Ви увійшли як Гость
Група "Гости"Вітаю Вас Гость!
Пн, 23.10.2017, 19:40
Головна | Мій профіль | Реєстрація | Вихід | Вхід | RSS

Меню сайту

Нас відвідали

Зараз на сайті

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Святкуємо разом

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

Анекдот дня

Наше місто

Пошук YouTube

Форма входу

Пошук

Курс валют НБУ

Календар

«  Жовтень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031

Друзі сайту

SPEED TEST NET

Відправити СМС

Відправити СМС МТСВідправити СМС БілайнВідправити СМС КиївстарВідправити СМС Лайф

Міні-чат

Статистика

РОМАНА КОБАЛЬЧИНСЬКА: «СВІТ ПРЕКРАСНИЙ, ТІЛЬКИ ТРЕБА ВМІТИ БАЧИТИ ЙОГО…»

Уміння дивуватися, як на мене, одне з найбільш важливих. Якщо ти зацікавлено сприймаєш навколишній світ, якщо можеш відібрати все найкраще для себе і послуговуватися ним, то життя не прошмигне сіро й буденно. Воно іскритиметься, виграватиме всіма барвами веселки. Саме до розряду таких особистостей і належить Романа Кобальчинська (з роду Вовчовських). Однак вона не лише здатна захоплюватися прекрасним сама, але спроможна здивувати будь-кого іншого. У цьому ви маєте чудову нагоду переконатися, прочитавши інтерв’ю з уродженкою Ходорова, яке мені вдалося взяти в її батьківській хаті по вулиці Грушевського. Наприкінці січня цього року пані Романа приїхала провідати матір. І хоч, за її висловом, не була готова до такого повороту подій, все ж відповіла на мої запитання.


