Ви увійшли як Гость
Група "Гости"Вітаю Вас Гость!
Чт, 17.08.2017, 14:40
Головна | Мій профіль | Реєстрація | Вихід | Вхід | RSS

Меню сайту

Нас відвідали

Зараз на сайті

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Святкуємо разом

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

Анекдот дня

Наше місто

Пошук YouTube

Форма входу

Пошук

Курс валют НБУ

Календар

«  Серпень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031

Друзі сайту

SPEED TEST NET

Відправити СМС

Відправити СМС МТСВідправити СМС БілайнВідправити СМС КиївстарВідправити СМС Лайф

Міні-чат

Статистика

Вони були першими

Першопрохідцям завжди важче. Це прописна істина, бо чиїмись слідами іти значно легше. Вже минуло одинадцять літ, відколи Степан Пошивак приїхав до Іспанії. Час, як для наших заробітчан на Піренейському півострові, - поважний. Можу про це впевнено казати, адже й сам із піонерів, тобто перших.
Тоді наприкінці 1990-х, наші тільки-тільки прокладали сюди перші стежинки. Оскільки ринки праці в сусідніх Польщі та Чехії виявились на той час переповненими українцями, то декотрі наші сміливці наважились «підкорити» нові європейські простори. Ось так поступово і почали «просочуватися» (іншим словом важко виразити весь зміст цього процесу, бо зробити це було доволі складно) в Грецію, Ізраїль, Німеччину, Англію, Італію. Шляхи в країну кориди та фламенко також лище «нащупувалися». Вітчизняні фірми-перевізники ще, як то мовиться, пішки під стіл чимчикували. Це зараз їх хоч греблю гати, а раніше можна було послугуватися досвідом наших братів-поляків. Вони швидше проторували сюди дорогу. Першими облюбували площу Алюче в Мадриді, куди приїжджали автобуси і де стали збиратися по неділях. Саме туди і потягнулися наші піонери в пошуках роботи та житла, а також просто для спілкування. Це зараз Алюче є своєрідним епіцентром українського життя в іспанській столиці, а в ті часи і мови нашої не почув би.
Але повернімося до нашого героя. Перші заробітчани кликали його поміж собою Бородою, бо мав, направду, розкішну чоловічу відзнаку. А зустрівся я з ним випадково, коли шукав роботу. Ми з Сергієм Соломком, моїм однокашником по заробітках, «никали» по всіх мадридських будовах, випитуючи про місце для двох підсобників. Забрели на Куско – один з найпрестижніших районів столиці. Буквально поряд з фешенебельним багатоповерховим офісом побачили кафе, зачинене на реконструкцію. Я твердо намірився зайти туди, проте Брат (так я по-приятельськи кликав Сергія, зважаючи на те, що ми ось уже майже місяць нишпорили в пошуках праці, а отже ділили і сяку-таку їжу, і випивку) несподівано пригальмував. Витріщившись на вивіску, яка сповіщала, що це «Європейський бізнес-центр», він похитав зі сторони в сторону кебетою і ледь тихо вичавив із себе: «Нєа, тут нам нема чого «ловити». Бачиш яка «крутизна»? Сюди простим смертним дорога заказана». Але я все ж не погодився з його «авторитетною» думкою, упершись «рогом» (між іншим, Брат закінчив не що-небудь, а юрфак Львівського універу). І твердо заявив йому: «Була-не була. Чим дідько не жартує, коли Всевишній дрімає?.. Не хочеш – як хочеш, а я таки запитаю».
Ввійшовши в середину, натрапив на двох хлопців-поляків, порозумітися з котрими труднощів не складало. Вони закликали шефа, до розмови з яким я запросив Сергія, оскільки він вже на більш-менш пристойному рівні шваркотів по-їхньому. Іспанець, довідавшись про мотиви нашого візиту, кудись зателефонував і поставив умову, що якщо до завтрашнього ранку знайдемо двох «офіціалів» (майстрів), то нас візьмуть на роботу. А де ж їх шукати, коли наших можна на пальцях двох рук перелічити? Поміркувавши трішки, я згадав Ромка Мігулку з Комарного, на квартирі якого після приїзду до Мадрида було перше моє пристанище. Він і допоміг «вирахувати» Степана-Бороду і Михайла-Прапорщика. Коли ми здибалися, то відразу зауважив, що особа Степана мені знайома. І не помилився, бо він деякий час таки мешкав у нашому рідному Ходорові. Як кажуть: був «приймаком», бо одружився на ходорівчанці. Додам, що це була добре знайома мені Наталя Мончак - рідна сестра Тетяни, з якою купу літ танцював у «Наддністрянці». Це, звичайно, не могло не втішити: все ж близька душа. Успішно пройшовши співбесіду з роботодавцями, ми розпочали нашу спільну трудову діяльність на благо ... Іспанії. Під час перерв нам було про що погомоніти. Згадували милі серцю місця, спільних знайомих, ділились враженнями. Розповідав Степан і про свої перші кроки в країні Дон Кіхота. І, вочевидь, не здогадувався, що я все мотаю на вус...
