Ви увійшли як Гость
Група "Гости"Вітаю Вас Гость!
Пт, 28.04.2017, 13:10
Головна | Мій профіль | Реєстрація | Вихід | Вхід | RSS

Меню сайту

Нас відвідали

Зараз на сайті

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Святкуємо разом

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

Анекдот дня

Наше місто

Пошук YouTube

Форма входу

Пошук

Курс валют НБУ

Календар

«  Квітень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930

Друзі сайту

SPEED TEST NET

Відправити СМС

Відправити СМС МТСВідправити СМС БілайнВідправити СМС КиївстарВідправити СМС Лайф

Міні-чат

Статистика

ЖИТТЯ, НАЧЕ СПАЛАХ – ЯСКРАВЕ І НЕЗАБУТНЄ

(продовження)

У ВИРІ ВАЖЛИВИХ ІСТОРИЧНИХ ПОДІЙ

Михайло Мандрик:
«З осені 1938 р. вся увага Європи була прикована до Карпатської України, яка збиралася проголосити самостійність, переходячи від автономії до незалежності. Кровно у цьому були зацікавлені українці Галичини. Тому багато молодих хлопців нелегально переходили кордон на Закарпаття і вступали у Карпатську Січ. Подався цим шляхом з Ходорівщини і Микола Левицький зі своїми друзями – односельчанином Антоном Хомусяком і Богданом Прокопівим з Дуліб. Вони успішно перейшли кордон і радості їх не було меж. Про це він написав у книзі, що вийшла 1941 р.».

Мстислав Гарма. «13 днів у Карпатській Україні»:
«...Це тяжко сьогодні собі й уявити, скільки радості, скільки надземської втіхи вляла в наші серця свідомість, що ми вже на вільній землі нашої рідної Держави. «Боже, - летіло якось само з уст, - а ми мали сидіти тепер у тюрмі. Чого ж нам більше скриватись?..» Виходимо з яруг на дорогу й просто куди люди, правцюємо до мети. Між люди, де нас потрібно, де праця наших рук чекає...
...В селі Прислупі ми ще раз зупинилися. Поприходили сусіди, жінки, діти, зчинився «сойм»: і знову про Польщу, про Львів і про Стрий. Всюди знають, що в Польщі кипить. Довідуємося знов про польських терористів. Там міст висадили, там стріляли, там убили. Збудилася загальна до них ненависть. А тут уже й чутки ходять, що їх гине немало. Бойки ідуть на них поспіль з чехами: хто лиш де їх побачить, так і алярмує всіх і вся...
- Здорові були! – поздоровився наш землячок звіддаля. – А чого сюди прийшли? Що ви будете тут робити? Тут біда!
- Власне, пане директоре,- поспішив я з виясненням, - ми знехотя знайшлися в дуже немилій ситуації. Нас готові судити: от галичани тільки почули, що тут щось твориться, так усі днями й ночами збігаються сюди, як шакали на жир. А тим часом воно не все слушно. І я мушу відразу на вступі сказати, що ми втікли від арешту польської поліції ще 15 серпня, а тоді взагалі й чути не було про Закарпаття. Тепер ми вспіли перейти границі, але ми не напираємося тут полишатися. І коли нас не потрібно тут, ми кожної хвилини готові всюди і до Німеччини, до Франції, до Америки на край світа, щоб тільки не до Польщі...
- Гм, - мгикнув земляк, - а тепер що будете робити?
- Та нічого, пане директоре. Не знаємо, що далі почати?
- А на станиці фінансів (прикордонна чеська сторожа – примітка автора) ви були?
- Ні. Що вони з нами зроблять?
- Вони вас, певно, відправлять до Волового. Там спишуть із вас дані, дадуть папери і пустять...
- Добридень! - поздоровився я до жандармів.
Ніхто не муркнув. Оглядаюся довкруги. Стоїть з десяток дебелих жандармів, а з-під гнівних лобів очиці їх, здається, так і падають на нас каміннями...
Врешті, Господи, чого вони хочуть? Вони кажуть, що ми польські терористи, що ми поляки, що ми стріляємо їхніх жандармів, що ми прийшли тут на диверсії. Що нас убити, застрілити треба. Кажуть? Ні, вони лютують, скаженіють. Слова не дадуть промовити... Аж нерешті кричу: «Та ми не поляки! Ми самі втекли від тих бандитів... Коли б ми були поляки, то чого ми самі зголошувалися б до вас. Нас ніхто не зловив, ми добровільно до вас прийшли!»
Даремно... От списали протокол, зробили особистий трус. Забрали все, крім хусточки до носа і, проклята доле, - кують наші руки. Гляджу на своїх супутників, а їх уже скували. То ж вони вже не люди, вони вже бездушні тіні. Мене убив стришний контраст: мрія – рідна Держава, дійсність – ганьба кайданів. Ми вмерли. В світі життя були тільки наші темні останки... Довгим ланцюгом причепили мене до друзів-супутників. Осквернили нас, збезчестили...
Падали сутінки. Нам призначено двох вояків і одного жандарма й болотом серед хляпанини попроваджено... Не до границі – полякам. Іроніє долі! Дорогою, серед карпатських верхів, країни Корнятовича йшло 2 листопада 1938 р. в напрямі на Волове не 3 в’язні-українці і 3 чехи-конвоїри, але 5 синів одної матері й один наїздник. Але ти, іроніє долі, здібна на краще: з Майдану після зміни не було вже чеха. До самого Волового в руки чехів провадили нас три закарпатці... Спереду, вдвох скуті, йшли П. і Х. Довгим ланцюгом позаду них був дочеплений я...
Страшна примара жахливої завтрашньої ночі: нас приведуть на границю, віддадуть ляхам, а там – Польщо, ти страшніша мені за казкові примари дитячих днів про пекло!
«Жити! Жити! Врятуватись! Уникнути жорстокої долі», - закричало в душі... Потопаючий хапається навіть бритви. Потопаючий, пускаюся навіть на безнадійне. «Дозвольте, - звертаюся до одного друга, - олівчика й паперу. А я таки напишу до «Нової Свободи». Пишу: «Від тижня сидить нас 15-х українців з Галичини в Хустськім поліційнім арешті, а чехи не дають нам змоги порозумітися з українськими чинниками. Сьогодні вночі хоче жандармерія відпровадити нас знову на польську границю й видати полякам. Панове, рятуйте! З-поміж усіх 15-ти, нам трьом грозить довголітня тюрма. Ми ще 15 серпня втекли від польської поліції. Коли немає змоги нам залишитися тут, вплиньте бодай на те, щоб нам дозволили перейти де-небудь, аби не в ляцькі руки! Ради Бога, рятуйте!» (Цей грипс (записку) вдалося передати в надійні руки. І десь між третьою і четвертою годиною пополудні прийшов представник Центральної Ради. Порадив зачекати до завтра, бо не було в той час у Хусті полковника Ваки, який своїм наказом міг випустити заарештованих. Обнадіяв, що всі вийдуть на волю. Але надвечір в’язнів перевели до тюрми в сусіднє село Ізу, а 13 листопада вранці повезли до польського кордону, де передали полякам – (прим. авт.).

