Ви увійшли як Гость
Група "Гости"Вітаю Вас Гость!
Вт, 19.03.2024, 06:42
Головна | Мій профіль | Реєстрація | Вихід | Вхід | RSS

Меню сайту

Нас відвідали

Зараз на сайті

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Святкуємо разом

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

Анекдот дня

Наше місто

Пошук YouTube

Форма входу

Пошук

Курс валют НБУ

Календар

«  Березень 2024  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031

Друзі сайту

SPEED TEST NET

Відправити СМС

Відправити СМС МТСВідправити СМС БілайнВідправити СМС КиївстарВідправити СМС Лайф

Міні-чат

Статистика

ЯК ТЕЗКО ТЕЗКОВІ: «МИ З ІВАСЮКОМ БУЛИ СПОЧАТКУ ДРУЗЯМИ, А ПОТІМ ШВАГРАМИ…»

28 лютого цього року до заступника головного лікаря Жидачівської центральної районної лікарні, мешканця Ходорова Михайла Майданського зателефонували зі Львова і привітали з 60-річним ювілеєм. Ті, хто поздоровляв, дзвонили до ювіляра вперше, проте йому, мабуть, було дуже приємно. І це неспроста, адже його вітали рідна сестра видатного українського композитора Володимира Івасюка Галина та його швагро Любомир Криса. Колись, навчаючись в Чернівецькому медичному інституті, і Володимир, і Галина, і Михайло грали разом в інструментальній групі інститутського ансамблю пісні й танцю. Теперішній наш земляк (уродженець Снятинського району, що на Івано-Франківщині) – на баяні, Івасюк – на скрипці, а його сестра – на віолончелі. Скільки літ минуло відтоді... Але приємно, як на мене, відчувати, що живеш в місті з людиною, яка особисто знала видатного нашого пісняра.
Цікаво, що вже буквально через кілька днів, а саме 4 березня вся українська громадськість згадувала талановитого композитора, якому в цей день виповнилося б 60 років. Саме цій даті присвячена фотодокументальна книга «Вернись із спогадів». Автором ідеї, макета й упорядником цього великого фотоальбому і став уже згаданий Любомир Криса.
З ним мені пощастило працювати в 1993-1996 роках в часописі Львіської архиєпархії УГКЦ «Мета». Ще тоді Любомир розповідав мені дещо про Івасюка, якому доводився швагром. Пощастило побувати мені і в його помешканні на тодішній вулиці Маяковського (тепер Костя Левицького), де упродовж 1973-1979 років проживав пісняр. Спілкувався також і з Галиною. Отож, мимоволі, причетний до родини Крис-Івасюків, чим, ясна річ, пишаюся. Але на бодай якийсь журналістський матеріал чомусь в ті часи так і не спромігся. Тому надолужити прогаяне вирішив напередодні ювілею композитора. І в черговий раз був приємно вражений з якою теплотою і, головне, швидкістю відгукнувся на моє прохання про інтерв’ю його швагро – мій тезко Любомир Криса.