Що змусило шукати щастя так далеко від рідної домівки? Проза життя: катастрофічно не вистачало грошей, тому по вуха заліз в борги. Займався приватним бізнесом: хотів «розкрутити» кілька магазинчиків. Однак його фірмочку просто «задушили» податками. Плюс надмірний «апетит» всяких санстанцій, пожежників та іже з ними, котрі норовили пожити приспівуючи за чужий рахунок (і Пошиваків у тому числі). Припертий до стіни, Степан вирішив пошукати щастя за «парканом», аби повернути борги і забезпечити нормальне життя для своїх близьких.
Як з’явилася на Пошиваковому горизонті Іспанія, а не якась інша країна? Йому було «по цимбалах» куди податися. Головне – «відбити бабки». Але для того, щоб виїхати, потрібен був надійний «канал». Знайомі порекомендували скористатися послугами добре поінформованої у цій справі особи – «славнозвісної» львів’янки Піами Іванівни (про національну приналежність цієї панунці – ні слова, бо і так ясно, хто є хто. Невже не здогадуєтеся?). Вона довго та нудно «годувала» казочками про Англію, Ізраїль, США. Тому він вчив кілька мов, аби не опинитися після прибуття на нове місце в ролі глухонімого. Лише через шість місяців «водіння за ніс» Піама повідомила, що можливий варіант з Іспанією. Не особливо довіряючи її базіканню, Борода до іспанської навіть не торкався. Проте саме цей варіант і «вигорів».
Полагодження документів тривало довго. Було обіцяно, що поїде через місяць, а вийшло... В травні Степан виклав «бабки» на відкриття візи, а приїхав до Мадрида, фактично, через рік – 1 лютого. А «лічильник» уже працював на повну потужність, адже «бакси» довелося позичати в знайомих під проценти. Іноді ті, зустрічаючи Пошивака, цікавились чому, власне, він ще вдома. І ніби мимоволі запитували, коли ж борги думає повертати. Нервове напруження чимраз наростало, тому Борода з нетерпінням чекав дня від’їзду.
Нарешті довгоочікувана мить настала. Піама Іванівна особисто взялася супроводжувати трьох своїх «підопічних» в Польщу. В Катовіце «вимантила» у них ще по 100 «долярів». Мотивувала тим, що в касі нема квитків на рейсовий автобус до Мадрида, тому треба всунути хабара водієві. Сама ж «добазарилася» з ним, доплативши, очевидно, якусь суму, а решту поклала собі в кишеню.
Я запитував у Степана, чи давались йому бодай якісь гарантії щодо працевлаштування. Бо, здебільшого, горе-ділки обіцяють «золоті гори». Ось у чому-чому, а в мистецтві плести байочки, вішати локшину на вуха, наші доморощені пройдисвіти дадуть фору будь-кому. «Так-так, - згадував Степан, - «вельмишановна» Піама Іванівна малювала райдужні перспективи. Мовляв, працювати буду на меблевій фабриці: складатиму стільці. Робитиму це неквапливо і в теплі. І «заливала» далі: якщо ця робота не сподобається, то зможу легенько влаштуватися садівником. Наскільки щирими були запевнення цієї «діячки», я переконався відразу після приїзду на головний мадридський автовокзал «Мендес Альваро». Адже там нас мали зустрічати».
Ніхто їх, двох мужиків і одну кобіту, не чекав. А завіряли, що зустріне іспанець, світлину якого показувала «благодійниця». Щоправда, його координати розсудлива (якщо не сказати хитрюща) бестія Піама не хотіла давати ні в яку. На щастя, жіночка, що приїхала з ними, виявилась не в тім’я бита і якимось макаром все ж зуміла вивідати телефончик іспанця. Але як порозумітися з ним, якщо всі троє по-іспанськи ні бе, ні ме, ні кукуріку? Однак, як відомо, труднощі породжують в людині здібності, необхідні для їх подолання. За допомогою розмовника, прихопленого зі собою, накидали декілька фраз, щоб повідомити про себе. Потім набрали номер. Почувши голос, сказали, що приїхали з України і знаходяться на автовокзалі. Незнайомець, схоже, не «врубався», адже ні сном, ні духом не підозрював, що повинен когось зустрічати. Щось заторохкотів по-свому, але хіба збагнеш. Повісили слухавку, стали чекати.
Тут наднесло якогось типа, котрий ні з того, ні з сього почав пашталакати до них по-французьки. Наші тільки очі витріщили, ні бельмеса не розуміючи. Дурдом «Веселка»: по-іспанськи всього п’ять слів зазубрили, а тут ще й французьку подавай!.. «Спілкувалися» недовго. Коли незнайомець ретирувався, супутниця, глянувши в сумочку, не знайшла паспорта. «Розтанули» також і останні 70 «зелених».