- Пані Ромо, де ви працюєте зараз?
- У Музеї народної архітектури і побуту України в Києві. Завідую відділом «Карпати». Старший науковий співробітник, заслужений працівник культури України. Сорок років життя присвячено народній творчості, дослідженню звичаїв і обрядів. Мною створено дванадцять унікальних інтер’єрів Закарпаття, Буковини, Гуцульщини. В цьому – моє життя.
Коли заходжу до музею, в свої хатки, то в мене, знаєте, таке відчуття, що це, власне, мій світ. Так само як і наша хата в Ходорові. Ви можете побачити тут картини відомих львівських і київських художників, велику кількість обрядової символіки. Таке ж і в мене на роботі. Все зводилося до того, щоби достеменно вивчити народний інтер’єр. І мені це вдалося в 1970-х роках. Тому що вже невдовзі, в 80-х, за радянської влади настав отой добробут в лапках. Особливо на Гуцульщині та Буковині, коли люди почали дороблятися, виготовляти величезну кількість сувенірів. Але одночасно нищили старі хати й будували нові двораки. Втрачалася традиційна народна культура, те багатство матеріальне, яке було закладено в кожній хаті. Бо коли пригадую собі оті хатки в 70-х роках – це було справжнє диво. Скажімо, зайшовши в будь-яку традиційну хатину з ґанком на Гуцульщині, можна було не лише побачити унікальні речі, але й багато чому повчитися.
Боже, хіба можна забути дивовижні зустрічі з відомими майстрами. Наприклад, на тій же Гуцульщині з Семеном Корпанюком. Приходжу, а він сидить на галєрії та ріже свій таріль. І думає довго-довго над кожним взірцем. Питаю в жінки скільки так пан Семен буде сидіти. «Та часом, пані Ромцю, і дві години, - відповідає вона. - Але то так твориться. В нас у житті все прилаштовано для того. Щоб добре вирізьбити таріль чи шкатулку, то Семенкові треба добре голову посушити. Тому я все мушу підлаштовувати. Видите в мене на ґанку дошки так вишурувані, що є на що сі подивити. В іншої жінки в хаті нема так чистенько, як у мене на ґанку. Бо там Семенко працює. Я навіть курок не тримаю. Бо курка така негарна, може піти і, вибачте, накакати. А Семенко цього не любить. За яєчками мушу йти на базар до Косова. А Семенко, знаєте, такий делікатний і так любить у всьому порядок, що я на грядках цибульку під шнурочок саджу. Бо він любить вийти в городчик, подивитися, і йому має бути все рівненько. І так у всьому було».
Ви, знаєте, це – такий дивовижний світ. Я майже у всіх регіонах України побувала. Й оце традиційне наше село зараз страшенно нищиться. Цивілізація губить сутність нашу. А я ще вспіла застати її. Мушу сказати, що вже в досить поважному віці, адже, погодьтеся, 63 роки це – немало для жінки. Часом, серед ночі, пробуджуся і переді мною, неначе кадри з кінофільму, проносяться дивовижні люди наші. Особливо жінки з такими трагічними долями. Але в той же час це щось неймовірне, коли перед тобою сидить «жива Богородиця», яка народила семеро дітей і яка пронесла крізь життя величезну душу. І тобі аж трепетно стає на серці. Ось хоча б згадати ту ж Параску Гакман з села Коритне Вижницького району. У нас звідти хата прекрасна. Підгірські райони Буковини – це смерекові хати, обведені лишень глиною біля вікон і побілені акуратно. Всередині, крім того що побілено, то ще й якийсь розпис. І цій жінці, яка мала семеро дітей, а восьма дівчинка згоріла, випало трагічне життя. Але, знаєте: скільки вишуканості в тій хаті, як у неї в рядочок все виставлено. Якби ви побачили ту постіль! А по чім жінку дбайливу видко? В першу чергу, коли приходжу до хати, дивлюся на постіль. Якщо вона чистесенька, то вже знаю, що це ґаздиня. І Параска дійсно ґаздиня з великої букви. Я, напевно, років десять приїжджала в це дивовижне село, яке було княжим ще з давніх-давен. Там такі гарні люди. А діти що вже файні. Личка мають білі, очі великі й чорні, а волосся кіндзіряве (кучеряве – примітка автора). Підеш до церкви, глянеш, то вони як ангелики.