- Передусім цікаво довідатися, коли і як ви запізналися з Івасюком?
- То був 1972-ий рік. Тоді Володі запропонували перебратися до Львова, щоби мати ширші горизонти для праці. І він приїхав з батьком для перемовин з людьми, які його тут очікували. А це був мій швагєр Іван Тимчук. Зрештою, нема таємниці в тому, хто ініціював справу. Це – працівники Львівського медінституту на чолі з покійним ректором Даниленком. Вони вирішили взяти Івасюка до себе, щоб надати можливість працювати і заодно, щоб він міг поступити в консерваторію.
Мій швагро взяв мене зі собою, сказавши дослівно: «Якщо хочеш побачити живого Івасюка, то поїхали». А хто б відмовився від такого?..
Тоді якраз Володя був на вершині свого злету. Всі знали й співали залюбки його пісні. Зустріч відбулася в ресторані готелю «Інтурист», знаного нині як «Жорж». Перше моє враження? То був гарний синьоокий чоловік, трохи вище середнього зросту. Батько, до речі, був вищий від нього: приблизно мого зросту, хоч я – не з ліліпутів. Познайомилися. З перших слів зрозумів, що це дуже освічені люди, справжні інтелектуали. За столом точилася світська розмова. Безпосередні перемовини відбулися, напевно, в кабінеті ректора. А ми просто сиділи й розмовляли на всякі житейські теми.
- Якими були ваші початкові враження від Івасюка?
- По-перше, вразила його мова. Бо в той час українською у Львові ще балакали, а ось у Чернівцях, Києві чи інших місцях про її популярність годі було щось казати. Спілкувалися здебільшого по-російськи. А від нього я почув літературну українську мову. Мене це навіть трохи роздратувало, тому що ми використовуємо специфічний діалект, в якому переплелися і галицизми, і слова польського походження, і німецькі. У нього ще був надзвичайно цікавий притиск. Ми тут сікаємо, цьмякаємо, вживаємо м’які літери. Він же мав тверду вимову. Мене не покидало враження, що він приїхав зі Східної України і тому ще не вміє добре говорити «по-нашому».
Так вийшло, що в той час у ресторані за сусіднім столиком сидів мій колега – нині покійний диктор Львіського радіо Орест Богонос. Я відразу ж їх і познайомив. Товариство виявилося напрочуд цікавим, веселим, тому розмова захопила всіх. Врешті-решт догомонілися до того, що Орест запросив нас додому. А мешкав він аж на Професорській Кольонії. Але ми туди поїхали, хоча було вже доволі пізно. Орест показав нам свої вишивані надбання, оскільки гарно вишивав. Подарував і Володі, і його батькові по вишиваній краватці, які в той час були модними. Потім я відпровадив Івасюків на вул. Солодову, де знаходився готель медінституту.
Ось так. А потім майже щодня бачилися. І так тривало до того часу, поки він почав вчитися. Проте не минало два-три дні, щоб ми знову не зустрілися.
- Промайнули літа, але від ваших спогадів, Любомире, повіває теплотою. Що найсуттєвіше, пов’язане з ним, закарбувалося у вашій пам’яті?
- Все й не згадаєш одразу. Хоча для себе давно зробив висновок, що він був надзвичайно цікавою особистістю. До речі, у багатьох іпостасях: як музикант, як художник, як співрозмовник і таке інше. Міг годинами розповідати про своїх кумирів. Наприклад, про Джо Дассена, пісні якого завжди наспівував. Володя добре володів французькою мовою, яку перейняв від батька, котрий її викладав. Він взагалі любив Францію, її мову і культуру.
І про художників знав багато, що мене дивувало. Не його ж царина, а він обізнаний. Як, зрештою, і про філософів. А ще цікавився фотографією.Також чудово плавав, що передалося від мами. Любив займатися підводним плаванням. Казав, що під водою - царство, про яке ми нічого не знаємо. А ще він був великим ерудитом. Неспроста ж двічі (!) перечитав усі книжки з величезної батькової бібліотеки.
Якщо вести мову про кавалєрку, то завше був душею компанії. Веселився, грав на гітарі, співав. Мав гарний голос. Однак, коли пропонували заспівати на телебаченні, віднікувася.
- Мабуть, в коло його знайомих входили відомі особи?
- У Львові він відразу ж запізнався з багатьма співаками, композиторами, поетами. Наприклад: з Романом Кудликом, Богданом Стельмахом, покійним нині Дмитром Герасимчуком – уродженцем Буковини, як і сам Володя. Але не можна твердити, що вони були його друзями. Роман Кудлик, на той час уже відомий поет, часто згадував, що, разом з Богданом Стельмахом, зазнавав, як вважав тоді, івасюкових нападок стосовно речей, які вони йому пропонували. Тому що Володя був дуже вимогливий до тектсу. То ж він нищив рядки, які ніяк не лягали на папір в якості пісні.
- Очевидно: треба розрізняти такі поняття як поет і поет-пісняр. Між ними - суттєва різниця.
- Звичайно. Кудлик навіть хотів порвати з Івасюком, бо не міг дивитися, як той викреслює рядок за рядком. «Мені, такому відомому поету, доводилося знову сідати і все заново переписувати», - жалівся він. Але потім все ж казав, що був дуже вдячний, бо ті виправлення дійсно викристалізовували текст.
З Володею пов’язано багато цікавих історій. Приїхав хлопець до великого міста. Відірваний від сім’її, він інколи ходив упроголодь. Часом доводилося і мені допомагати йому в приготуванні їжі. Аж поки приїхала сестра Галя, яка хоч і не була надзвичайною кулінаркою, проте, як і кожна жінка, могла приготувати щось смачненьке. Легше ставало і тоді, коли батько присилав з Чернівців няню. Вона, властиво, і виховала всіх трьох дітей. І в сукупності пробула в їхній сім’ї майже 50 років. Міля, а саме так її звали, підтримувала порядок, наводила лоск, пильнувала за дисципліною. Бо Володя міг інколи з хлопцями посидіти допізна, а потім ночами все надолужувати. А ось при Мілі такого вже не можна було дозволити.
