сигналом, що треба переїжджати в іншу місцевість. Там уже адміністратор театру готував сцену для виступів, а для акторів квартири. В більшості випадків ми ночували у приватних помешканнях, за що розплачувалися так званими контрамарками. Деколи ночували в готелі. Переїжджали з міста до міста частіше за все поїздом, деколи автобусом або фірами. Якщо відстань була невеликою, тоді йшли пішки, економлячи в такий спосіб витрати на транспорт.
Оркестр, якщо його можна так назвати, був малочисельний – п’ять-шість музикантів, а то й менше. Частіше всього у такому складі: скрипка, труба, флейта, ударні, акордеон.
Працював я в театрі С. Стадниківної до кінця турне, яке ми закінчили взимку 1934 року прощальними виступами в місті Галичі. Після цього повернувся до Ходорова. Довго без діла сидіти не довелося. Відігравши декілька матчів (я тоді захоплювався ще й футболом), в скорому часі отримав листа від директора іншого театру, а саме Йосифа Стадника з пропозицією працювати в його трупі.

ТЕАТР ЙОСИФА СТАДНИКА

Давши позитивну відповідь, я приїхав у місто Заліщики, де театр у той час давав вистави. Відразу ж зайняв вакантну посаду музиканта-акордеоніста. Гажу (зарплату – примітка Любомира Калинця), згідно з домовленістю, отримував неповну. До того часу, поки не ввійду в репертуар. Це означало працювати декілька місяців за дуже низьку платню. Не боячись цього і маючи велике бажання трудитися в цьому театрі, я дав згоду. Так почалося моє знайомство з новим колективом, в якому, за винятком опери, ставилися спектаклі всіх жанрів театрального мистецтва. Недаремно ж директор театру Йосиф Стадник після визволення Західної України від німецьких загарбників був запрошений працювати головним режисером у Львівський оперний театр.
Йосифа Стадника згадую як людину великої невтомної енергії, сповненої мистецьких пошуків. Він – директор, адміністратор, режисер-постановник, автор та ентузіаст театрального мистецтва, вихователь молодого покоління акторів. Під його керівництвом зробив перші кроки сценічним шляхом ще зовсім молодий у той час Ярослав Геляс, який зараз працює головним режисером Тернопільського музично-драматичного театру (1970-і роки – Л.К.). Добре запам’ятався мені його дебют в музичній комедії «Чарівна дівчина», яку вперше театр поставив у місті Золочеві. Працювали в той час разом з нами і підвищували свою виконавську майстерність такі талановиті актори як Володимир Шашарівський, Ліза Пастернаківна, Стефа Стадниківна (дочка Стадника), Степан Крижанівський, Марія Крижанівська, Горницький та чимало інших. За час моєї роботи в згаданому театрі дружини директора Софії Стадникової не було. Вона працювала в трупі свого сина Яреми. Софія Стадникова була відома як одна з кращих актрис західноукраїнського театру. Взагалі, родина Стадників – це родина артистів: батько, мати, старший син Ярема. Молодший син Михайло, хоча й інженер за спеціальністю, в разі необхідності виступав і на сцені, допомагав татові в адміністративно-господарських справах, а у вільний час грав в оркестрі на трубі. Даруючи людям радість і наснагу, вони самі були позбавлені радості, яку називаємо родинним щастям.
У театрі Йосифа Стадника я почав працювати приблизно з червня 1935 року. Перший день моєї роботи пройшов нормально, без зайвого нервування. Ставили драму «Морфій». В головній ролі виступав сам Йосиф Стадник. Оркестр грав лише в антрактах, так що я мав змогу бачити його гру, милуватися акторським хистом. Не дивлячись на те, що бачив його в одній і тій же ролі багато разів, моє захоплення його грою не меншало. Треба знати, що ми, працівники театру, зовсім по-іншому дивились на гру акторів, ніж глядач, який бачив ту чи іншу постановку, можливо, перший раз у житті. Без вагання можу сказати, що Стадник був артистом широкого діапазону. Завдяки своїй високій сценічній майстерності він завжди виконував свої ролі з великим реалізмом. Між іншим, у нього були майже всі головні ролі в спектаклях, які ставилися театром. Нині він у ролі морфініста в драмі «Морфій», завтра він – неповторний, добродушний та комічний сивенький дідусь Паль в опереті Ф. Легара «Де жайворонка спів», яку, до речі, сам і переклав з німецької мови. Іншим разом у ролі скупара в однойменній комедії Мольєра «Скупар». Дехто не без іронії говорив, що це була одна з найбільш вдало виконаних ним ролей, тому що він, нібито, в своєму приватному житті був людиною жадібною. Я, зі своєї сторони, не міг би цього твердити, як і багато інших людей, котрі добре знали Стадника. Те, що він був людиною ощадною, то так. Знав, як кажуть, ціну трудової копійки. Грошей на вітер не кидав. Завдяки своєму ощадному ставленню до фінансових справ, завжди з честю виходив зі скрутного становища. Гажу, тобто зарплату, ми отримували відразу після закінчення вистави або наступного дня, коли сходилися на репетицію. Деколи за два дні разом, залежно від касової виручки.