Пам’ятаю як перший раз приїхала перед Зеленими святами, то зупинилася в Параски. Бо до готелю далеко, а в неї чистенько в хаті. Спостерігала як вона готувалася, як пекла калачі-душки. Бо на Зелені свята - поминальна дідівна субота. А в господині багато родичів, за кожного з яких треба дати, як вони кажуть, пом. Тому вона багато пекла, і я при тім була. Потім пригадую як ця субота прийшла, як рано-вранці вона мене розбудила і каже: «Пані Ромцю, відкриваймо усі вікна й двері, аби щістє ввійшло до хати. Бо воно приходить до схід сонця. Навіть скриню треба відкрити». Ми повідкривали все. А потім взяли дві сорочки й пішли на брідок (ріку – примітка автора) купатися. Бо на Зелені свята, в суботу, треба помитися. Але не в хаті, а на брідку. І уявіть собі це чудо з чудес. Гірське село, брідок, на якому сходиться три потоки. І так тихо-тихо. Навіть пес ніде не гавкне. Таке враження, що то десь XII століття. А тут із-за гір викотилося велике червоне сонце, як великий таріль. Коли почали розбиратися, Параска перехрестилася і змовила молитву. Я по нинішній день чую той її шепіт. Вона була тоді десь у тих роках, що я зараз, тобто мала на двадцять літ більше. І я милувалася тою старшою, але такою прекрасною жінкою. А з її уст злітали, звернені до Бога, слова: «Добрий день, водичко-йорданичко, ти від Господа Бога прислана, ти вмиваєш каміння-креміння, луги. Умий і мене, щоби я була така чиста, як Свята Пречиста, щоби була мила до людей…» І вона кропилася, хрестилася, а потім вмивалася. А потім вбирала білу вишиту сорочку. Так само я робила. Спочатку мені було ніяково, бо я ж міський житель - приїхала з Києва. Тому оглядалася. Але потім забула про все на світі. Мені стало так добре. Боже мій, таке враження, що виросли крила після купання й молитви. Це - настільки дивовижний світ! І стає печально, що ми втратили такі моменти. А яке це багатство! Як воно допомагає людині жити. Який величезний духовний запас. Яка величезна енергетика йде від рідної землі. І то є так багато, що переповісти годі. Пізніше ходили рвати до лісу траву, яка називається «дідове сало». То такі круглі великі листки. І потім тими листками викладали хрести на підлозі в хаті. Далі прибирали кленовим листом і липою світлицю, як і в нас, на Львівщині. То було надзвичайно.
А в неділю збиралися до церкви. Параска перед цим мовить до мене:«Пані Романцю, ви не маєте чого йти в міському. Вберу вас у берію (одяг – примітка автора) нашу». Дала мені сорочку. Постолів (взуття – примітка автора) у неї ж не було. А я крім кросівок мала босоніжки дорогі. Вбираю, ідемо до храму. Мені мову відібрало, коли опинилися перед брамою. Все подвір’я у взутті. Вона наказує: “Визувайтеся». А я думаю як лишу свої дорогі босоніжки. Параска ж скидає свої постоли і босенькою іде. Питаю чому то так. Каже, що гріх топтати зело у взутті. Тому на Буковині всі заходять до церкви босоніж. А церква замаєна липовими гілками. Вони навіть на панікадилі (велика люстра або свічник, що висить посеред церкви – примітка автора) висять. Гілками повбирані й образи. Священик в зеленій єпитрахилі (частина культового одягу священика у вигляді довгої смуги, що її надягають на шию - примітка автора), їмость в сорочці, вишитій зеленим бісером. Троє діточок у вишитих сорочках. І дивовижний спів. Я вже говорила, що це якесь дивовижне село. Надзвичайно красиві люди. Духовна краса само собою, але вони зовні дуже гарні. Білолиці, з величезними карими очима та кіндзірявим волоссям. Здебільшого, чорняві жіночки, хоча були й блондинки. І дуже кучеряве волосся. Я не могла відвести очей від того всього.
- Я знаходжу для цього таке слово як одухотвореність.
- Воно ще замало відображає глибинну суть. Це – висока духовність, скоріше всього. Така, яка іде від землі. Ото, що було споконвіків на цій землі.
- Які причини, що оте, про що ви розповідаєте, поступово втрачається?
- Наша біда в тому, що нема єдності. Ми не маємо віри. Ми не маємо одної мови. Якщо люди моляться однією мовою, то Господь більше прислухається до такої молитви. Я так думаю. Працюючи зараз із багатьма молодими етнографами, можу порівнювати. Це – вже інше покоління. Я завше з прихильністю ставлюся до молодих. По натурі є оптимісткою. З віком змушую себе бачити гарне в людях. Стараюся не чути того, що мені не подобається. І я себе на такий лад настроюю. Але дивлюся і бачу, що сучасній молоді в пізнанні етнографії бракує основи.