Євдокія Заставна:
«Коли чехи передали хлопців охоронцям «кресів ойчизни», ті жорстоко познущалися над ними. Миколу вони так збили, що м’ясо та шкіра відставали від п’ят. Біль була нещадною».

Газети «Новий час» (21, 31 березня; 1 квітня; 3, 4 травня 1939 року) і «Діло» (1 травня 1939 року):
«Перед окружним судом у Бережанах постали 28 жителів Ходорівщини, звинувачених у створенні на її теренах у 1935-38 рр. нелегальної мережі ОУН. Крім цього трьом підсудним: М.Левицькому, А.Хомусяку й Б.Прокопіву закидається ще й заборонений перехід на Карпатську Україну восени 1938 р. та намагання вступити до українського легіону. Засідання проводять окружний суддя Польний, прокурор Вербицький, адвокати Бемко, Баб’як, Франц Коковський, Логуш, Степаняк, Іванчук, Корнило Троян з Ходорова.
Звинувачені вини не визнають... Микола Левицький, слухач торгової школи, стверджує, що після трьохрічного перебування у в’язниці за приналежність до ОУН працював урядовцем філії «Сільського го’язків з селами. Рішуче заперечив, що очолював повітовий провід ОУН у Ходорові. Визнав перехід на Карпатську Україну. Зробив це, бо довідався про розшук поліції. На станції у Людвиківці підсудного та його товаришів сильно побили, внаслідок чого він змушений був визнати приналежність до ОУН.
27-29 березня і 3-4 квітня на виїзній сесії в Ходорові окружний суд заслухав майже 300 свідків. Зокрема, начальник міського суду в Ходорові Адамовський свідчив про застосування до підсудних під час допитів засобів примусу до побиття включно.
Трибунал окружного суду в Бережанах 28 квітня проголосив присуд: звільнити від відповідальності Михайла Щепного з Чорного Острова, Василя Спаса з Гранок Кутих, Олексу Сомика з Залісок, Михайла Кондрата зі Стрілиськ Нових, Осипа Барана з Молодинча, Василя Вишиваного з Ліщина, інженера Миколу Самокішина з Ходорова, Степана Николина з Бородчиць, Петра Кудлика з Ходорова, Миколу Ганущака з Вовчатич. Засудити: Антона Николина з Бородчиць на 4 роки, Нестора Пухаля з Городища на 4 роки, Максима Шевціва зі Стрілиськ Нових на 2,5 року, Осипа Пастернака із Залісок на 3 роки, Олексу Шальвіру з Бородчиць на 2 роки, Петра Дубовського з Бородчиць на 2 роки, Гринька Пухаля з Бородчиць на 2 роки, Дмитра Кучера з Бородчиць на 2 роки, Михайла Николина з Бородчиць на 2 роки, Василя Телішевського з Залісок на 6 років, Дмитра Лушпака з Городища Королівського на 8 років, Гринька Телішевського з Кнісела на 3 роки, Миколу Тітика з Демидова на 5 років, Миколу Левицького з Молодинча на 12 років, Богдана Прокопіва з Дуліб на 8 років, Антона Хомусяка на 5 років. Крім цього трьох останніх за перехід на Карпатську Україну ще на рік в’язниці.
Під час зачитування вироку, як рівно ж на засіданні 6 квітня Миколи Левицького не було. Під час ескортування до Львова, як свідка, утік, вискочивши з поїзда через вікно...»

