Ви увійшли як Гость
Група "Гости"Вітаю Вас Гость!
Вт, 19.03.2024, 04:24
Головна | Мій профіль | Реєстрація | Вихід | Вхід | RSS

Меню сайту

Нас відвідали

Зараз на сайті

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Святкуємо разом

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

Анекдот дня

Наше місто

Пошук YouTube

Форма входу

Пошук

Курс валют НБУ

Календар

«  Березень 2024  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031

Друзі сайту

SPEED TEST NET

Відправити СМС

Відправити СМС МТСВідправити СМС БілайнВідправити СМС КиївстарВідправити СМС Лайф

Міні-чат

Статистика

ЖИТТЯ, НАЧЕ СПАЛАХ – ЯСКРАВЕ І НЕЗАБУТНЄ

(закінчення)

ПЕРЕРВАНА ПІСНЯ

Євгенія Головацька, мешканка Львова:
«Темної осінньої ночі 6 жовтня 1945 р. до нашої хати у Виспі хтось постукав. Я вийшла, запитала: хто і до кого. Відповіли: «До чоловіка». Зайшли в хату. Один, мабуть, старший, літ 36. Гарне, шляхотне обличчя. І з ним два молоді бойовики. Всі троє озброєні. Я бачила, що то не більшовики. Покликала чоловіка, який якраз був вдома. Вони роздяглись, посідали. Видно, що були дуже помучені. Мій чоловік нас познайомив. Старший – провідник, а це – його бойовики. Один – «Іскра», карикатурист, надзвичайно здібний хлопець. Мав зі собою альбом і тут же почав малювати. Я приготовила вечерю, нагріла води, щоб помилися, пришила гудзики до куртки, бо були відірвані. Посиділи, поговорили. Я запам’ятала як провідник сказав: «Мене сьогодні щось так тягнуло до хати, до людей. Ми ніколи не ночуємо в хаті, тільки в лісі. А нині вирішив зайти до вас, побути в хаті. Поговорили про всякі наболілі справи, пожурились. Я приготувала їм дещо з харчів на дорогу. Вони попрощались.
...Сьомого надвечір рипнули двері. Я повернула голову. Бачу: «Іскра», що був з провідником. Відчинив двері, не зачиняє. Оперся на них, а з очей сльози... «Іскра», що сталося?», – питаю. Тамуючи сльози, ледь чутно відповідає: «Провідник вбитий. Ми переходили раненько з одного лісу через відкрите поле до другого. Нас побачили більшовики і почали стріляти. Ми відстрілювалися. Я з «Банясом» добіг до лісу, а провідник не дотягнув – загинув. Тепер не знаємо, що робити, десь треба переночувати, зв’язатися з проводом». Я знову тягну на ноги заболочені черевики. Іду до станичного, розказую ту історію. Прошу, щоб заопікувався тими двома бойовиками, бо ж залишились без свого провідника. Станичний пішов зі мною. Поговорили кілька хвилин, і всі троє відійшли в темну ніч...
Провідник мав дружину і двох донечок. І вона, так як і я, тинялася селами. Хто їй скаже про смерть чоловіка? Яка доля чекає її і тих бідних діточок? А що мене чекає? Чи не така ж доля? Кругом люди гинуть, гинуть...
На другий день ранком чоловік зустрівся з «Іскрою» і «Банясом». Вони ще раз, більше детально, розказали ту болючу історію. Тіла провідника більшовики не забрали. Треба було перевезти його в село. Але була небезпека, що більшовики могли залишити спеціальну засідку, аби зловити тих, хто прийде за тілом. З горішнього села місцеві люди цілий день слідкували чи не прийде хтось на те поле, де лежав труп провідника. Ніхто до нього не підходив. Перед вечером поїхали хлопці й привезли вбитого. Домовина вже була готова. Поклали його – молодого, гарного. Руки, як тримав скоростріл, так у тій позі й залишились.
Прийшла його дружина. В очах, повних сліз, розпука й безнадійність. Поховали в сиру рідну землю, за яку віддав життя. Прощальні слова, промовлені над могилою біля церкви, не могли передати тих почувань, які переживала невелика горстка людей, що проводжали на вічний спочинок друга, батька, чоловіка й борця за волю України. Якраз заходило сонце. Тієї ж таки ночі його перезахоронили, бо боялися, що хтось зі злих людей донесе, і тіло може забрати ворог. Про нове місце знали лише дві-три особи».
(Мою зустріч з уже похилого віку панею Євгенією інакше як дивом і не назвеш. Вірніше, дату нашої зустрічі. Судіть самі. Зв’язався я з нею по телефону 6 жовтня 1992 р. Зателефонував, ні сном, ні духом не відаючи, що ця дата бодай чимось пов’язана з Миколою Левицьким. Можна було домовитися про зустріч того ж таки дня, але пані Головацька збиралася на збори Союзу українок. Тому я переніс візит на наступний день – середу 7 жовтня. В домовлений час з’явився біля будинку під номером 10 по вулиці Петра Могили, що поряд з Шевченківським гаєм у Львові. Тільки-но ми почали розмову про Миколу Левицького, як господиня ошелешила мене звісткою. В цей день минала роковина його смерті. Більше того: пані Євгенія повідомила, що бачила живим референта пропаганди в останню його ніч перед загибеллю. Крім цього зауважила, що цієї ночі їй наснилося, ніби дата 7 жовтня чимось знаменна. А вранці і сама пригадала, що цього дня загинув Левицький. Тоді, готуючись до зустрічі зі мною, знайшла зошит зі своїми спогадами про той буремний час, який відтворила на початку 1960-х років. Ясна річ, нікому тоді навіть не заїкнулася про це, бо могла «загриміти» в місця «неблизькі». На моє запитання, на що сподівалася в час глибокого застою, відповіла: «Надіялася, що внуки прочитають ці записи вже у вільній Україні». Неначе у воду дивилася.
Ось такі неймовірні випадки трапляються. Власне, після цього я і поставив за мету більш детально вивчити біографію уродженця Молодинча – прим. авт.).