Івасюк був надзвичайно делікатною людиною. Не було такого дня, щоб він не зателефонував додому. Листи крім того ж писав. Епістолярний жанр був у їхній родині у великій пошані. Жили, між іншим, над ним гарні сусіди. Напередодні нічних занять він заходив до пані Марії і запитував: «Слухайте, я трохи попрацюю. То чи не заважатиму?» Стіни ж були тоненькими, а фортепіано звучало доволі голосно. На це сусідка відповідала: «Володю, я так гарно засинаю, коли ти граєш. То ж грай, дитино, грай». Це вже було в двокімнатній квартирі, наданій медінститутом на вулиці Маяковського. І першою річчю, купленою ним, було фортепіано «Петроф». Дуже гарна і солідна річ. То було його життя, тому він мусів придбати щось краще.
І ще одна важлива деталь. Він постійно хотів встигнути зробити багато. Не знаю, чому. Невже відчував щось?.. Завжди звертався до друзів модним тоді словечком «старик». «Старичок, треба встигнути, треба зробити, треба працювати». Я ж парирував: «Куди поспішаєш? Ти – молодий. Ще огого скільки треба жити. Поплавай собі, піди з дівчатами на каву». Він буцімто погоджувався: «І це треба...» Але відразу ж додавав: «Та потрібно і працювати». Він так дійсно й робив. Хоча, чого гріха таїти, були й такі, які хотіли поніжитися в променях його слави. Ну і, відповідно, забрати час. Бувало працює, а тут дзвінок до квартири. Хтось вирішив просто зайти. При цьому витягують пляшчину, і починаються посиденьки. Володя страшно не любив таких речей, але не міг виставити людину за двері.
- Ви «заїкнулися» ще й про його художницький хист.
- Йому напрочуд легко все давалося. В тому числі й художні твори. В моєму альбомі вони представлені. Скажімо, портрет – один з найскладніших жанрів, а він малював маму, сестер, батька, свою кохану Люду Шкуркіну, яка недавно померла. А також побачите анатомічні рисунки, зокрема кисті рук і ніг. Їх дуже важко зобразити, тому художники стараються сховати їх за книжкою чи ще чимось.
- Це ще раз яскраво засвідчує неординарність його особи.
- Безумовно. Пригадую випадок, пов’язаний з фотографією. Тоді вона була чорно-біла. Але з’явилися перші кольорові. Я помаленьку вивчив цю технологію. Тоді розказав Володі, який також зацікавився нею. Він кілька разів навідувався, а якось промовив: «Давай посперечаємося». «З приводу чого?» - запитую. Він: «Скільки ти зробив фотографій?» «Небагато, - кажу». Івасюк знову: «Зроблю за ніч 50». Я: «Ні, це неможливо, тому що це тривалий і складний процес». Але він настоював на своєму. Тоді я пристав на його пропозицію. Зійшлися на пляшчині коньяку. Наступного дня спозаранку поцікавився чи можу розраховувати на випивку? Його фраза збила з пантелику: «Ні, ти приїдь, подивися». Поїхав, звичайно. Перше враження - в хаті погром. Бо працював він на кухні, аби не просочувалося світло. Фотографії ж ополіскував водою у ванні. В кухні на підлозі лежав білий лінолеум, на якому «вигравали» різнокольорові гами від хімікатів. Друге – вночі він не добре бачив. Отож, вранці, ледь розтуливши очі, угледів брудний лінолем. Через деякий час мусів його зняти. Але не це головне, сіль - в іншому. Коли Володя завів мене у кімнату, то я побачив ... 50 «фоток». Нічого не залишалося, як манджати за пляшкою.
- Волів би не ворушити сторінки останніх днів Івасюка, але настільки неоднозначні висновки розповсюджувалися про його смерть. Яка ваша точка зору?
- Знаєш, до нас приходило чимало журналістів, приїжджали навіть цілі творчі групи, аби зняти фільм. Журналістські розслідування проводились. Отож: як тоді ніхто нічого не міг довідатися, так і нині мало що прояснилося. У тому числі не знаємо нічого ми – найближчі родичі. А що ми могли знати? То був другий день паски – 24 квітня 1979 р. Ми з Галею жили неподалік. Вона зателефонувала до Володі, в якого гостювала мама. Хотіли запросити їх на Великдень. Мама якимось перестрашеним голосом повідомила, що Володі нема. А треба сказати, що він приїхав тоді з Хмельницького, де засідав у журі пісенного конкурсу. Переодягнувся і вийшов, сказавши, що йде ненадовго в консерваторію. У них же вдома було прийнято так, що кожен знав про місце перебування іншого. І коли Володя сказав, що прийде, то так і мало бути. Під вечір ми вже не думали про якесь застілля. Поїхали до мами. І вже з нею чекали його повернення майже до 12-ї. А тоді повернулися додому.
Рано Галя зайшла до мами. Швагра так і не було. Я трішки злегковажив: «Ну нічого, загуляв хлопець». На що обидві категорично заперечили: «Ні, він би дав знати». Я ж все одно сприйняв це доволі скептично. Але все-таки якась тривога почала закрадатися.
День за днем, а його не було. Потім почалися якісь дзвінки незрозумілі. Тобто нам говорили, що Володю бачили то в гуртожитку у Винниках, то в Рівному. Я особисто їздив за кількома адресами. Батьки виїжджали у Винники. І важко було дивитися, коли вони розгрібали кущі, шукаючи сина. Так тягнулося 24 дні.
Минуло багато літ, але й досі побутує версія, що це – самогубство через повішення. Однак я бачив його тіло після того, як його привезли. Воно було абсолютно свіже. Якби 24 доби людина провисіла на шнурку при тій спеці, - то була б зовсім інша картина. Так що хто вбив і як - можна тільки здогадуватися. А що це - вбивство, - сумнівів нема. Про це свідчать і рани на тілі, і сліди від побиття. І головне, що не було стрингуляційної петлі. Це – медичний термін, який визначає слід від шнурка на шиї.
- Він залишив глибокий слід, і ми залюбки співаємо його пісенні шедеври, віддаючи данину шани. Тому, направду, радий, що ви, Любомире погодилися розповісти про все це. А на завершення - кілька слів про себе. Де ваше коріння? Як складалося життя?
- Народився я в місті Сянік, тепер – Польща. А тоді була територія України. Мати – уродженка того краю, а ось батько походить з Рави-Руської, що на Львівщині. Але приїхав він у село, де жила мама, до свого стрийка-священика. Запізналися. Жили в самому Сяноку. Батько мав свою перукарню. В той час я і з’явився на світ Божий. Ішов грізний 1941-ий рік.
- А число і місяць?