Євстахій Дмитрів:
«Сам Микола оповідав мені, як втік з поїзда на перегоні між селами Гутисько і Підвисоке, коли його перевозили до Львова. Намагаючись використати останній шанс, він розпочав розмову з конвоїром.
- Прошу пана, пустіть мене до вбиральні.
- Як пан Левицький залагодить справу, коли має на руках кайданки?
- То, може, пан поручик допоможе мені стягнути штани?
- Але пан Левицький може втекти.
- Як я втечу, коли маю кайданки? Та й поїзд іде на швидкості...
Після того зайшов до вбиральні, відкрив вікно і вискочив, залишивши конвоїра з «носом».

Василь Левицький:
«Після того як стрийко втік з поїзда, невдовзі появився в рідному Молодинчі. Ясна річ, що робилося все це таємно, бо поляки полювали за ним. Тоді він дав мені потримати свій пістолет, який викликав у мене величезне зацікавлення. А ще я запам’ятав слова, сказані ним до мене: «Ти повинен бути таким українцем, як і я».
Наступного дня прийшла поліція. Стрийко з Благим спали в той час на стриху в стодолі. Поліцаї відразу підійшли до мого наймолодшого брата Степана і почали розпитувати про стрийка Миколу, надіючись, що малий, нічого не підозрюючи, вибовтає лишнє. Та в той же час тато підскочив до поляка і мовив, відіпхнувши того: «Малого не зачіпай».
Поляки показали світлину, на якій у стрийка з голови текли дві цівки крові. Виходило так, буцімто він убитий. Тато кинув бабці: «Плач». Але вона не змогла видушити бодай сльозу, бо знала, що син живий».

Євдокія Заставна:
«Напередодні приходу більшовиків Микола приїхав до Ходорова. Частину українських в’язнів уже випустила місцева народна дружина. Забравши ключі в польського жандарма Пшедриги, Микола повідмикав усіх інших».

Євстахій Дмитрів:
«Коли ось-ось мали надійти перші совіти, я потрапив до української жандармерії. Призначили вартувати тюрму, де сиділи польські постерункові (поліцаї – прим. авт.). Якось заявився Микола Левицький.
- Ну що, попалися? – в’їдливо мовив до поляків.
- Хто це говорить?
- Що, ви мого голосу не впізнаєте?
- Ні.
- Це той, кому ви здоров’я відібрали. Це той, кому ви по 5-6 днів їсти не давали і казали, що він не вартий хліба з польської землі. Це той, на котрого ви казали, що хоче бути президентом України. Бачите, яка ваша Польща – через два тижні шапками накрили. А ви думали, що все будете панами.
- То, може, пан Левицький?
- А, тепер впізнали...
Через кілька днів, коли постерункових вели в напрямку цукроварні, Левицький з-за паркану поблизу Льоренца (так називали кінотеатр, власником якого був Льоренц і який знаходився на місці будинку по вулиці Грушевського, в якому розташована міська бібліотека – прим. авт.) розстріляв коменданта польської поліції Бауера. Так казали люди».

Євдокія Заставна:
«Він знав, що більшовицьке ЧК не залишить його в спокої. Тому вирішив податися за кордон. Я в цей час, працюючи вчителькою під Белзом, поступила до Львівського педагогічного інституту. Але провчилась всього два тижні. Прийшов зв’язковий від Миколи і сказав, аби я негайно покинула Львів. Тоді Левицький навчався на однорічних учительських курсах в польському містечку Криниця поблизу Кракова. Туди незадовго перебралася і я. Саме в Кракові 27 липня 1940 р. ми повінчалися.
Там у той час перебували Бандера, Лебідь. Микола Лебідь – уродженець Нових Стрілищ, коли в роки незалежності відвідав батьківські місця, цікавився долею Миколи».