У репертуарі переважали західноєвропейські оперети, які, в разі необхідності, перекладав на українську мову сам Стадник, а також декілька творів єврейських авторів. Взагалі, репертуар був розрахований не лише на українського глядача але й на поляків і євреїв.
Коли я почав працювати у цьому театрі, оркестр налічував п’ять чоловік, але згодом поповнився ще кількома здібними музикантами. Грали ми в такому складі: перша та друга скрипка, труба, контрабас, акордеон, саксофон, ударні інструменти, банджо або гавайська гітара, віолончель. Там де в залі було фортеп’яно, з нами грав піаніст. Головна увага приділялася зіграності та звучанню оркестру. В газетних рецензіях про виступи театру нерідко згадувалося про його гарну, злагоджену гру. А також про здібного керівника В. Гудечека. Оркестр у такому складі був найбільш чисельним у ті роки. Жоден інший український мандрівний театр подібного оркестру не мав. Утримувати його входило в обов’язки директора, який добре знав, що хороший оркестр – це половина успіху театру. Сам директор часто прислуховувався до нашої гри. Пригадую собі такий епізод. Увечері в точно визначену годину музиканти займають свої місця перед сценою. Відчинено вхідні двері, глядачі заповнюють зал, оркестр грає свій традиційний марш «Орлорентінер». Директора в той час бачимо, а швидше пізнаємо по черевиках, у якого дещо вищі, як звичайно, каблуки. Стоїть за закритою кулісою, слухає як грає оркестр. Відходить тільки тоді, коли звучить останній акорд маршу. І так повторювалося багато разів.
Не знаю чим пояснити: чи випадково, чи, може, свідомо, що є більш ймовірним - директор театру підібрав оркестр у такому складі: перша скрипка – він же керівник – чех за національністю Володимир Гудечек; друга скрипка – поляк Юзеф Тимецький; ударник – єврей Вілюсь Кіршнер, трубач – чех Степан Гудечек (молодший брат Володимира); саксофоніст – росіянин І. Салтерняк. Всі інші – українці. Про музикантів можу сказати, що вони були здібними і грамотними. Кожен без особливих труднощів давав собі раду зі своєю партією. Декотрі володіли одночасно кількома інструментами. Серед них я був наймолодшим і найменш досвідченим. Зауважте: без спеціальної музичної освіти. Але музичної грамоти, сольфеджіо й теорії музики навчився, будучи студентом філії Львівської державної академічної гімназії у 1924-28 роках. У гімназії працював тоді професор Філарет Колесса – відомий у післявоєнні роки композитор, фольклорист, музикознавець, академік. Він був моїм класним керівником. Також я навчався деякий час гри на скрипці в Ходорові в учителя музики Слободяна – випускника Віденської консерваторії. Переграв у нього п’ять зошитів, тобто окремих підручників гри на скрипці автора Вольфарта. Гри на акордеоні навчався також у приватних музикантів. Все, що я згадав – це мій достатньо скромний, як кажуть, «багаж», після якого мав виконувати твори, котрі в той час були в репертуарі театру. Крім того акордеон має великий недолік у лівій клавіатурі, тобто готові або, як їх називають музиканти, штамповані акорди дуже часто не відповідають гармонії та характеру виконуваного твору. В деякій мірі цей недолік компенсується різноманітністю тембрів і широкими динамічними можливостями інструмента. Окремо писаних нот для акордеона не було, тому я мусів грати з партитури. В силу цих обставин мені дуже важко було працювати. Крім загальних репетицій майже цілими днями грав наодинці в пустому залі або гремирувальній. Дуже допомагали мені товариші-музиканти, а особливо керівник оркестру В. Гудечек. Він навчив мене самостійно і швидко читати партитури та робити аналіз гармонії, що для мене мало неабияке значення. Багато, певно, допомагала мені ще й вроджена музикальна здібність та велика пристрасть до музики, вимогливість до себе. Сприяло творчому зростанню, без сумніву, ще й те, що негативно відносився до спиртного і куріння. Хоча й працював понад силу, але перед труднощами не пасував. А ще допомагали наполегливість і молодечий ентузіазм. Мені тоді було всього 22 роки.
