Ви увійшли як Гость
Група "Гости"Вітаю Вас Гость!
Вт, 27.06.2017, 20:14
Головна | Мій профіль | Реєстрація | Вихід | Вхід | RSS

Меню сайту

Нас відвідали

Зараз на сайті

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Святкуємо разом

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

Анекдот дня

Наше місто

Пошук YouTube

Форма входу

Пошук

Курс валют НБУ

Календар

«  Червень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930

Друзі сайту

SPEED TEST NET

Відправити СМС

Відправити СМС МТСВідправити СМС БілайнВідправити СМС КиївстарВідправити СМС Лайф

Міні-чат

Статистика

Отець ЙОСИФ КАЗАНОВА: «УКРАЇНА – МОЯ ДОЛЯ»

Його постать в сучасному українському житті - свого роду феномен. Справді-бо, історія міжнаціональних стосунків на зламі попереднього й теперішнього століть знає не так вже й багато прикладів, щоб особа з усталеним етнічним темпераментом, з яскраво вираженими рисами представника своєї рідної нації, присвятила більшу частину свого свідомого життя служінню народові з абсолютно відмінними звичаями і традиціями. Мова про іспанця за походженням, священика, отця-доктора Хосепа Казанову-Мартореля. Його незвичайна доля – то захоплива мандрівка життям людини, що пройшла крізь решето випробувань, але досягла поставленої мети. То повчальний урок багатьом із нас, почасти озлобленим і заблукалим, які безжально топчуть те найсокровенніше, що залишилося у спадок від дідів і прадідів…

З нашого досьє. Хосеп Казанова-Марторель народився 26 грудня 1929 року в містечку Торейо поблизу Барселони. Вчився спершу в гімназії, а потім в університеті на правничому факультеті. Оскільки змалку мріяв про священику чи радше місіонерську діяльність, то вступив до духовної семінарії в Барселоні. Після двох років навчання перевівся в Рим до Папської греко-католицької колегії святого Йосафата. Завершивши студії, потрапив до Німеччини, де в 1960 році був рукоположений в сан священика. Після майже дванадцятирічного душпастирювання в Мюнхені за власним бажанням подався на місіонерську діяльність до Африки. В Того перебував упродовж дев’яти літ. Повернувшись до Німеччини, був призначений парохом української громади в Гамбурзі. Окрім цього йому доручили обслуговувати ще й українські осідки в Скандинавії: Копенгагені, Стокгольмі, Мальме, Лунді. В середині 1990-х років, коли прийшов час іти на пенсію, повернувся до рідного Торейо, де мешкає донині.

Нещодавно отець Йосиф (а саме так, на український манер, кличе його наша заробітчанська братія) знову завітав до Мадрида, аби відправити Службу Божу для українських парохіян храму Матері Божої Доброї Звістки. Вперше він виконав таку ж місію літ з вісім тому. Перед тим його візитом я вперше довідався, що отець Йосиф, хоч і уродженець Каталонії, проте чудово розмовляє нашою мовою. Ба, більше того: послуговується нею під час відправ. Це викликало в мене своєрідний шок. Адже тоді ще не встигли вивітритися з голови згадки про українські реалії, коли росіяни, купу літ живучи на наших теренах, так і не спромоглися «осідлати» нашу мову. А тут каталонець!..
Тоді ж мене, до певної міри, заінтригувало ще й його прізвище. Ні-ні, жодних паралелей з однофамільцем душпастиря – підкорювачем дамських сердець, що вважав себе філософом, легендарним Джакомо Казановою не проводив. Навпаки вималювалась цікава противага: там – ловелас, тут – священик.
Признаюсь відверто: оці дві обставини – володіння українською мовою і таке колоритне прізвище викликали величезну симпатію до отця Йосифа ще до знайомства з ним. Згодом, після кількох зустрічей з душпастирем, а мені поталанило спілкуватися з ним навіть у його помешканні в Торейо, до симпатії долучилися ще й такі почуття як повага, шана, захоплення. Його добродушність, щирість, відвертість притягують кожного, неначе магнітом. І простота й доступність. Наприклад, під час минулого свого приїзду до Мадрида він навіть проповідь під час Богослуження не став промовляти з амвона, а пішов поміж людей. А цього разу після завершення Літургії не відмовив нікому, хто хотів з ним поспілкуватися. І це, зауважте, в такі літа. Безперечно, мені також кортіло ще раз погомоніти з отцем, на що він радо пристав. Як вислід тієї розмови, а також і попередніх, з’явилося це інтерв»ю.