Мені легше, бо народилася в дивовижній родині. У мене надзвичайна мама. Вона – прекрасна вишивальниця. У неї чудовий голос. Вона так прекрасно співала. Моє дитинство було дійсно казковим. То чудове невеличке наше містечко на Опіллі, яке пізнавала з дитячих років. Починаючи з того часу, як ще до школи бігала на шкарп на залізницю. Там, де були поляни з фіалок. Я збирала ті фіалочки і несла мамці, бо вона дуже любить ці квітки. Тому для мене Ходорів – це запах перших букетів весняних фіалок зі шкарпа. А потім були походи до лісу. Ходорів знаменитий своїми озерами, річкою Луг, горою Стінкою з козацькими могилами, які вже пізніше пізнавала. Ось це – та основа. Пам’ятаю як навесні ходили по тюльпани. В Ходорові можна було назбирати лісових тюльпанів у декількох місцях. Ми ішли трохи далі – два-три кілометри в сторону Боринич. Там стояв такий терпкий запах. І ось я уже як 40 років у Києві, та інколи приходять до мене дивовижні сни. Вони кольорові й навіть із запахом. То це, як спогад дитинства. Оця поляна з дикими тюльпанами, що мають терпкуватий запах. Вони бордові, а в середині - дивовижне суцвіттячко. То, знаєте, квіти дитинства, рідної землі, рідного Ходорова. То – надзвичайне відчуття.
Щось подібне відчуваю і до маминого села Мелна. Це цікаво: тато – з Галича, а мама – з-під Рогатина. І то Мелна – дивовижне напів гірське село. Там є дивовижна криниця, яку місцеві люди називають винницею. І мені чомусь часто сниться саме цей момент, коли біжу зі збанком по свіжу воду, бо дідусь просив принести її з винниці. А вона ж така добра, як вино. І я собі завжди пригадую, як ми пасли корови і бігали до тієї криниці. Брали листок мати-й-мачухи або лопушка, робили лійку, набирали й пили воду. Знаєте: смак тої води – це щось неймовірне! Як кажуть: де народився, там і пригодився. І то є трепетне відчуття рідної землі, яке має дуже глибинне коріння…
Мені деколи говорять: Романо Романівно, як ви помітили такий-то елемент в інтер’єрі? А я собі думаю: Боже, це ж так просто. Як цього можна було не помітити. Коли тільки заходжу в хату, завжди кидаю погляд на традиційні місця: піч, піл, покуть (куток по діагоналі від печі, що мав ритуальне значення - примітка автора), стіл. Дивлюся відразу на образник. Чи рушник вивішено на куток, чи він наморщений, зав’язаний червоною биндою (стрічкою - примітка автора), чи прив’язана паперова квітка? Розумієте, кожна жінка, якщо вона господиня, обдарована відчуттям краси. Вона оздоблює інтер’єр хати. Я не ідеалізую українське село, бо були хати капарні (забрьохані - примітка автора). Бо була жінка така, а була сяка. Але всі чомусь рівнялися на ту, котра вміла штудерно (доладно - примітка автора) прибрати свою хату. Казали: ідіть он до тої, бо там так мудро повикладувані верети та ліжники, що є на що подивитися. Тому при створенні інтер’єрів першочергово акцентую увагу на якомусь моменті. Скажімо, коли приходять в музей у Києві й заходять в гуцульську чи буковинську хату, то я вмію так заставити їх образами та народними символами, щоб відвідувачі побачили і зрозуміли сутність того гуцула чи буковинця з села Кочурова чи Коритного. Закарпаття ж представлене хатою села Рікіти. А ось бойки - це зовсім інше. Високі, аскетичні гори. Землі мало, лиш капочка. Тому, в основному, доробіток – це ліс і тваринництво. Але яка велич у тому інтер’єрі. Там величезний довбаний стіл. Ще й різьблений. А в тій столині видовбані з двох боків заглибинки для дітей. Мама накидала кулешки туди і заливала молоком. То діти зі стола з’їдали скоренько. Потім то стиралося, стільниця оберталася, висихало і не треба було мисок. Бо кераміку важко туди довезти та й дорого коштує мисочка. Це – неймовірно…
- Вибачте, що перебиваю, але вас можна слухати безкінечно. Ви, неначе бездонна криниця, з якої можна повсякчас черпати воду. І, безсумнівно, та вода цілюща. Слухаючи вас, переконуюся, що є люди, які спроможні щиро дивуватися в цьому житті. Бо всі настільки намагнічені отим негативом: економічною кризою, політичною боротьбою, що навіть не зауважують чогось доброго. Ви розповіли про ваші витоки, про батьків. А ще вас доволі частенько можна почути у радіопередачах. І книжки ваші є, в яких ви залишите чимало безцінного для нащадків.