Михайло Мандрик:
«В Кракові Левицький зустрічався з найвидатнішими членами ОУН. Можливо, був на зборі молодих оунівців, які обрали провідником Степана Бандеру.
У липні 1941 р. повернувся до Ходорова і став директором друкарні, яку розмістив у будинку на розі теперішніх вулиць І.Вільде й Т.Шевченка».

Іванна Мандрик (з роду Ганущаків), мешканка Ходорова:
«Коли Микола в 1944 р. з’явився в Молодинчі, то сильно побив рідного брата Гриця за те, що той ще 1939 р. вступив до колгоспу. Той не міг самостійно пересуватися, то ж мама і тато занесли його до хати на руках».

МІЖ МОЛОТОМ І НАКОВАЛЬНЕЮ

Марія Шевців, мешканка Загірочка:
«30 червня 1941 р. у Львові проголошено незалежну Україну. В Ходорові утворився повітовий провід ОУН, головою якого став Богдан Прокопів. У липні з заходу повернувся Микола Левицький, і вони разом організовують роботу проводу, в якій беруть участь магістр Гуцало, Володимир Гарасим’юк, Богдан Кецало, Тадей Ференчак з Ходорова, Василь Вишиваний з Ліщина, Олесь Радкевич з Сугрова, Василь Краївський і Василь Стеців з Загірочка, Подоляк з Вербиці.

Михайло Мандрик:
«Організовуючи роботу друкарні в липні 1941 р., Левицький добре уявляв, якою буде праця і тому дуже уважно добирав працівників. Це були віддані боротьбі люди, члени ОУН або її симпатики, яких він добре знав ще з попередніх років. У друкарні працювали Михайло Кадюк (заступник директора – псевда «Щерба», «Симоненко»), Степан Труш з Новосільців, Дмитро Гулей з Отиневич, Марія Шевців з Загірочка, М.Бенець і Микола Олійник з Молодинча, Степан Білик, брати Іван, Зіновій і Мирон Калинці з Ходорова та ще дехто».

Іван Ворона:
«Левицький уважно придивлявся до хлопців перш ніж залучити їх до роботи в друкарні. Бо вона, хоч і була легальною, але виконувала й замовлення необхідні для підпільної роботи. Якось Микола запросив мене в друкарню і запропонував роботу.
- Які функції виконуватиму, - запитав я його.
- Поки що будеш перевіряти набір, щоб помилок не було. А також придивляйся до роботи на друкарських машинках, бо може знадобитися для організації.
Разом зі мною працювали мій односельчанин Роман Лялька та Степан Труш з Новоселець.

Михайло Труш, учасник підпілля (псевдо «Беркут»), мешканець Ходорова:
«В друкарні працював мій рідний брат Степан, а з ним – син священика Пінькевича з Беньківців, Микола Крижанівський з Молодинча.
Фактичним власником друкарні був жид Борик. Але з міркувань власної безпеки він не міг керувати друкарнею за німців. Тому запропонував директорське крісло Миколі Левицькому. А сам разом зі сином працював друкарем. Микола намагався всіляко їх оберігати, щоб німці не вислідили. Напередодні приходу більшовиків він відіслав їх обидвох у криївку, що знаходилася під моєю стодолою в Сугрові. Туди ми забрали ще й дві друкарські машинки, на яких Борики ще деякий час набирали необхідні для підпілля матеріали. І все ж німецької кулі Борик не уник. Його вбили в Рогатині.

Михайло Мандрик:
«Друкарню, перевезену зі старого місця до будинку Панька Любінецького, Микола Левицький осучаснив і став випускати легальну і нелегальну продукцію. Офіційно друкувалмся учнівські зошити, картки на хліб і різні талони на продукти, заведені німецькою владою, місцеву українську газету, календарі для селян, українські історичні календарі, книжки для дітей тощо. Нелегально видавалися листівки ОУН, документи для підпільників, звернення ОУН-УПА до народу, бюлетені ОУН, карикатури, Декалог українського націоналіста та ін.»

Іван Ворона:
«Добре пам’ятаю невеличку книжечку під назвою «Втеча», видану в друкарні. Її автором був Микола Левицький, який розповів про свою втечу з польської тюрми.
Листівки, що друкувалися нелегально, були одночасно як антинімецького, так і антибільшовицького спрямування. Бо сподівання на те, що Німеччина дасть волю Україні не виправдалися. Тому в листівках провідною була така думка: «Українці, боріться проти німецьких і більшовицьких окупантів. Це – вороги одного покрою. Не йдіть гинути ні за Сталіна, ні за Гітлера. Ідіть в лави повстанців. Боріться за Україну!»