- Отче, Всевишній, очевидно, підтримує вас своєю ласкою?
- Боже благословення відчуваю повсякчасно. Це з Його допомогою можу відбути Богослужіння, висповідати бажаючих, навіть подолати чималу відстань до Мадрида. Деколи відправляю ще й в недалеких місцевостях від моїх рідних теренів: Барселоні, Жероні, Ґісоні. Господь ще дає здоров’ячко. Напевно, вважає, що я свою місію виконав ще не до кінця. Можу лише тішитися з цього і бути Йому безмежно вдячним.
- Передусім про найдивовижніше. Як ви, римо-католик, потрапили в лоно Української греко-католицької церкви?
- Шляхи Господні незбагненні. Трапилося так, що після Другої світової війни в Барселоні відбувався міжнародний євхаристійний конгрес. Його учасниками серед інших були і три греко-католицькі єпископи. Тоді я вперше побував на архієрейській Службі Божій у візантійському обряді, яку супроводжував хор українських студентів Мадридського університету. Ця літургія настільки приємно сколихнула мене, що вирішив будь-що познайомитися з її виконавцями. Від них довідався про трагічну долю УГКЦ, про її велику потребу в духовних проводирях і місіонерах. І тоді ж у душі, перед Всевишнім, твердо постановив допомагати цьому народові, його церкві поки не забракне сил і вміння. Зробити ж для цього треба було багатенько: вивчити мову, пізнати культуру, звичаї, опанувати богослужбову літературу, літургійний спів. Та заняття ці були настільки цікавими, що поринув у них з головою. Згодом все докотилося до того, що опинився в Папській греко-католицькій колегії святого Йосафата в Римі.
- Вийшовши на емеритуру, ви не стали сидіти, склавши руки, а, запізнавши українців у Барселоні, надали їм духовну опіку.
- А хіба міг відмовити? На перші Богослужіння, що їх ми відправляли в третю неділю місяця в храмі Святої Надії, вчащало всього лиш понад двадцять осіб похилого віку, що приїхали сюди під час війни чи відразу після неї. Вони ж попросили, щоб я служив по-кталонськи, оскільки їх дружини й діти, що народилися й виросли тут, українською не володіли.
Приблизно в той же час на заробітки почали прибувати ваші співвітчизники. Виникла потреба відправляти вже українською мовою. І поступово ми почали послуговуватися нею. У 1998 році спільними зусиллями організували тиждень української культури. Тоді до нас прибули вельми поважні гості: відомий історик з Парижа Жуковський, дослідниця історії церкви Софія Сеник з Рима, поет Іван Драч з Києва та владика Юліан Ґбур. Зауважу, що цей захід запам’ятався не лише українцям, але й іспанцям.
- Як же сталося, що невдовзі під вашим, так би мовити, «крилом» опинився мало не весь Піренейський півострів?
- Очевидно, чутки про нашу парохію розлетілися за межі Барселони. І якось до мене звернувся єпископ сусідньої провінції Леріда, запитавши чи не можу обслуговувати українську громаду містечка Ґісона. Тоді там налічувалося майже 300 осіб. Я погодився.
Невдовзі до Барселони «заглянув» Глава УГКЦ Блаженніший кардинал Любомир Гузар. Він попрохав мене взяти під опіку українських вірних уже по всій Іспанії. Просив шукати місця їх компактного проживання. І якщо знадобляться душпастирі, сприяти їхньому приїзду.
- Проте, напевно, нелегко було виявляти наших земляків, що розпорошилися по всіх куточках країни Сервантеса?
- Я прирівнював себе до рибалки, який закинув вудочки в кількох місцях, і пильнує клюнула рибка чи ні. Ясна річ, цікавився, де живуть і працюють українці, намагався налагодити з ними контакт. Поступово почав освоювати нові місця. Спершу побував на самому півдні: в Уельві. Знайшов багато українців у Валенсії. Потім були містечко Вільяробледо в провінції Альбасете, столиця Наварри - Памплона.
Надзвичайно цікавою виявилася «розвідка боєм» у Малазі. Там оповіли, що багато жіночок, в тому числі українки, збираються на морській набережній. Деякі з них мають свій «особливий» інтерес щодо «сильної» статі. Ну, як туди заявитися мені, священикові? Але пішов. Наближаюся до того місця і починаю вітатися: «Слава Ісусу Христу». Дехто здивовано витріщив очі, а дехто все ж відповів згідно з християнським звичаєм. До них і підійшов, завів розмову. Троє-четверо українських заробітчанок погодилися зібрати на літургію земляків. І вже незабаром ми відслужили її в храмі святого Івана. Прийшло 40 осіб, чимало з яких сповідалися. Скільки сліз радості тоді було пролито. А одній з жіночок я витирав навіть хустинкою обличчя, бо потекли мальовидла.
- А чи не виникало перепон зі сторони іспанської ієрархії, вірних римо-католиків?