Степан Бережанський, мешканець села Виспа Рогатинського району:
«Того жовтневого дня 1945 року я, шістнадцятирічний хлопець, пас корів трохи вище від села. Почув стрілянину. Через хвилю побачив, як до лісу кинулися троє. Один, не добігши до дерев, упав. Двоє інших встигли сховатися від куль. «Ястребки» підійшли до тіла Було їх одинадцятеро-дванадцятеро. Подивилися і пішли до машини, що стояла замаскованою на чималій відстані. Я подумав тоді, що це звичайна засідка, яку енкаведисти дуже часто влаштовували поблизу мелнівських лісів, полюючи за повстанцями. Того року ще й трупи не забирали».

Михайло Мандрик:
«Смерть Миколи Левицького овіяна загадковістю. Ще тоді, восени 1945 р., по селах пішла чутка, що його убили «свої». Що видав чи навіть особисто вбив швагро Миколи – Зеновій Благий. Існування такого поголосу підтверджує моя стрийна Іванна Мандрик, уродженка Вовчатич, звідки дружина Левицького. Цю чутку підтверджував Іван Сохан, мешканець Новосільців, який пам’ятав Левицького ще з 1937-38 рр. Знав він і Благого по Рогатинській гімназії і з яким зустрічався ще в 1950-х роках. Тоді Благий не викликав у нього довіри.
Далі. Якби Левицький-«Жабко» був зрадником (змією пролазять і такі чутки; читай жидачівську газету «Новий час» від 28 червня 1995 р.), то його покарала б СБ. Але таких чуток не було. Крім цього мешканці Виспи бачили москалів, що вбили Левицького. Інша справа, що їм хтось міг підказати, де чекати «Жабка».
Виходить: оті «свої» - це щось інше, а не СБ. Тут, скоріше, зраджено самого Миколу. А які мотиви? Завдання НКВД? Якісь особисті порахунки? Обидва варіанти можливі. На такий висновок наводить спогад Маруньки Рибоки, мешканки Підбір’я Рогатинського району, який чув від неї політв’язень, член ОУН Роман Баковський, який проживає у Ходорові. Марунька у ті далекі часи була зв’язковою, знала керівників ОУН-УПА. Ось що вона розповідала: «Одного разу на початку жовтня 1945 р. до мене зайшли добре мені відомі два провідники, а між собою швагри – Микола Левицький-«Жабко» та Зеновій Благий-«Шпак». Нераз я ходила у Молодинче та Голодівку до їхніх родин за різною інформацією чи потребами. Повечеряли і почали якусь мені незрозумілу розмову, яка довела їх до гострої суперечки. Потім дали зрозуміти, щоб я вийшла. Вони ще довго сперечалися, нарешті повиходили злі, навіть не попрощалися. А через день «Жабко», «Баняс» та «Іскра» потрапили на засідку. Загинув тільки «Жабко», який був у сірій куртці, таких же штанях, мав чоботи та сумку-планшет з різними записами...»