Євдокія Заставна:
«Якби німці знайшли листівки, спрямовані проти них, то, ясна річ, розстріляли б... Якось до нас постукав Богдан Прокопів. А Миколі здалося, що то фашисти. Недовго роздумуючи, він шугонув з другого поверху...

Михайло Мандрик:
«Друкарня працювала до пізньої осені 1943 р. Потім німці вирішили закрити її, а обладнання вивезти. Дізнавшись про це, Микола Левицький вирішує зберегти друкарню для підпілля. З дозволу проводу ОУН він підготував у дев’ятницьких лісах криївки. Темними ночами почали перевозити обладнання у схрони на теренах Дев’ятник. Цьому сприяла сім’я Калинців з Ходорова, чиї сини працювали в друкарні. Кілька разів трьома возами возили. Під час останнього рейсу Левицький і Кадюк просили дозволу в глави сім’ї, щоб найменший син Мирон залишився працювати в підпільній друкарні. Батько не заперечував, хоч знав, що чекає сім’ю в разі виявлення зв’язків з бандерівським підпіллям. Так Мирон став підпільником у 17 років під псевдом «Чорний»...
Власне, тоді постало питання про створення Левицьким пропагандивної сотні, яку й створено ним ранньої весни 1944 р. Тоді Микола входить до обласної референтури пропаганди під псевдом «Юг»...
Як довго працювала ходорівська друкарня на новому місці достеменно не вдалося дослідити». (Є підстави вважати, що обладнання цієї друкарні було таємно перевезено в Юшківці та змонтовано в криївці біля хати родини Заставних. Під умовною назвою «Полтава» вона підпорядковувалася референтурі пропаганди Крайового проводу ОУН. Ще одна друкарня, «Вінниця», знаходилася неподалік – в селі Бертишів. Керував референтурою Петро Дужий – «Дорош», який був членом Центрального проводу ОУН. Референтуру відвідували Роман Шухевич, Микола Лебідь, Ярослав Старух, Дмитро Маївський.
Саме на території цих двох сіл виходили у світ такі видання ОУН-УПА як «За самостійність», «Повстанець», «Щоденні вісті», сатиричний журнал «Перець», місячник «Ідея і чин» - орган Головного проводу ОУН. У жовтні 1944 р., коли виникла загроза для існування друкарні «Полтава», її демонтували і втопили в річці. Через два місяці, у грудні, припинила свою роботу «Вінниця». Імовірно, що через деякий час машини були знову змонтовані в околиці Борусова.
22 грудня 1944 р. в юшківцівському лісі загинув Мирон Калинець – «Чорний», котрого Микола Левицький взяв для роботи в підпільній друкарні. Це – ще одна зачіпка до того, що обладнання ходорівської друкарні могло базуватися саме в Юшківцях – прим. авт.)
.

БІЙЦІ ІДЕОЛОГІЧНОГО ФРОНТУ

Петро Дужий, член Головного проводу ОУН, редактор журналу «Ідея і чин» в 1944-1945 роках, мешканець Львова:
«Я добре знав «Юга». А вперше ми зустрілися навесні 1944 року, коли він був референтом пропаганди окружного проводу. Тоді ми часто спільно обговорювали різні питання пропагандистської роботи. Думаю, що він причетний до формування друкарні в Юшківцях.
Його також добре знав і підтримував зв’язок політичний референт Дмитро Маївський (псевдо «Север») – другий член Бюро Головного проводу ОУН з 1943 р. Пригадую цікаву історію. Якось Микола каже мені: «Є «Север», а я – «Юг». Пізніше у розмові з Маївським я згадав: «Ви – «Север», а є ще й «Юг». Він питає, хто такий. Кажу: окружний референт. Дмитро на це зауважив: «Він невдало обрав псевдо, бо моє є скороченим варіантом від чоловічого українського імені Северин». Коли я знову зустрівся з Миколою, то розказав про зауваження Маївського. Мабуть, тому він незабаром змінив псевдо».

Володимир Герич, стрілець пропагандистської сотні «Віщуни» (псевдо «Грізний»), мешканець Ходорова:
«Перший раз я побачив Миколу Левицького в Дулібах 1939 р., коли він приїхав на мотоциклі до свого приятеля Богдана Прокопіва. Ми, хлопчиська, хотіли бути якнайближче до «чудо-коня». Я знав, що Микола не так давно втік з поїзда під час судового процесу в Бережанах. Це мені розказав рідний брат Юрко, який брав участь в голодуванні на знак протесту проти цього судилища.
Вдруге я зустрівся з «Жабком» 1944 р., коли потрапив у його відділ пропаганди. Тоді під Вовчатичами в ліску, що зветься «Гайки», «хрестили» нашу сотню. Микола Левицький подав пропозицію, щоб ми придумали назву. Вибрали ту, яку запропонував «Орський» - «Віщуни». Тоді запалили багаття. Коли воно розгорілося, Левицький мовив: «Горить великий вогонь. Він погасає. Залишається лише попелище. Хоча б одна іскра залишилася, і з неї знову спалахне велике вогнище!..»
Це була достойна людина, відважний отаман, талановитий організатор. Він любив і вмів жартувати. А мовою його я не міг налюбуватися. І скромний. Неодноразово нагадував нам: «Не кажіть мені, друже-провідник. Я у вас зверхник. А провідник у нас один – Степан Бандера».