- «Смішна» дата – 1 квітня. Жили там доти, доки можна було. Адже то був розпал війни, коли насувалася червона армія. Батько тоді надумав їхати до своїх родичів, оскільки йому здавалося, що так буде легше. З цього приводу німці кепкували, запитуючи чому ми премося до дідька в пащу. У них були добрі стосунки з татом: німці ж також були всякі. Чимало з них заходили в перукарню підстригтися, поговорити і навіть пива випити. То не була ніяка зрада, бо таке життя. Радили йому їхати з ними на захід. Він же вирішив по-своєму. Скільки йому тоді, зрештою, було? 22 роки - молодий хлопчина.
Прийшла червона «мітла», і батька, як зрадника батьківщини, вдразу ж запроторили в штрафбат. Мовляв, іди й завойовуй довіру. Ясна річ, без зброї, бо її в цьому формуванні не видавали. Він дійшов аж до Праги. Очевидно, Бог так покерував, що його минула сумна участь. Напевно, за посередництвом маминих молитв. А потім славнозвісна «в лапках» операція «Вісла» і нас переселили на Львівщину, де й живемо донині. Батьки згодом відійшли в потойбічний світ.
А моє становлення? Спочатку наука в школі, потім армія. Поступав двічі чи тричі в інститут прикладного мистецтва. Завжди одного бала не вистачало, тому що потрібно було, напевно, заплатити за нього. А я не здогадувався. Але потім поступив у поліграфічний на графіку. Також непогано. Працював за фахом.
- А ваша любов до фотомистецтва?
- Це, так би мовити, один з допоміжних інструментів до основної спеціальності. Знаєш: художник-графік - людина універсальна. Він повинен знати все. Захоплення світлинами перейшло від тата. Він для себе займався. Я пішов далі, зрозумівши, що можу використати їх як інструмент для свого творчого зростання. І так сталося, що світлина стала другою професією. Ось і зараз працюю у Палаці мистецтв фотографом. Крім цього, встиг закінчити училище з пошиття верхнього чоловічого одягу.
- Невже?
- Так, навіть маю відповідний диплом. Але за цим фахом працював всього кілька місяців. Нецікаво було. Тато й мама хотіли, щоб син мав якусь «нормальну» професію. Я ж хотів поступати в автошляховий технікум. Проте вийшло так, як є.
- І останнє. Ваше прізвище асоціюється з відомим скрипалем Олегом Крисою. Він вам родич?