В СМЕРТЕЛЬНИХ ТИСКАХ ЕНКАВЕДИСТСЬКОГО «СПРУТА»

Михайло Труш:
«Сотня «Полтавців» з куреня «Сіроманців», до якої я належав, часто захищала сотню пропаганди М.Левицького під час її постійних рейдів. У перші дні жовтня 1945 р. ми сиділи в лісах неподалік від Виспи. Аж почули постріли. Тоді нас підняли по тривозі. Коли наблизилися до Виспи, надійшов чоловік і сказав, що вбили «Жабка». А ті, хто стріляв, сіли на машину і поїхали. Думаю, що то була робота Благого, який вже тоді працював на НКВД. Що це так, свідчить хоча б той факт, що він дуже вільно почував себе в Молодинчі. Навіть під час облав його ніхто не чіпав. Він же видав Йосипа Гесса-«Гонту», шукав Петра Олійника-«Енея».

Євдокія Заставна:
«Баняс» розказував мені, що того злощасного разу вони йшли на зустріч з Благим-«Шпаком».

Михайло Мандрик:
«Жабка» убили, але тіла москалі не забрали. Очевидно, вважали, що цей «бандіт» не вартий уваги. І тільки через день почали шукати тіло. Хтось їм сказав, що загинув високий провідник. Тоді хто? А якщо взяти до уваги сварку з Благим? Але чи міг «Шпак» організувати свою боївку «під москалів»?.. Проте на той час він ще не був зв»’заний з НКВД, бо ще його не піймали. Це підтверджує книжка «Поєдинок на переправі», написана журналістом Виноградським і працівником КДБ Якименком. Автори стверджують, що «Шпака» полонили у 1947 р. і він співпрацював з НКВД вже після арешту. Виходить, що Благий зробив це на «власну руку». А чи так?..
Найбільше підстав про смерть «Жабка» дає людям особа Благого. Тому й поголос такий був...»