- Якщо говорити по правді, то всі мої книжки у спальні під ліжком. Тому що просити, аби надрукували, мені не хочеться. Може, діти мої колись доробляться і видрукують. А зараз треба викласти все бодай на папері. Адже зрозуміла, що втрачаю дорогоцінний час. Тому вважаю своїм святим обов’язком побачене в 1970-х роках принаймні описати, а вже друкування… Набридло тинятися з простягнутою рукою. Бо зараз також ходжу і збираю ще й на іконостас XVII століття з села Камера Закарпатської області до своєї церкви в музеї. Найняла туди художника, але… Я науковець і відповідаю за достовірність цього іконостасу. В часи войовничого атеїзму він був повністю знищений. Церква до нас потрапила в такому стані, що довелося довго відновляти. А всередині інтер’єр треба було починати з нуля. Ходила по подібних церквах в Закарпатті, вилазила на величезні двадцятиметрові турні, де нема драбини, а лише дошка, на якій набиті кілки. Хотіла уяснити сутність закарпатської церкви, довідатися, що таке турня. І чому на Закарпатті будували дзвіницю не окремо, а розміщували над бабинцем? Зрозуміла: таке будівництво сягає XII століття, коли татари нападали. На тій дзвіниці завше сидів вартовий, котрий, угледівши ворога, бемкав у дзвони. А люди ховалися в ліси. І от традицію того інтер’єру хочу відтворити. Хоча мені вже важко, адже давно на пенсії. Але не маю права не зробити той інтер’єр. Тому й відклала всі свої книжки.
У мене ж готова до друку книжка про чудову жінку-лемкиню, яка має подібну долю до моєї. Ірина Добрянська теж етнограф. Вона зібрала унікальний матеріал, зокрема розписи лемківських хат. Це – великі за обсягом матеріали, які я викупила в 1970-х роках. Ірина ще за совєтської влади була переселена, КГБ весь час її мордувало, прослуховувало лекції. Кагебісти хотіли знищити той матеріал, щоб ми, українці, забули землю, яка належала нам під Перемишлем. А там же відтворено унікальний архаїчний звичай малювання хат. Ті малюнки зараз у мене в фондах лежать. А мені хотілося б, щоб вони світ побачили. Щоб художники вчилися цьому традиційному українському орнаменту. Але на сьогоднішній день нема грошей. Ну, нехай ще зачекає. Най мені Бог простить і Ірина Добрянська, якій я обіцяла. Але думаю, що ще прийде час, і вона видрукується. Так само підготовлено книжку про символіко-обрядові свята - «Українське обрядове печиво». Але в мене нема часу на оце бігання. Якби знайшлася людина, яка б цим зайнялася, то я б з радістю передала їй ці клопоти.
І знову таки: інша проблема – музей. Ще не добудована експозиція «Гуцульщина». І я повинна це робити. Тому що, якщо не зроблю… Не кажу, що незамінних людей немає. Але я бачила ті хати на їхньому родинному місці. Виділа того гуцула, котрий сидів на високому горбі. А я його питала: «Пане Василю, чому не йдете вниз до дітей?» На що він відповідав: «Пані Ромцю, нащо мені в доли іти, як тут, на горбі, так близько до Бога. Так, тяжко зимою, вовки виють, і я вию. Але як прийде весна, як чічки позацвітають – який запах! Боже, з полонинки вітер віє. Та мене би з того горба, з цеї царинки, танком би ніхто не зсунув!» От яка, знаєте, велика любов. І яка там була хата. І зараз я у ній роблю інтер’єр. То що маю відволікатися та витрачати час на біганину? А як мене не стане, то хто то доробить?..
- Неважко зрозуміти: ваше зацікавлення до етнографії формувалося в Ходорові. Хто ще крім мами, про яку ви вже оповіли, вплинув на нього?
- Також завдячую нашій Ходорівській школі №1. З великою приємністю згадую вчительку української мови й літератури Олександру Федорівну Дзеру. То – унікальна жінка. І зараз бачу її величезні виразні карі очі. Так, як вона вміла розповідати, як будувала урок, ніхто не вмів. Це і їй завдяки я стала етнографом. Так Бог дає.
Спочатку була школа, потім університет. Був кабінет мистецтвознавства, а в ньому – Христина Стебельська, яка навчила мене розуміти й відчувати як професійне, так і народне мистецтво. Це була теж чарівна жінка. Мені в житті везло на вчителів. Світ прекрасний, тільки треба вміти його бачити і не дозволяти собі сприймати негативно. І треба в кожній людині розгледіти щось файне.