Але через деякий час внаслідок нервового перенапруження та фізичної втоми відчув себе зле. Почав різко втрачати вагу. Крім того в голову закралося переконання, що в мене починається туберкульоз. Своїми побоюваннями поділився з одним із приятелів. А він, у свою чергу, порадив звернутися за консультацією до лікаря в місті Чорткові, куди ми мали переїхати через місяць. Так що до всіх інших клопотів приєдналися ще й нав’язливі думки про хворобу. Все ж історія з цією недугою, зізнаюся, мала щасливий і комічний кінець, з чого я був дуже-дуже радий.
Приїхавши в Чортків, мої товариші подалися в ресторан пообідати, а я, звісно куди, - до лікаря. А там, як завше: на що жалієтеся, ким працюєте, де відчуваєте болі і так далі. Розповів, що працюю в театрі акордеоністом, скільки годин денно тримаю на собі акордеон вагою 15 кілограмів. Додав і про те, що під час гри перед сценою втягаю в легені хмару пилюги, яка піднімається з-під ніг танцюристів. Ще сказав, що болить вся грудна клітка. Останнє вимовив з особливим наголосом, намагаючись довести лікареві, що насправді хворий. Уважно вислухавши мене, той зробив рентгеноскопію грудної клітки, детально мене обстежив. А потім поклав на плече руку та й каже: «Слухайте, друже, для того, щоб раз і назавжди позбутися вашої хвороби, ви повинні відрізати ґудзики на своїй сорочці. Перевірте і, якщо потрібно, познімайте виступаючі з корпуса акордеона металеві деталі, які давлять вам у груди. Під час гри підкладайте під інструмент ватну подушку. Ось вам і все лікування. Бачачи моє здивування та зніяковіле обличчя, додав: «Людина часто не розрізняє втоми від хвороби, а нам, медикам, це добре відомо. А гроші за огляд не візьму, бо пригодяться вам у дорозі. Бажаю вам доброго здоров’я та гарних успіхів у вашій роботі». Подякувавши лікареві за пораду, я пішов і більше про хворобу не згадував.
З Чорткова театр переїхав у місто Бучач, а далі в такі міста як Тернопіль, Золочів, Рава-Руська, Перемишль, Самбір, Дрогобич, Стрий. Згаданий маршрут тривав протягом зими, а весною – знову Карпати. Хтось жартома сказав, що ми їдемо в Карпати щороку на півроку. Розпочинаємо з містечка Долина і далі прямуємо через місцевості Рожнітів, Калуш, Солотвино, Надвірна, Делятин, Яремче, Косів, Ворохта. Поява об’яв про виступи театру Й. Стадника завжди була приємною звісткою для наших симпатиків, які з нетерпінням чекали його приїзду. Під час виступів артистам доводилося несолодко. Сцени, переважно, були непридатними для виступів, малими за розмірами. Вільніше артисти почували себе на сценах таких міст як Львів, Тернопіль, Коломия, Станиславів, Перемишль. Найбільше давалися взнаки переїзди з одного населеного пункту в інший. Дуже часто траплялося, що приїжджали в нову місцевість із запізненням, отож артисти, не відпочивши, виходили втомленими на сцену і тільки після вистави могли як слід відпочити. Трудова дисципліна була постійним супутником колективу. Пригадую як мені не видали за один день зарплату тільки за те, що на декілька хвилин запізнився до початку вистави. Директор особисто слідкував за нашою поведінкою та зовнішнім виглядом. Музиканти сиділи перед сценою в безпосередній близькості від публіки. «Ви – обличчя театру, - неодноразово повторював директор, - і повинні мати взірцевий зовнішній вигляд». Іншим разом підходить до одного з музикантів і трохи жартома, а трохи серйозно каже: «У вас, Славцю, надто довга шевелюра. Це неестетично». Наступного дня бачимо Славка свіжо підстриженим. Подібних випадків можна навести чимало.
У театрі Й. Стадника я працював до половини літа 1936 року. За час роботи набагато підвищив свій виконавський рівень. А залишив його, не витримавши постійних невигод. Інструмент вимагав більшого ремонту, чого в безупинних переїздах зробити було неможливо. Були й інші причини. Виїхав додому після останнього виступу в Стрию.