Газета «Високий замок», 11 лютого 1993 року. З «Доповідної записки про використання спеціальних агентурно-бойових груп для ліквідації підпілля ОУН і його озброєних банд у західних областях Української РСР», підготовленої наприкінці вересня 1947 року:
«УМДБ Станіславівської області у ході проведених заходів щодо розшуку і ліквідації членів Центрального «проводу» ОУН агентурним і слідчим шляхом було добуто дані про те, що в Рогатинському районі Станіславської області переховується з групою бандитів-оунівців господарський керівник Центрального «проводу» ОУН «Шпак»-Благий Зеновій Васильович, уродженець села Голодівка Рогатинського району, за спеціальністю працівник торгівлі, що працював у період окупації в місті Стрий головою райспоживспілки, котрий близько зв’язаний з членами цього «проводу» - «Петром», «Туром».
У селах Голодівка і Кліщівна Рогатинського району проживають родичі Благого Зеновія, в тому числі його рідний брат – Благий Григорій Васильович, 1900 р. народження, котрий був агентом УМДБ під псевдонімом «Дуб», але матеріалів про брата і бандитів не давав.
З метою активізації розробки виявлених зв’язків «Шпака» і використання їх для спіймання останнього було застосовано спецгрупу на чолі з опрепрацівниками МДБ УРСР. Перед спецгрупою оперпрацівник МДБ поставив завдання: шляхом допиту від імені СБ отримати зв’язки з керівним складом ОУН і викрити агента МДБ «Дуба» у дворушництві. Відповідно до цього завдання спецгрупу було проінструктовано про намічених для допиту осіб, короткий зміст матеріалів і їх зв’язки з підпіллям ОУН.
Після проведення підготовчих заходів 24 червня ц.р. (йдеться про 1947 р. – прим. авт.), спецгрупу було спрямовано в село Голодівка Рогатинського р-ну, де за отриманим від УМДБ орієнтуванням вона установила і захопила рідного брата «Шпака» Благого Григорія Васильовича, наречену колишнього господарчого Крайового «проводу» ОУН «Мороза» - Цуприк Меланію і дочку бандита-нелегала Люлька Данила – Люлько Катерину Данилівну, котрих завела у ліс і допитала від імені СБ.
На допиті Благий признався, що членом ОУН є з 1937 р. і користувався псевдонімами «Орел», «Чорний і «Грип», останнім часом виконував обов’язки розвідника свого брата «Шпака», за завданням якого восени 1946 р. легалізувався. Останній раз зі «Шпаком» зустрічався 23 червня ц.р. у лісі, в урочищі Веркіз, що прилягає до села Голодівка Рогатинського району, і де «Шпак» постійно переховується разом з бандитами «Хробаком», «Довбушем», «Орлом», «Іскрою», «Командиром» та іншими.
На цій зустрічі зі «Шпаком» Благий бачився і говорив з бандитом «Командиром», котрий нібито заявив йому, що разом із «Шпаком» перебуває якийсь керівник ОУН, що за рангом вище, ніж «Шпак», але хто він, а також його прикмети і псевдонім «Командир» не назвав...
Зізнання Благого про місце перебування «Шпака» і тих бандитів, що перебувають при ньому, підтвердили на допиті в «ЛСБ» Люлько Катерина і Цуприк Меланія. Закінчивши допит і записавши їх зізнання, спегрупа виїхала в село Кліщівна Рогатинського району. У дорозі, як передбачалося у плані комбінації, 27 червня ц.р. спецгрупа «випадково» зустрілась з чекістсько-військовою групою, котра внаслідок перестрілки захопила Благого, Цуприк, Люлько і двох агентів-бойовиків.
На допиті в УМДБ Благий Григорій повністю підтвердив свої зізнання, які він дав спецгрупі... Ці дані використано для розшуку і захоплення «Шпака»...

Віталій Виноградський, Іван Якименко. «Поєдинок на переправі». – Львів, «Каменяр», 1987 рік:
«...Лейтенант Богач з групи Борисенка помітив невеликий струмок, що витікав з-під горба. Придивившись, зрозумів, що вода витікає не з джерела. Коли понюхав – сумніви зникли: поблизу мав бути бункер. Лейтенант підкликав Борисенка і виклав йому свою підозру. Доки радились, троє бандитів вилізли через запасний вихід і кинулись навтьоки. Сержант Костюк, який першим помітив їх, дав навздогін чергу з автомата. Відстрілюючись, бандерівці попадали...
Коли постріли з їх боку стихли, Костюк, тримаючи автомат напоготові обережно підійшов до бандитів. Двоє не подавали ознак життя, а третій стогнав, прихилившись до дерева. Побачивши сержанта, він кинув йому до ніг пістолет і попросив:
- Поклич свого начальника...
Підійшов Борисенко.
- Пане майор! – звернувся до нього поранений бандит. – Я «Шпак»... Можу принести вам користь... Я член головного проводу ОУН, провідник Рогатинського особливого округу. Прошу зберегти мені життя... Можу повідомити вашому начальству важливі речі...
Рана була серйозна. Куля влучила в ліву ногу вище коліна і розтрощила кістку. Пораненого «Шпака» привезли до Львова, поклали у військовий госпіталь, в окрему палату. Через день до нього підселився майор Хоменко. Незважаючи на всі старання лікарів, нога зросталася повільно. І вони цілими днями розмовляли. Хоменко, досвідчений слідчий і непоганий психолог вміло будував діалог, і «Шпак» розповідав усе, що стосувалось його перебування в націоналістичній організації.
Через кілька днів Хоменко вже знав, що «Шпак» давно розчарувався в ідеології і діяльності оунівців, хоч став членом цієї організації ще в 30-і роки. Бажання порвати з націоналізмом у нього визріло після того, коли бандерівці почали масово знищувати людей лише за те, що вони не поділяли поглядів націоналістів... Походив з небагатої сім’ї. Батько ледве назбирав грошей, аби влаштувати сина в гімназію. Там і обкрутили його націоналістичні верховоди. А тепер, ніби прокинувшись від важкого сну, він подумки неодноразово повертався до тих часів, коли опинився в одному таборі з синками куркулів, уніатських попів. Звинувачував себе, розуміючи, що міг і повинен піти іншим шляхом...»
(В післямові до цієї книжки сказано, що це - художній твір, який грунтується на спогадах очевидців і учасників тих подій. Художньо опрацювавши відомі їм факти, автори перенесли деякі епізоди з тих місць, де вони відбувалися, в інші, а окремі сюжети додумали, літературно опрацювали. З певних причин змінені імена героїв, їх прізвища, а окремі виведені як узагальнені. Відтак, опиратися на цю книгу, як на джерело достовірної інформації, не варто, хоча світло на деякі деталі вона все ж проливає. Тому доволі сумнівними видаються твердження автора нарису «Крутіж», надрукованого в жидачівській районці «Новий час» – прим. авт.).