Що робити в такій ситуації? З цього приводу варто згадати гарний афоризм: розумні люди завжди знайдуть вихід зі скрутного становища, а мудрі просто туди не потраплять. Напевно, за даних обставин на роль мудрих вони й не особливо претендували. Отож з відчаю знову вирішили потурбувати незнайомого іспанця. Їхня напористість та його цікавість врешті-решт принесли бажаний результат. Він таки згодом приїхав і почав розпитувати, хто такі й звідкіля, і головне, де роздобули його телефон. Потім луснув себе по потилиці, згадавши, що в нього працювала росіянка, котра й могла щось комусь розбазікати. Наші відразу второпали, кому саме. Не треба було бути великим мудрагеликом, щоб «вирахувати» Піаму Іванівну. Вона й рада старатися: запам’ятала телефонний номер, прихопила на всякий «пожарний» фотокартку. Словом, «навела контакти». А потім віртуозно все розіграла перед Степаном і його супутниками. Але біс з нею. Головне, що наші герої не залишилися напризволяще. Мабуть, фортуна повернулася до них обличчям.
Випадково чи ні, але цьому іспанцю потрібна була дешева робоча сила, отож він і взяв їх до себе. Працювати хлопцям довелося на будові. А зарплатню призначили 80 тисяч песет. На той час це становило майже 480 євро – сума, як для мужчин, мізерна. Відмінусуйте витрати на харчування, помешкання, транспорт. Що залишалося? Крихітки. Щоправда, тоді й ціни були нижчими, проте все одно не розгуляєшся.
Свій перший об’єкт Степан не забуде ніколи. Дві сусідки доволі похилого віку вирішили звести межи своїми обійстями бетонний мур висотою п’ять метрів. Напевно, настільки перегризлися, що не бажали ані бачити, ані чути одна одну. Тоді, в лютому, періщили проливні дощі. Крім того, шеф доручив наглядати за ними фацетові, котрий те лише й робив, що підганяв їх. Тому вони мокрі носилися, ніби прокляті, з тачками вщерть наповненими цементним розчином. Хіба таке зітреться з пам’яті?..
Відгарував Борода сім місяців. Про зміну місця праці й думати не смів, бо треба було якнайшвидше розквитатися з боргами, що, немов дамоклів меч, висіли над ним. А згодом нашкріб на квиток для дружини, і Наталя також приїхала в Іспанію. Удвох стало набагато легше. Через деякий час Пошиваки «погасили» заборгованості, легалізували своє становище, забрали з України доньку Уляну. Словом, викарабкалися. Як тут не згадати казку про двох жаб, що потрапили в глечик зі сметаною. Одна скорилася долі й потонула. Друга ж борсалася щосили доти, доки збила зі сметани масло й видряпалася на волю.
Фактор часу – штука серйозна. Одинадцять років – це, погодьтеся, немало. Дехто з наших уже через тиждень-другий перебування в Іспанії «чорнить» і її, і корінних мешканців. Зовсім іншої думки Степан:
- Жодних підстав для нарікань у мене нема. Інакше б Бога прогнівив. Свого часу я побував на заробітках у Чехії. Так ось, ставлення до нас, українців, у чехів й іспанців – небо та земля. У Чехії з нами поводились, як з бидлом. Даруйте, бо годі підібрати інше слово. Вмикали прожектори, аби ми навіть вночі рили землю. Ще й стовбичили над душею, кидаючи в спину брудні й гидкі образи. Тут такого не почуєш. Безумовно, і серед іспанців не всі ангели. Але загалом вони доброзичливі й відкриті. А хіба серед нас усі такі святі?..
Ось-ось, і я додам кілька запитань. Хіба ж то не ми влаштовуємо пиятики, а потім, добряче хильнувши, лякаємо і своїх, і чужих? Хіба не ми гендлювали та й зараз продовжуємо гендлювати роботами серед своїх же? Хіба не ми орендуємо квартири і беремо туди по 8-10 земляків, аби поживитися за їхній рахунок? Та й це ще далеко не повний перелік наших «відзнак». Хоча, це вже тема іншого матеріалу.

Малеча - ресурс для сучасних батьків Від свята до свята! Українські пісніПиши українською Allsoft.ru - магазин софта Переводчик онлайн Test your Internet connection speed at Speedtest.net Баннера на заказ. Программы на SoftPortal.com Пчеловодство и апитерапия. Доктор Пчела. favicon.ru
Всі права захищено, адміністрація сайту не несе відповідальність за дії користувачів та може не поділяти думки дописувачів.
Використання матеріалів з даного сайту, можливе, лише при умові розміщення гіперпосилання на ресурс: www.khodoriv.at.ua