ТЕАТР ТОСІ ЛИПКІВНОЇ

До кінця 1936 року жив удома, в Ходорові. А весною 1937-го був заангажований в театральну трупу Тосі Липківної, колишньої дружини Яреми Стадника. Вона стала дружиною В. Гудечека, з яким я раніше працював у театрі Йосифа Стадника. Вони разом і організували невеличку театральну трупу. Гастролі почали в місті Снятині, де в той час разом зі своїми батьками жив наш керівник В. Гудечек. Трупа була невеличкою і не могла конкурувати з іншими колективами. Проіснувала вона недовго і була розпущена після виступів у Тернополі. Я відразу ж переїхав працювати в театр імені Садовського, який у той час знаходився в містечку Рава-Руська.

ТЕАТР ІМЕНІ М. САДОВСЬКОГО

У другій половині 1937 року мене заангажував до цього театру його директор Карабиневич. Керівником оркестру був Р. Бойкевич з міста Рогатина. Якщо в згаданих мною раніше театральних колективах провідне місце відводилося ревіям і західноєвропейським оперетам і рідко коли українським народним п’єсам, то цей театр базувався виключно на національному репертуарі, побутових й історичних драмах. У репертуарі було підготовлено для постановки 30 вистав. Серед них такі як «Запорожець за Дунаєм», «Маруся Богуславка», «Наталка Полтавка», «Мати-наймичка», «Невольник», «Дай серцю волю», «Сорочинський ярмарок», «Вій», «Ніч на Івана Купала», «Кочубеїха», «Хмара», «Мазепа» та інші. Не пригадую собі жодної української п’єси, яку б не ставили на сцені цього театру. Часто давали вистави на прохання і за вибором публіки.
Свою фінансову діяльність театр вів за принципом так званого «товариства». Так називали спосіб керування колективом, а точніше порядок виділення коштів на виплату зарплати, покриття затрат на транспорт, пов’язане з переїздами, оплату податків і орендної плати за приміщення, де виступав театр, придбання костюмів і декорацій. Виглядало це так: із загальної суми касової виручки після оплати всіх згаданих витрат залишався певний остаток грошей, який ділили на загальну кількість так званих марок (розрядів). У той спосіб вираховували вартість однієї марки. Після цього множили на кількість марок (розрядів) кожного актора. Акторам призначали кількість марок залежно від кваліфікації, тобто в розмірі від трьох до одинадцяти марок. Актор-початківець отримував три марки, директор – одинадцять. У результаті такої «арифметики» актори отримували дуже малу платню. Для контролю за касовою виручкою і наявністю театрального майна вели касову та облікову книги. Їх вів хтось із акторів. Таким чином усі члени колективу, за винятком оркестрантів, ставали співвласниками театрального майна, доля якого залежала від стажу роботи в даному театрі. У випадку вибуття актора, йому виплачували грішми вартість майна, яка припадала на його долю. Оркестранти пайовиками не були, тому що отримували так звану гарантовану гажу, незалежно від касової виручки. Своєї долі в майно театру не вносили. Такий спосіб ведення фінансової справи був би, на мою думку, непоганим, якщо б туди включали оплату за час відпустки та за дні непрацездатності, про які, до речі, і згадки не було. Вихідних днів теж не існувало.
Вистави театру проходили з великим успіхом. Рецензії про виступи можна було часто зустріти в українській пресі. Хоч між акторами ніхто особливо не виділявся, але колектив був добре зіграним. Досить вдало виконував свої ролі директор театру Карабиневич, а особливо роль виборного в опереті «Наталка Полтавка».
У той час зі мною в оркестрі грав віолончеліст Ярослав Вошак. Він же одночасно диригував театральним хором. Завдяки своїм непересічним здібностям й ерудиції згодом доріс до головного диригента оперного театру. В післявоєнні роки я бачив його у Львівському оперному, де він диригував в опері польського композитора Монюшка.
Театр імені Садовського можна поправу назвати кращим театром того часу. Працював я у ньому з великим задоволенням. Дошкуляли лише часті переїзди, особливо взимку у великий мороз або влітку під час зливи чи спеки. Їхали ми деколи фірами по сорок кілометрів і більше. Зимою для такого переїзду позичали для жінок кожухи, а мужчини зігрівалися бігом, тримаючись за ручиці саней. Добре закарбувався в моїй пам’яті переїзд у зливу з Биткова до Солотвина. Минаючи Надвірну, стали свідками такої картини: бушує сильний ураган, на вулиці стоїть автобус з повибиваними вікнами, дахи поздирані вітром або продірявлені градом, який величиною досягав курячого яйця. На деревах пообламувало дрібне гілля, цілковито знищений на городах урожай, під стінами хат, з вітряної сторони, кучугури граду – півметра заввишки. У місті ми не затримувалися, а попрямували далі. І лиш тільки виїхали за Надвірну, побачили, що на полях урожай не пошкоджено. Очевидно, ураган пройшов вузькою смугою. Продовжував падати дощ, під яким ми їхали аж до самого Солотвина. Про який-небудь сховок не могло бути й мови, адже виставу треба було почати без запізнення. Можна уявити у якому вигляді ми приїхали. Хоча, коли виїжджали з Биткова, ніхто не міг навіть подумати про таку різку зміну погоди. Сяяло сонце і майже всі познімали з себе сорочки. Їдучи на фірах, загаряли. Коли почався дощ, нічого крім сорочок не було, бо решту одягу відправили вранці разом з іншими речами та декораціями. Неприємно годинами мокнути на дощі, а ще більше неприємно сидіти на мокрому сидінні. Від дощу обличчя музикантів стали привабливішими, а в жінок ніжно-білими, немов після спеціально проведеного косметичного сеансу, з чого вони, напевно, були задоволені. В Солотвино ми прибули під вечір і виставу почали без запізнення.