Степан Крегенбільд. «Крутіж». («Новий час»):
«...Ще під час німецької окупації в 1943 р. зустрілись давні знайомі члени ОУН Микола Левицький з села Молодинчого із Зеновієм Благим з села Голодівка Рогатинського району. Благий знав багато членів ОУН з Ходорівщини, які разом з ним вчилися у Рогатинській гімназії. Як зверхник Рогатинського проводу ОУН приїздить на Ходорівщину для координації дій. Тут він знайомиться з сестрою Миколи Левицького Марією, яка жила в Молодинчому, і одружується з нею.
З приходом радянських військ у 1944 р. Благий, під кличкою «Шпак», переходить в діючі органи ОУН-УПА, де займає посаду фінансового референта головного проводу. Таким чином, Благий мав можливість бути знайомим з головними керівниками визвольної боротьби. Однак у лісах рогатинського масиву під весну 1945 р. криївку, в якій знаходився і «Шпак», оточили енкаведисти. Три повстанці, в тому числі «Шпак», вискочили через запасний хід. Відстрілюючись, вони були скошені автоматною чергою енкаведиста, який сидів у засаді.
Два повстанці загинули на місці, а «Шпак», поранений в ногу вище коліна, відкинувши пістолет, відразу почав благати ворога зберегти йому життя за важливі повідомлення. І йому подали медичну допомогу. Пізніше літаком відправили у Львів, де помістили в лікарню НКВД. Там «Шпака» лікували, а «медбрат», працівник НКВД, обробляв його психіку і вивідував необхідні дані про діяльність ОУН-УПА і їхніх керівників. Так «Шпак» видав місце знаходження зверхника служби безпеки УПА Тернопільської області Ярослава Галуги (псевдо «Зенон»), який перебував тоді між селами Пуків і Дібринів, де «Зенон» і загинув.
Він же навів ворогів на слід Головного командира УПА генерала Чупринки, який у той час був на Рогатинщині і тільки чудом не опинився в руках НКВД. Також «Шпак» видав зв’язкову генерала Чупринки Ганну Венецьку, яку спіймали в парку біля ходорівської лікарні. Видав він і псевдо (так як не знав де знаходиться) друга по гімназії, члена політичного центру підпільного уряду Української Головної Визвольної Ради, крайового провідника ОУН Львівського краю Дмитра Слюзара (псевдо «Золотар»). Видав зрадник і адресу його батьків – село Бортники, і місце перебування дружини Дмитра – село Любеля Жовківського району. Видав усе, що йому було відомо.
Коли ж одужав і не було уже що видавати, енкаведисти вирішили використати його в лавах УПА. Сам «Шпак» запропонував заслати його в Молодинче. І навесні 1945 р. він хитрим способом був засланий у село. З ним було заслано і двох енкаведистів, як членів ОУН-УПА. Одного під кличкою «Крук», другого під кличкою «Малиш». Отже, два енкаведисти і зрадник діяли на теренах Ходорівщини в лавах ОУН-УПА. «Крук» видавав себе за ревного українського патріота. За необдумано сказане будь-ким слово проти руху він жорстоко карав: вішав, розстрілював. Його боялася вся округа. Щоб викликати у людей ненависть до патріотів «Крук», «Малиш» і «Шпак» винищують насамперед тих, хто за завданням ОУН-УПА пішов працювати в радянські органи, щоб хоч частково мати інформацію про заходи НКВД. Так вони розстріляли секретаря Бортниківської сільської ради Петра Гавгуна. Повісили заступника голови Молодинецької сільради Юліана Легкого, селян Антона Труша, Василя Крижанівського, Івана Хомусяка. Дізнавшись, що бортницький Народний дім побудований за кошти селян, спалюють його. Перерахована лише відома частина їхніх неспростовних злодіянь. І, що наймерзенніше: всі ці акції хитро звалюють на повстанців, щоб, таким чином, викликати в українців ненависть до ОУН-УПА.