- Так, це - мій двоюрідний брат. Вже в перші роки його життя батьки виявили в ньому талант до музики і пильнували, щоб він був не будь-яким музикантом, а добрим. То ж наймали класних вчителів. Я був при тому, бо зростали ми разом. Бачив, як він тяжко працював. Дехто думає інколи, що то дуже просто: взяв скрипку і заграв.
- Ось-ось, пілікаєш собі та в ус не дуєш.
- Пілікати можна на весіллі. А над концертом Моцарта треба ой як попотіти. Відповідно, він пілікав ціле дитинство. Ми катаємося на роверах, а йому зась, бо пальці будуть тверді. Ми у воді, а йому довго не можна, бо застудитися може. Тобто Олег ріс не так, як усі діти. Ми були вільними птахами, бігали по садах, лазили всюди. А йому нагадували: «У тебе часу обмаль». От він стояв і «пілі-пілі, пілі-пілі». Але, напевно, так мусіло бути. Нині він є знаменитим на весь світ. Ясно, що тішуся таким родичем. Щоправда, він дуже далеко від нас – в Америці. Часом приїжджає, тоді зустрічаємося. Роки відшуміли. Ми обидвоє сиві, маємо свої сім’ї. Ось так і минає життя...

Малеча - ресурс для сучасних батьків Від свята до свята! Українські пісніПиши українською Allsoft.ru - магазин софта Переводчик онлайн Test your Internet connection speed at Speedtest.net Баннера на заказ. Программы на SoftPortal.com Пчеловодство и апитерапия. Доктор Пчела. favicon.ru
Всі права захищено, адміністрація сайту не несе відповідальність за дії користувачів та може не поділяти думки дописувачів.
Використання матеріалів з даного сайту, можливе, лише при умові розміщення гіперпосилання на ресурс: www.khodoriv.at.ua