Степан Левицький:
«Микола підтримав мене в скрутну хвилину, коли моїх батьків вивезли до Сибіру, а старший брат Іван – «Чепурко», перебував в лавах УПА. Я залишився один, а Левицький, зустрівши мене в Молодинчі, промовив: «Чого будеш валандзатися, ходи в мою цугу». Цугою (галицьке слово, що означало запряжку в дві-три пари коней – прим. авт.) називав свою сотню. Він мені й псевдо вибрав. Йому дуже подобалася повстанська пісня, де були такі слова:
Вже вечір вечоріє, повстанське серце б’є,
А лєнта набої поспішно подає.
Ех, лєнта за лєнтою, набої подавай,
Український повстанче, в бою не відступай.
Тому й охрестив мене «Лєнтою». Щодо його клички, то в 1939 р. в нашому рідному селі був уповноважений совітів на прізвище Жабко. Але чому Микола обрав саме таке псевдо не знаю.
Основними завданнями нашої сотні було поширення націоналістичних ідей, антикомуністична пропаганда, агітація проти вступу в колгоспи, залучення до лав УПА молоді, інформування про свіжі новини. До складу сотні брали тих хлопців, які вміли добре промовляти, співати, малювати, грати на інструментах тощо. У сотні були гарні декламатори, лектори, поети, навіть мастаки розказувати анекдоти. Разом з тим у «Віщунах» були відважні бойовики, що забезпечували проведення всіх заходів у селах.
Військовий вишкіл проводили «Сосонка», «Бурлака», «Куля», «Вуйко» - кулеметник зі Львова. Відділ налічував не більше 50 бійців. Складався з чотирьох роїв, що мали різні функції. Бойовики були добре озброєні кулеметами, німецькими та совіцькими автоматами, гранатами, пістолетами. Всі стрільці носили німецьку, чеську, мадярську і совіцьку уніформу, форму української поліції.
«Правою рукою» командира був «Орський» (Богдан Горбаль зі Львова – прим. авт.), якого всі кликали «куйоном». Колись так називали тих, хто добре вчився в гімназіях, університеті. До найближчого оточення «Жабка» входили також: «Сосонка» (Володимр Хрущ зі Сугрова), «Баняс або «Бульбас» (походив з Любешки), «Іскра» (очевидно, Василь Хомутник з-під Рави-Руської – художник-карикатурист, який замість підпису малював горобчика, і працював у редакції сатиричного журналу УПА «Український перець» - прим. авт.), «Граб», «Плугатор» (дружина М.Левицького називає ще Богдана Кецала з Ходорова та Лютого з Грусятич – прим. авт.).
У розвідку ходила «свята трійця», як називав її «Жабко»: я, «Ігор» - Коцовський Петро, «Тачанка» - Кухарський Іван. Нам допомагав цивільний 14-річний «Горішок» - кмітливий, сміливий і надійний хлопець. Ходив з батіжком, вдаючи пастуха. Вмів по-справжньому плакати, але разом з плачем встигав порахувати ворожих солдатів, запримітити їх озброєння, вивідати куди направляються. Коли командир подавав наказ: «Покличте до мене святу трійцю», то всі знали, що сотня піде в новий рейд. Але вступати у бій можна було тільки в крайньому випадку. Нашою зброєю були очі та вуха.
«Жабко» вимагав дотримання залізної дисципліни, але жорстоким не був. Стрільця «Хмару» він засудив до розстрілу за те, що той забрав ремінь і портупею в селянина. Пам’ятаю слова Миколи: «Ми ж не бандити, а пропагандисти. Ми працюємо з людьми, а не грабуємо їх». Але «Хмару» не розстріляли, бо ми заступилися за нього. Поступово пом’якшало серце і в «Жабка».
Інша участь судилася «Вуйкові», який утік з поля бою, залишивши ще й автомат. Командир був категоричний: розстріл і ніяких відстрочок. Присуд виконав «Баняс». Важко було усім, але час диктував свої закони.
Як діяла сотня «Віщунів»? Рейдували теренами Ходорівщини, Новострілищанщини, Журавенщини, Рогатинщини. Як правило, несподівано під вечір (більшовики з облавами оточували села вдосвіта) заходили в село. Бойова група розставляла варту на певній віддалі й у тих місцях, звідки видно всі підходи, а пропагандисти організовували мітинг. Оратори коротенько повідомляли ситуацію на теренах і у світі, інші розповідали про успіхи і втрати повстанців, агітували хлопців не йти до «бавдінсту» (за німців) чи їхати на Донбас (під час московської окупації), не йти у совіцьку армію, заспокоювали старших у горі від втрати синів і доньок. Ми виступали проти переслідування греко-католицької церкви, арешту священиків і монахів, які вже розпочалися, проти вивезення людей, різних виборів до совіцьких органів влади.
Художники у цей час замальовували більшовицькі лозунги, написані на стінах будинків, і писали свої заклики або якусь сатиру на окупантів... Інші повстанці-пропагандисти у цей час роздавали підпільну літературу, прокламації, навчали, як поводитись з ними, бо за їх збереження окупанти суворо карали людей. Мітинг закінчувався «живим» імпровізованим концертом на майдані села, біля школи, клубу чи «склепу» (крамниці), де найчастіше збиралися люди. Концерт завжди був мажорного тону, мав мету підняти настрій людей...