Пізніше, повністю ввійшовши в довіру повстанців, перевертень і його помічники дізнаються, де їхні криївки, і видають їх енкаведистам. Майже в усіх селах Ходорівщини основні криївки були видані ними. Вночі місце знаходження криївки вони обмотували чорною ниткою. І робили все так, щоб на них не падало жодне підозріння.
Важко тепер сказати, чому такі досвідчені й обізнані з підступністю енкаведистів члени ОУН-УПА як Йосип Баран, Микола Левицький та інші не зуміли здогадатися і не змогли розкрити зрадницько-бандитське кубло. Невже тільки тому, що зрадник «Шпак» був чоловіком рідної сестри Миколи Левицького?..
Як би там не було, але злочинна група у складі «Крука», «Шпака», «Малиша» продовжувала безкарно діяти. Поки, у свій час, не зустрілася з «Дзвоном» (Йосипом Шидловським). Він запримітив, а може, відчув інтуїтивно, що ці троє не ті, за кого себе видають. Щоб переконатися у своїй правоті, «Дзвін» доручає своїй доньці, яка в той час працювала прибиральницею в НКВД, одержати певну інформацію про підозрілих. І це їй вдається зробити. Від п’яного офіцера НКВД вона дізнається, що в керівних структурах ОУН-УПА на Ходорівщині діють три агенти. Правда, невідомими залишаються їх клички.
«Дзвін» ділиться своїми розслідуваннями з близькими друзями, ті – з іншими, і, таким чином, страшна для енкаведистських агентів чутка доходить і до них же самих. Тому, злякавшись розплати, «Шпак», «Крук» і «Малиш» вирішують сфабрикувати фальшивку на самого Йосипа Шидловського. А зробити це в ті часи було дуже легко. Скориставшись тим, що чотирнадцятирічний син Шидловського Богдан часто приходить з Ходорова в Молодинче, щоб зустрітися з батьком, запроданці представили службі безпеки ОУН «неспростовний» доказ про «співробітництво» «Дзвона» і його сина Богдана з НКВД. Масові на той час розкриття криївок і провали в роботі на Ходорівщині відразу було списано на родину Шидловських.
Судили батька і сина на хуторі біля Черемхова. Одноголосно прийняли ухвалу – смерть. «Шпак» зі своїми помічниками по-звірячому стратили Шидловських у бортницькому лісі Березниках. Сина роздерли на дереві, а батька розстріляли. Дружина Йосипа, передчуваючи нещастя, віднесла маленького сина Левка до родичів, а сама кинулася взнавати про чоловіка і сина. Уже було надвечір’я і, пробігаючи попри сусідську хату, Марія Шидловська зачула чоловічі голоси. Заглянула у вікно. В приміщенні був «Шпак» і ще декілька невідомих. Та в цей момент жінку запримітив вартовий і привів у хату. Встановлення, що це дружина Шидловського, було достатньо, щоб тієї ж ночі за наказом «Шпака» вагітну Марію повісили на одному з дерев у селі.
Всі ці страшні події з сім’єю Шидловських відбулися в липні 1945 р. «Шпак», «Крук» і «Малиш» (є підстави думати, що вони мали помічників з населення в різних селах) своїми провокаційними діями вбили понад 50 осіб і видали по 2-3 криївки в кожному селі Ходорівщини. Коли видали криївку в Черемхові, в якій загинув член ОУН-УПА Михайло Гоба (псевдо «Рись») і з ним ще три повстанці, імена яких не встановлені дотепер, районний відділ НКВД повідомив, що на Ходорівщині ліквідовано останніх бандерівців.
Незабаром, виконавши своє завдання, «Шпак», «Крук» і «Малиш» виїхали до Львова. Двоє останніх залишилися працювати в органах НКВД-КДБ. Їхнє подальше життя і справжні прізвища залишилися невідомими донині. А «Шпак» знову перетворився в Зеновія Благого і був призначений директором одного з львівських училищ. Працював до пенсійного віку, помер 1984 р. Похований біля своєї дружини Марії Левицької в Молодинчі...»