Виступали ми часто в малих приміщеннях. Тіснява заважала акторам вільно одягатися чи готуватися до виходу на сцену. Взимку часто спали в зимних кімнатах. Театр мав усі костюми та декорації, необхідні для вистав. Вони були доброякісними. Їх систематично демонтували, не допускаючи значних пошкоджень. Самі ж і вантажили на фіри. Дрібний реквізит: меблі, кухонне начиння, кімнатні квіти та інше позичали на час вистав у місцевого населення.
На початку моєї роботи в театрі я не розумів чому, коли перший раз піднімається куліса, в залі лунає буря оплесків. Хоча на сцені немає жодної живої душі. Згодом второпав. Оплески адресувалися машиністу сцени (так називали робітника, котрий підготовляв її для виступів) за його старанну роботу. Приміром: треба було чимало зусиль докласти, щоб обладнати на сцені сільську околицю: хатину, тин з глечиками, живі розквітлі соняшники в саду.
Примірники з текстами вистав проходили через цензуру польської влади, яка не раз давала доказ, що з пісні таки можна викинути слова. Хоч життя акторів проходило в поганих щоденних умовах, але я ні разу не чув, щоб хтось з них нарікав на це. Як звичайно, в таких випадках говорилося: мистецтво вимагає жертв.
З нашими глядачами ми жили в доброму контакті. Зустрічалися з ними не лише під час спектаклів, але і в їхніх квартирах, на річці, в лісі, на полі, на вулиці. Словом, завжди і всюди. З їхньої сторони допомога і підтримка театру відчувалися повсякденно.
Маршрут, по якому театр мав переїжджати з міста в місто, пролягав як і у всіх інших колективів. При його обговоренні брали участь майже всі члени трупи. Треба було знати який театр і коли гастролював у даному населеному пункті. Про виступи того чи іншого колективу довідувалися з газет. Деколи з листів, якими обмінювалися поміж собою актори. Все ж таки навесні театр неодмінно вирушав у Карпати. Я завжди захоплювався красою гір. Міг довгими годинами сидіти на березі гірської ріки і прислуховуватися до її шепоту. Чудові краєвиди так і стоять перед моїми очима й досі. Зажмурю їх і згадую спекотний літній день, коли сиджу сам один на березі Лімниці недалеко від села Ясеня. Поспішати нікуди, день вільний від репетицій. Думки так і летять в моїй уяві, ніби кадри в кінострічці…
Приблизно о полудні 1 вересня 1939 року ми прибули в місто Заліщики. Того пам’ятного дня, коли розпочалася війна. Виступ театру, який мав відбутися увечері, заборонили. Тоді ж театр припинив свою діяльність. А наступного дня я від’їхав до Ходорова.
Роки з 1934-го по 1939-ий залишилися в моїй пам’яті на все життя як роки неповторної молодечої романтики й ентузіазму. В 1939 році мені виповнилося 25 літ. Не помилюсь, напевно, якщо скажу, що моє перебування в такому інтелектуальному середовищі протягом шести років залишило свій відбиток в моєму характері та кругозорі й мало неабияке значення в подальшому особистому житті».

Малеча - ресурс для сучасних батьків Від свята до свята! Українські пісніПиши українською Allsoft.ru - магазин софта Переводчик онлайн Test your Internet connection speed at Speedtest.net Баннера на заказ. Программы на SoftPortal.com Пчеловодство и апитерапия. Доктор Пчела. favicon.ru
Всі права захищено, адміністрація сайту не несе відповідальність за дії користувачів та може не поділяти думки дописувачів.
Використання матеріалів з даного сайту, можливе, лише при умові розміщення гіперпосилання на ресурс: www.khodoriv.at.ua