Або ось родина Горинів. Особливо Богдан. Він сам мистецтвознавець і, мабуть, у мені відчув нахил до народного мистецтва. Скільки разів ходила з ним по майстернях у Львові, зокрема до Стафійчука. Перший раз потрапила до Києва, дякуючи тому, що Богдан забрав мене зі собою. Мама відпустила. Я побувала в майстерні Алли Горської, в музеї Гончара. Це були дивовижні 1960-ті роки. То був калейдоскоп пізнання. Все хотілося охопити. А вже на пізнішому етапі хіба можна забути живий ланцюг? Михайло Горинь у Києві, Богдан – у Львові. Пригадую як організовувала наших музейних працівників, як ми стояли зі свічками на мості Патона в мряку, сніг, холод, тримаючись за руки. Це так прекрасно, коли інтелігенція піднімається і хоче збудити в народі свідомість…
Були і казкові моменти, і страшні моменти. Під час навчання в університеті мене ледь не виключили з другого курсу. Щосуботи в КГБ викликали, щоб доносила. Знали, що батьки товаришували з родиною Горинів. Обіцяли, що поступлю в аспірантуру, отримаю квартиру. Але то минулося. Однак теперішні часи чомусь смутні й страшні для мене. А Ющенко залишається світочем, що б там не казали. Він не винен, що у нас недозріле суспільство, що люди не виховані свідомо. Інтелігенцію відсунули на бік оті страшні чорні сили, які йдуть з Росії. Ви ж гляньте, що робиться на сході.
У цьому плані також намагаюся щось робити. Наприклад, читаю лекції в гімназії, де вчиться моя внучка. Туди, зауважте, вчащають діти дуже багатих батьків. Отож втовкмачую їм, що БМВ, чи інші дорогі речі - нічого не варті. Коли запалюю свічку закарпатську, то кажу, що має бути тихенько, бо то - Боже світло. Якщо у вашій душі ця свічка не буде горіти, то нічого не доб’єтеся в житті. А якщо хочете бути успішними, то лише тоді утвердитесь, коли пізнаєте своє. І, знаєте, ті діти тоненьким відчуттям починають це розуміти.
- Пані Ромо, чи тягне вас до Ходорова?
- Ясна річ. Боже, мені так подобається моя Ходорівщина, яка є складовою Опілля. І знову мені згадується костюм, який бачила змалечку в моєї бабці Катерини. Пам’ятаю її куферок (скриня – примітка автора), який вона витягувала, коли збиралася до церкви. Одягалася в народний стрій: у вишиту сорочку, темно-синю спідницю кашемірову, на якій були вишиті в кольорі делікатні букетики. Вона мене завше дивувала, бо мала п’ять чи шість сорочок, а вишитих комірців до них двадцять п’ять. Ті комірці пришивалися на ґудзики. І бабця щонеділі вбирала до сорочки єнчий (інший - примітка автора) делікатний комірець. А поверх того камізельку, шельонову хустку тернову і корсетик з гранатової шерсті, вишитий на кишеньці. Для мене завше було то загадкою. Випадало ж так, що я не могла детально вивчити народний костюм Опілля. Вже потім, коли закінчила університет і працювала в музеї, то пані Леся Сварник якось показала мені один костюм. І я раптом побачила баби Катерини сорочку з прищіпленим комірчиком. То так втішилася. А пані Леся розповіла, що це – стрій, характерний для Жидачівщини.
Щоразу, коли буваю в Ходорові, за будь-якої погоди зайду поставити свічку в церкві. Церква Косми і Дем’яна - казкова. Вона для мене, ніби уособлення Ходорова. Так як і стави, як Стінка. Мене до неї завжди тягнуло, але найбільше до образу Матері Божої Неустанної Помочі. Пам’ятаєте: Ісусик обернений личком до небес, таким чином, немовби відвернений від Матінки Божої. Дуже цікава історія пов’язана з цією іконою. Коли під час Першої світової війни на храм впала бомба, то спалахнула пожежа. Парафіяни встигли винести лише образ Неустанної Помочі й ще один, євангеліє та пару рушників старих. Про це мені розповідав колись отець Трач. Та й Богдан Горинь, здається, писав десь. Цей образ старовинний, намальований дуже добрим малярем. Не є підписним. Бо колись зайшла до церкви і попросила дозволу священика оглянути його, то підпису не знайшла. Писали, видно, ті художники-іконописці, які працювали над іконостасом. І коли приїжджаю до міста, то намагаюся піти й помолитися біля того образу. І обов’язково прошу, щоб у нашій державі було все добре. За свою маму, за тата, якого вже нема з нами, за цілу родину. Бо що варта людина, котра не розуміє ваги віри, ваги церкви на рідній землі? І котра не має свого образу. Дивіться: в столиці маю можливість піти в Софію Київську. Проте там не можу молитися. Дивлюся на ту величезну шестиметрову Оранту. Вона така аскетична. І споглядає на тебе і наче промовляє, що ти грішна жінка. І мені стає так незатишно. Можу милуватися нею як витвором XII століття, але душу не відкрию. А в своїй церкві в Ходорові перед тією невеличкою іконою, яка сповнена віри, душа відкривається.