Степан Левицький:
«Ні в той час, коли я воював разом з Миколою, ні зараз не можу допустити бодай найменшої думки про його дволикість. Не кажу вже про зраду. Як і не можу повірити, що він діяв «на пару» з Благим...»

ВОСКРЕС У ПАМ’ЯТІ НАРОДНІЙ

Михайло Мандрик:
«Яскраве, небуденне життя Миколи Левицького не давало і, виявляється, не дає спокою дрібним душам, які не можуть збагнути жертовного життя кращих синів України. Проте ржавчина підозри та заздрості не прилипне до чистого серця героя...
Життя Миколи Левицького-«Юга», «Жабка», овіяне легендою, очищене правдою. Назавжди! А свідченням цьому є високий хрест на його могилі. Як пам’ять народу».
(Ті часи інакше як круговертю, або крутіжем і не назвеш. Свій ішов проти свого: батько проти сина, брат проти брата, швагро проти швагра. Страшний «млинок» трощив, рвав, перемелював людські душі. Однак завжди були особистості, про яких можна образно сказати: народжений літати – повзати не може. Переконаний: це стовідсотково відноситься до Миколи Левицького – прим. авт.).

Петро Королишин, мешканець села Підбір’я Рогатинського району:
«Місце, де похований «Жабко», мені показав «Граб» - хлопець з боївки Левицького. Ми тоді хоронили ще одного бійця сотні пропаганди – «Плугатора», який загинув через тиждень після свого командира.
У лютому 1946 р. мене засудили. Коли повернувся, то розшукав могилу «Жабка». Всі роки її берегли й доглядали кілька підбірських жіночок, котрі були зв’язані з підпіллям. Зрештою, могили як такої не було. Тільки рівне місце, на якому висаджували квіти. Гріб насипати боялися...»

Аж у 1990 р. рідні Миколи Левицького, розшукуючи могилу, випадково зустрілися з підбірськими жінками. Лише тоді стало відомо, що Микола Левицький і «Жабко» (саме ця кличка була відома мешканцям села) – одна і та ж особа. Відразу ж вирішили насипати могилу, на якій встановили високий хрест з написом: «Тут спочиває обласний провідник ОУН, референт УПА Микола Левицький». Рівно через 45 років після його загибелі – 7 жовтня 1990 р. – на тому місці відбулася панахида, на яку прибули земляки Миколи з Молодинча, Ходорова, прийшли церковні процесії з трьох сусідніх сіл. Під враженням цієї події уродженка Молодинча, вчителька Ходорівської школи №1 Меланія Василик (Лялька) написала вірш-посвяту «Пам’яті Миколи Левицького». Є в ньому такі рядки:
...Півстоліття минає, як смерть ти прийняв,
За Вкраїну ти впав, вірний друже.
Та у вдячних серцях ти живеш, не пропав, -
Україна тебе не забуде.
Глянь: прийшли твої дочки – дві зірки ясні –
Дана й Ляля. Ти любиш їх досі.
А дружину впізнай по зів’ялій красі, -
Що ж, онуки твої вже дорослі.
Тут родина, сусіди, знайомі твої,
Побратими, що втікли від смерті.
Синьо-жовті знамена у славі й красі.
Україна влскресла, живе у борні, -
Ми за неї готові умерти.
Боже! Дай цій душі упокій
І прийми в своє царство небесне.
Хто не зрадив ідей, хто вмирав у борні,
Хай у пам’яті людській воскресне!

Малеча - ресурс для сучасних батьків Від свята до свята! Українські пісніПиши українською Allsoft.ru - магазин софта Переводчик онлайн Test your Internet connection speed at Speedtest.net Баннера на заказ. Программы на SoftPortal.com Пчеловодство и апитерапия. Доктор Пчела. favicon.ru
Всі права захищено, адміністрація сайту не несе відповідальність за дії користувачів та може не поділяти думки дописувачів.
Використання матеріалів з даного сайту, можливе, лише при умові розміщення гіперпосилання на ресурс: www.khodoriv.at.ua