- Я б не вживав слово перепони. Швидше труднощі, пов’язані, так би мовити, з «проблемами росту». Найперше, іспанцям треба було добряче розтовкмачити, хто такі греко-католики. Деякі непорозуміння виникали, коли заходила мова про перебування тут одружених священиків. Тоді уже виник прецедент, оскільки в Торрев’єсі й Аліканте служив отець Олександр Дорикевич, котрий мав сім’ю. Потрібен був час, аби все увійшло в нормальну колію. Як мені довірливо казав один мій приятель-єпископ? «Розумієш, Йосифе, ми – владики подібні на мариновану рибу, якій треба тривалий час вимокнути, щоб бути готовою до вживання».
- Зараз ви відійшли на заслужений відпочинок. Чи задоволені зробленим?
- Знаєш? Приємно, що мої старання не пропали намарно. Я, направду, тішуся, що вже стільки священиків є тут. Це, ніби моє «потомство». Повноваження координатора всіх українських душпастирів, делеговані мені Главою УГКЦ на початках, я передав більш молодому отцю Гектору Зіммеру. Але за справи церкви я спокійний. Особливо після призначення апостольського візитатора, яким спершу був єпископ Гліб Лончина, а тепер владика Діонізій Ляхович. Та головне, що українські вірні згрупувалися навколо своїх парохій, які не лише стали центрами релігійного життя, але й суспільно-культурного.
- Ваша невтомна праця не пройшла повз увагу. Торік у листопаді Генеральний Консул України в Барселоні Юрій Клименко вручив вам високу державну нагороду - орден «За заслуги» ІІІ ступеня. Якими були ваші почуття?
- Звичайно, дуже приємно. Приємно вдвічі, тому що настав час, коли українські державні органи відзначають працю священика. Вбачаю у цьому жесті глибоку вдячність усього українського народу.
- Чи так же часто, як і раніше, виїжджаєте за межі Каталонії і як приймають вас українці?
- Мандрую значно рідше. Роки даються взнаки. Але священики запрошують мене, аби відвідував їхні парохії частіше. Коли ж їду, то щоразу бачу щиру прихильність людей, що приходять до церкви. Це дуже втішно. Як і те, що зі мною хочуть поспілкуватися, сфотографуватися, запрошують в гості. Іноді виникають казуси, бо дехто гадає, а є такі, що й переконані, буцімто я українець, якого доля вже давно закинула сюди, тому в мові відчутний акцент. Однак я цим дуже тішуся.
- А яке враження склалося у вас про нашого брата-заробітчанина?
- Заробітчани – народ працьовитий, виважений. Приємно, що поміж ними нема ворожнечі. У мене жодного разу не виникало підстав соромитися за них. Щоправда, в одному містечку шеф поліції попросив мене, аби я звернувся до мужчин з проханням менше заглядати в чарку. При цьому він дуже дивувався: п’ють по вихідних багацько, але до праці в понеділок виходять, як штик.
А ще, в значній більшості, заробітчани – люди побожні. Горнуться до церкви, як можуть підтримують її. Подивляюся також і щирим почуттям ваших земляків, які не приховують їх, не соромляться. Знаєте, що для іспанців є для найважливішим під час похорону? Не розчулитися і не заплакати. Люди приймають навіть заспокійливе, аби не розридатися. Мені це не подобається.
- А які думки про наших в корінних мешканців?
- Вважаю, що позитивні. Поступово налагоджуються добрі стосунки на парохіяльному рівні. Але, як на мене, спілкування могло б бути більш тісним. Не кажу вже про світське життя. Хоча не може не тішити така деталь. Мої знайомі іспанські священики по-доброму заздрять мені, промовляючи: «Йосиф, ти щасливий, бо навколо тебе в’ється багато молоді. А ми маємо лише стареньких бабусь». І як мені не тішитися, коли доводиться давати шлюби, хрестити дітей.
- Щасливий ви, як з’ясовується, чоловік?
- Виходить, що так. Проте пік цього відчуття припав на неділю 21 квітня 1991 року. Тоді, пізно ввечері, я прибув до Івано-Франківська. Приїхав, щоб прочитати студентам духовної семінарії курс лекцій про Святі Тайни. З цим приїздом, вочевидь, сповнилася чи не найбільша мрія мого життя: побувати на землі народу, з церквою якого я пов’язав свою долю.

Малеча - ресурс для сучасних батьків Від свята до свята! Українські пісніПиши українською Allsoft.ru - магазин софта Переводчик онлайн Test your Internet connection speed at Speedtest.net Баннера на заказ. Программы на SoftPortal.com Пчеловодство и апитерапия. Доктор Пчела. favicon.ru
Всі права захищено, адміністрація сайту не несе відповідальність за дії користувачів та може не поділяти думки дописувачів.
Використання матеріалів з даного сайту, можливе, лише при умові розміщення гіперпосилання на ресурс: www.khodoriv.at.ua