- Це дуже цікаво. Адже не чув, що храм постраждав під час Першої світової війни. Натомість знаю, що з ним пов’язана така історія. В 1913 році митрополит Шептицький дав дозвіл будувати нову церкву, оскільки її попередниця занепала. Але перешкодила війна. Будівництво розпочали аж у 1922 році. Це вже за Польщі. Хоча відразу ж після завершення воєнних дій декан Ходорівський отець Іван Винницький дав розпорядження приступати до будови нового храму. Розробку проекту замовили в Перемишлі. І він був надзвичайний. Його я відшукав на горищі храму, куди мене спровадив покійний дяк Іван Басараб наприкінці 1990-х років. Поляки, вражені красою майбутнього храму, подумали: невже українці можуть мати щось краще, аніж у них. І заборонили реалізувати цей проект. А другий вже був набагато простіший, тобто такий, який він є нині. Але дозвіл все одно не давали, мотивуючи тим, що ще можна відправляти в старій дерев’яній церковці. Аж поки її не розрушили. Не спалили, а просто зрушили з місця, щоб вона впала. Цей задум, як розказували старожили, належав вчителеві Филимонові Пеленському. І тоді поляки вже змушені були давати «добро».
- Не дивина, що з плином літ багато чого втрачається. Люди схильні призабувати деякі речі. Тому як етнограф мушу все детально зафіксувати. Але й виясняти чимало доводиться. Ось хоча б для прикладу. Така дрібничка як відро в закарпатській хаті, яке називалося водяне. Воно підвішувалося до сволока. А мене мучило чому то так. Поки не звірила, поки не обійшла десятки сіл, аби переконатися, що воно було саме біля мисника. І зрозуміла чому то є так.
- Ви згадали Ющенка, а ваша мама розповідала, що ви бачили його експозицію. Яке враження справляє на вас його захоплення? Скажемо так: пошук старожитностей. Але в мене запитання. Часто-густо політики, щоб козирнути своєю причетністю до українського, виставляють напоказ оці свої, так би мовити, прив’язаності. Скуповують дуже дорогі речі. Власне, запитання. Чи щирий Ющенко в цьому?
- Безперечно, що так. Тут навіть сумніву немає. Ми повинні дякувати Богу, що маємо першого президента, який шанує історію свого краю, який розуміє ціну мистецтва: як народного, так і професійного. І мене просто дивує суспільство, яке не може оцінити свого лідера до кінця. Це є величезний гріх.
Ніколи не забуду повернення знайомої художниці з Канади, яка вчила там виготовляти прикраси з бісеру. Вона розказала, що приїхавши туди, зупинилася в нашої українки, котра має величезний особняк. За місяць проживання у ньому та попросила 100 доларів. «Витягую 300 і даю, - ділилася приятелька. - Та старушечка тут же збирається кудись. Питаю: де йдете, пані Марійцю? А вона каже, що треба заплатити податок державі. Я здивувалася, звичайно. На це пані Марійця зауважила: «Пані Оксанцю, державу дурити не можна. Бо як ми будемо її дурити, то держава – нас».
Це лише один випадок, який свідчить наскільки демократичне суспільство. А чи наші люди то роблять? Ні, не привчилися до такого. Натомість вміємо брехати, обдурювати. Але чи ми винні? Нас привчила до такого радянська влада. Маємо зараз суспільство, яке дорвалося до демократії. Дехто думає, що можна пащеку відкрити, вибачте, на президента, і обмовляти святеє святих. То - величезний гріх. Нас Бог довго каратиме за це, напевно, різними випробуваннями, цією кризою. Не маємо права так думати. Тому що є святість. І святість – це наша земля, наша історія. Якщо ми не матимемо до них пошанівку, то гріш нам ціна. І Ющенко в тому відношенні є святий чоловік. Знаю його особисто. Була в нього на дачі, оглядала колекції. І те, що побачила, говорить не про якесь скуповування багатства. Це - величезне замилування народним мистецтвом. Чого варта лише колекція скринь! Я бачила, як рубали старовинну дерев’яну скриню на дрова, щоб опалювати хату, бо вона їм заважала. До того ж тепер на зміну скриням прийшли модні шафи. Але чомусь про них коломийки