Зустрічі з людьми зажди були теплими, щирими, дружніми. Хтось зустрічав знайомих, рідних, адже у сотні були повстанці з різних місцевостей. Так і чулося тоді: «А ви не знаєте часом щось про?..», «А ви не знайомі з моїм сином?..», «Чи то правда, що повстанці розгромили район у Журавно?» і т.п. Повстанці охоче відповідали на запитання. Люди від радості (а часом від горя) плакали, обнімали повстанців, зацікавлено слухали розповіді. Адже ні радіо, ні газет не було, а окупаційним хіба можна було вірити? Наприклад, районна ходорівська газета у 1945 р. повідомляла, що у Черемхові викрито і зліквідовано останню у районі бандерівську криївку, а тим часом боротьба точилася до 1952 р.
Перший рій спеціалізувався на патріотичній темі, тому виступав першим з піснями: «Вже вечір вечоріє» («Лєнта за лєнтою»), «Гей, там далеко на Волині», «В горах грім гуде» та іншими. Спів підхоплювали всі повстанці, а якщо пісня вже була знайома в цьому селі, то підспівувала і місцева молодь. Бійці сотні, власне, виступали першими поширювачами пісень від села до села. Тому так швидко вивчалися повстанські пісні. І тоді над селом лунало:
Ліс – наш батько,
Темна нічка – мати,
Кріс і шабля – то наша рідня.
Кидай, козаче, молоду дівчину
Та й збирайся – іди до УПА.
Другий рій розпочинав щось «сердечне», що мало розчулити дівчат. Але повстанці – теж молоді, теж кохали, тому їхні пісні впливали і на них. Вони тоді виводили:
Твій милий десь далеко в лісі
Лежить в терновому вінку.
Згадай його хоч раз у пісні
У тихий вечір у садку.
Інший гурт повстанців уже розпочинає щось веселе, що висміює фашистських чи більшовицьких окупантів. Віршовані рядки, складені повстанськими поетами, співали, переважно, під радісні знайомі мотиви:
Вислав Сталін босяків, -
Босі дроти носять.
«Вийдіть з лісу, бандерівці», -
Так босяки просять.
Приспів:
Гей, гоп, босяки, московська голота.
Припадете на Вкраїні, як клята німота.
На мотив «Інтернаціоналу» співали таке:
Вставай Гаврило і Кирило,
Беріть у руки рогачі.
Гоніть комуну з України,
Гоніть голоту вдень й вночі.
Приспів:
Чуєш, кури закрали
І по півня пішли.
Замки всі зламали,
А півня не знайшли.
Багато сатиричних куплетів співали на мелодію «Ех, яблучко», наприклад:
Ех, яблучко над руїною,
Гендлювали Гітлер й Сталін Україною.
Україною та безмежною –
Ні від Йоська, ні від фріца незалежною.
Не моліться душогуби, -
Бог образиться.
Гітлер здохне в фатерлянді,
Сталін сказиться!
Через якихось дві години, обдаровані харчами, повстанці покидали село. Робили далекий рейд, щоб заплутати сліди і через кілька днів увійти з піснями в інше село, виконуючи наказ: «Боротись і співати, співати і боротись!»
Були моменти, коли сотня виконувала чисто бойове завдання. Складались такі обставини, коли «пропаганду» вели кулемети і автомати. Одного разу зупинились перед Дулібами. Розвідка встановила, що вранці там почалась облава. Сотня отаборилась у хаті перед польовим аеродромом. На той час в сотні було 30-35 чоловік. Спостерігаємо: з села вибігло два підпільники і кинулися в нашу сторону, в напрямку Беньківців. За ними біжить 8-10 облавників, на ходу тріскочучи з автоматів. «Жабко» дає команду: «Кулемету залягти за кущем, справа в 150 метрах. Всім приготуватися до бою!»
Коли більшовики наблизились до нас, «заговорила» зброя. Кілька відразу впало, решта кинулась в сторону, рятуючись в хаті. Але тепер «заграв» наш «ем ге». Ніхто не врятувався від його вогню. Забравши зброю вбитих облавників, знову зібралися в хаті. «Що будемо робити? – питає «Жабко» формально, бо всі вже знають, що він вже має рішення. – Психічна атака. Готуйсь!»
Стрільці знають, що треба шикуватися у дві розстрільні з інтервалом 8-10 метрів. Рушили в напрямку Дуліб. Ніби йдемо в рішучу атаку. Облавники, видно, вирішили, що «бандьор» багато, раз так відкрито йдуть на село. А тут ще зі сторони Долинян затарахкотів наш «дегтяр», якого вислав командир. Над селом спалахнула червона ракета, сигналізуючи, як виявилося, про відступ облавників. Остерігаючись повернення більших сил енкаведистів у Дуліби, «Жабко» повернув сотню на відпочинок до Долинян.
Та не все так легко було. У сутичках повстанці несли втрати. Особливо, тяжко перенесла сотня бої у романівських лісах, де потрапила в оточення...»