ніхто не складає. А про різьблені скрині, на яких намальовані хрести, скільки є прекрасних співанок. Бо в тій скрині – жіноча доля. Ющенко ж не дав пропасти тим скриням, а привіз з Карпат і має прекрасну колекцію. Мені пощастило описувати її, тому знаю, яке це багатство. Людина з пустою душею цього б не робила. Він – прекрасна людина. А те, що наше суспільство таке… Подивіться, що робиться, які перевертні. У Верховній Раді є чимало аморальних осіб, які не мають нічого святого. В їхньому розумінні набагато престижніше купити пляшку коньяку за дві тисячі доларів. А те, що президент милується глиняною мискою, знаходить час аби приїхати до нас у музей і просто поспілкуватися з людьми, то це дратує. Бо їм не потрібне спілкування, а Ющенкові потрібне. Я не настільки обмежена, щоб не бачити це все. Розумію, що ситуація, яка склалася, це не вина Ющенка. Не треба звалювати все на нього. Причина в тому набагато глибша. Непросто далися оті триста років під Росією, коли витравлялося все українське. А що робилося за радянських часів? Ми ж були свідками цього.
- Чи міняється Ходорів з роками? І який він вам сьогодні?
- Знаєте, не міняється. Тут я народилася (10 червня 1946 року - примітка автора), і для мене то найкраще місто в світі. Найкраща вулиця – Грушевського. Коли підходжу до нашої хати, то відчуваю, що це моє рідне місце. Дивлюся на паркан, який тато зробив своїми руками. Такого паркана ні в кого нема, він – єдиний на світі. Яким гарним став Ходорів, коли мером був Дмитро Сас. Як він відновив найсвятіші місця: пам’ятник Шевченкові, цвинтар. Прогрес, безперечно, є. Оздобили місто пам’ятники Ісусові Христові, Хмельницькому, Франкові. Це все – розум і праця моїх ходорівчан, з якими я росла, з якими виховувалася. А ті негаразди, які є, то їх переживає і вся Україна. Але треба цілеспрямовано рухатися далі. Сумно те, що мало людей в Ходорові. Здебільшого, молодь. Середнє ж покоління на заробітках. Але треба взяти голову в руки, подумати чому то є так. І нікого не звинувачувати, не знущатися над своїм президентом. Я ніколи не відступлюся від ідеалів Майдану. До мене тоді приїжджали з Ходорова. По двадцять чоловік жили в квартирі. Я варила цілу виварку борщу, годувала. Ми ходили на Майдан. Це було, є і залишиться. Це – найсвятіше. Так як і місто Ходорів.
- Чи підтримуєте зв’язки з ходорівчанами і в столиці, і в Ходорові?
- Певно, що підтримую. В Києві з моїми однокласниками Юлею Черкес і Петром Голодом. Часом зустрічаємося з Петром в Києво-Могилянській академії, де часто влаштовую виставки. Він ще жодної не пропустив. Ходорів нас тримає. Адже згадуємо і водну станцію, і те, як на човнах по озері плавали, і Стінку, де шукали могили козацькі. Так само з Юлею Черкес здибаємося. Наші батьки працювали на цукровні. Поки тато з мамою збудували хату в центрі, то ми жили в цукровянських будиночках для інженерної інтелігенції. Для мене це спогади раннього дитинства: ті упорядковані помешкання на дві сім’ї. І невеличкі грядки, і квітники, і сливка, яка там росла. Пам’ятаю як під час бурі ми з Юлею вибігли в город і ручками трималися за цю сливку, а вітер нас жбурляв. І ми боялися, що він нас кудись занесе.
Коли приїжджаю до Ходорова, то рада зустрічам зі ще однією однокласницею Валею Квіткою. Вона працює вчителькою української мови. Надзвичайно цікава та шанована мною особистість.
- Знаю її як Ширій. Це по-чоловікові. Степан, до речі, художник.
- Коли ми вчилися, то вона була Валя Квітка. До мене багато ходорівчан приїжджає в музей, то проводжу для них екскурсії. Бо це люди з мого рідного міста, і це – моя робота. Мусиш вділити увагу, посидіти, запалити свічку, згадати Ходорів.

Малеча - ресурс для сучасних батьків Від свята до свята! Українські пісніПиши українською Allsoft.ru - магазин софта Переводчик онлайн Test your Internet connection speed at Speedtest.net Баннера на заказ. Программы на SoftPortal.com Пчеловодство и апитерапия. Доктор Пчела. favicon.ru
Всі права захищено, адміністрація сайту не несе відповідальність за дії користувачів та може не поділяти думки дописувачів.
Використання матеріалів з даного сайту, можливе, лише при умові розміщення гіперпосилання на ресурс: www.khodoriv.at.ua