Володимир Босий, стрілець сотні «Віщуни», мешканець села Явче Рогатинського району:
«Крім агітаційної роботи ми брали участь і в бойових операціях, влаштовували засідки на большевицьких катів, які після облав вивозили наших людей у Сибір. Не раз вдавалось відбивати людей після таких засідок. Та мені хотілося б розповісти про ту, яка завершилася безрезультатно. Чому? Ні я, ні Степан Левицький, який брав участь у ній, і досі не можемо пояснити.
Було це в 1945 р. Після «червоної мітли» у селі Молодинче облавники повертались у Ходорів. «Жабко» все, здається, розрахував і влаштував засідку на облавників у Бортниках. Для безпеки жителів цього села всім наказано було залишити хати або ж заховатись у безпечні місця. В кількох місцях обабіч дороги поставили кулемети. Сигналом до операції мала послужити сигнальна ракета.
Ось уже чути вдалині рух колони, голоси людей і команди облавників. Ми були напоготові. Та несподівано облавники звернули на бічну дорогу поза селом, що була набагато гіршою. Засідка зірвалась. Чому так вийшло? Може, хтось попередив большевиків?..»

Володимир Герич:
«Якось у Воскресінцях наша сотня потрапила під облаву. Сили були нерівні. Ми почали відходити і вспіли уникнути оточення.
Я був свідком, як одного разу в районі Лукавця до Миколи прийшов командир польського загону Пьорун і пропонував об’єднати зусилля в боротьбі проти більшовицьких окупантів».

Євдокія Заставна:
«Тоді я з доньками переховувалася то в Любші, то в Любешці, то в Грусятичах. Микола, як тільки мав можливість, приходив до нас. І весь той незначний час відводив спілкуванню з Данусею і Лялею, котрих безмежно любив. Я ж у думках нарікала на таке життя, думаючи: «Не маю місця ані на землі, ані на небі». Тому, коли 1945 р. з’явилося повідомлення про зголошення з повинною, я звернулася до чоловіка: «Може зголосимося, то заживемо як люди?..» Микола, стиснувши зуби, процідив: «Якби ти сказала таке при людях, то я б тебе застрілив...»
5 жовтня 1945 р., в суботу, він прийшов до нас у Фрагу. Сказав, що довго не був вдома і хотів би знати новини. Я вдяглася і подалася пішки в Молодинче. В неділю вранці несподівано закололо серце, передчуваючи бурю. Подалася назад. В Григорові до мене приєдналася Божена Сунак з Ходорова. Прийшли до Фраги, а дітей немає. Тут надійшов хтось з партизан і каже: «Діти ваші в Любші, а ви прийміть сумну звістку. Вашого чоловіка вбили, і скоро його похорон». Мене відразу повели до могили. Микола вже лежав у труні – не обмитий, біля носа запеклася кров. Усе було, ніби в тумані. Не зчулася, як його закопали...»

Продовження далі...

Малеча - ресурс для сучасних батьків Від свята до свята! Українські пісніПиши українською Allsoft.ru - магазин софта Переводчик онлайн Test your Internet connection speed at Speedtest.net Баннера на заказ. Программы на SoftPortal.com Пчеловодство и апитерапия. Доктор Пчела. favicon.ru
Всі права захищено, адміністрація сайту не несе відповідальність за дії користувачів та може не поділяти думки дописувачів.
Використання матеріалів з даного сайту, можливе, лише при умові розміщення гіперпосилання на ресурс: www.khodoriv.at.ua