Ви увійшли як Гость
Група "Гости"Вітаю Вас Гость!
Пн, 23.10.2017, 19:47
Головна | Мій профіль | Реєстрація | Вихід | Вхід | RSS

Меню сайту

Нас відвідали

Зараз на сайті

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Святкуємо разом

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

Анекдот дня

Наше місто

Пошук YouTube

Форма входу

Пошук

Курс валют НБУ

Календар

«  Жовтень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031

Друзі сайту

SPEED TEST NET

Відправити СМС

Відправити СМС МТСВідправити СМС БілайнВідправити СМС КиївстарВідправити СМС Лайф

Міні-чат

Статистика

ІВАН ВОРОНА: ЖИТТЯ «ЗА КУЛІСАМИ»

Хто в Ходорові не знає Івана Йосиповича Ворону? Відповідь на це запитання очевидна. Довголітній диригент народної хорової капели «Мрія», регент храму святих рівноапостольних княгині Ольги та Володимира заслужив повагу й шану в місті. І, безперечно, любов. Та і як його не можна не любити за його самовіддачу, оптимізм, невичерпну енергію, розум, доброту? Хоч йому вже поза 85, але він не старіє: ні за зовнішніми ознаками, ні за станом душі. Звичайно, літа вже не ті: дошкуляє біль в суглобах. Тому тепер його можна побачити, здебільшого, з паличкою. Проте він щонеділі пішки і до того ж в бадьорому темпі долає чималеньку відстань від базару до церкви на самому вершечку Стрийської. А ще ж треба на репетиції «Мрії» чимчикувати до міського Будинку культури «Просвіта» кілька разів на тиждень. Не побоюся стверджувати, що цей колектив тримається на 90 відсотків завдяки його ентузіазму та старанням. Однак, напевно, тут є і зворотній зв’язок. Творча робота додає сил і наснаги, а значить і продовжує життя маестро.
Знаєте: буваючи вдома в проміжках між заробітками за кордоном, не так вже й часто бачу його. Ясна річ, на сцені під час концертів. А ще здибаємося на півдорозі між двома ходорівськими храмами, коли повертаємося після недільного Богослужіння. Але він не просто привітається. Він зупиниться, обов’язково усміхнеться, пожартує, поцікавиться життям-буттям. І завше з жалем запитає чи довго ми ще будемо отак микатися по чужинах. При цьому, звичайно, має на увазі й своїх дітей. Адже дві його доньки з сім’ями також знаходяться далеко від рідної домівки.
Але в один із жовтневих днів 2006 року мені пощастило погомоніти з Іваном Йосиповичем у нього вдома. А приводом для цієї розмови стала героїчна, але водночас і трагічна доля вихідця із села Молодинче Миколи Левицького, матеріал про якого ви можете прочитати на сторінках нашого сайту. Однак під час бесіди спливло чимало цікавого і про самого господаря хати. Слово за слово і переді мною постали такі факти, про які й не міг подумати. Напевно, що й дуже вузьке коло ходорівчан знає про них. То ж чи не настав час вивести їх на світ Божий, бодай трішки «підняти куліси», аби зазирнути, що робиться за ними? Проте нехай це зробить сам Іван Йосипович.

- Народився я 12 березня 1924 року в селі Мододинче біля Ходорова. Батько Йосип Іванович - 1902 року народження, мати Юстина, з роду Шинальських, 1905 року народження. В сім’ї зростало троє дітей. Я –найстарший. А ще сестра Ганна і брат Микола, який уже помер.
Молодинче в 1930-х роках було дуже патріотичним селом. Воно породило цілу плеяду високо свідомих осіб, які стояли біля витоків ОУН на Ходорівщині. Маю на увазі Петра Олійника – одного з командирів УПА, відомого під псевдо «Еней», пам’ятник котрому зараз встановлено в селі. А ще були відомі діячі підпілля Микола Левицький, Йосиф та Михайло Барани, Антон Хомусяк, Григорій Коваль, Йосип Гесс та інші. Імпульс до цього надали товариство «Просвіта» та церква. Це – основні осередки виховання молодинецького люду. Священиком у нас працював отець Микола Дереш – людина глибоко релігійна і високопатріотична. Він під час казання не обмежувався лише поясненням Євангелія, а чимало часу відводив історії України. І ми, юнаки, вслухалися в його розповіді, відкладаючи в душах любов до своєї держави й народу. Ті хлопці, а їх понад сто чоловік, загинули в лавах ОУН-УПА, віддано йдучи у бій за Україну.
Читальня «Просвіти» теж була добрим вихователем. Хто нею керував? Той же отець Микола. Йому допомагали кращі люди села. А їмость була головою «Союзу українок». Жодні збори, наради не обходилися без священика і його дружини Ярослави.
Був членом «Просвіти» і я. Ми давали внески на її підтримку. До читальні вчащав змалечку, брав участь в драматичному гуртку. А коли Степан Прокоп’як організував хор, то я став учасником і цього колективу. В селі часто організовувалися фестини, концерти, ставили вистави. Хоч польська влада і забороняла це робити, та село працювало. Тоді люди наші, серед яких були і більш заможні, і бідніші, згуртовувались навколо ідеї служіння Україні.
Уже в 15-річному віці я став членом ОУН. Звичайно, був ще юнаком. Але наші досвідчені провідники придивлялися до тих хлопців, хто не курив, хто не був голослівним. Тому надавали перевагу надійним, врівноваженим, і, зрозуміло, патріотично налаштованим. Таким чином, у 1939 році влився в ряди організації. Незважаючи на молодість, мені доручили проводити агітаційно-пропагандистську роботу серед вибраних сільських юнаків. Цим я і займався. Ми часто збиралися на лісовій галявині й вивчали матеріали Дмитра Донцова, які надходили до організації. Потім обговорювали їх. Це й стало початком моєї підпільної праці.
Організація в Молодинчу була сильна, а керував нею Антін Хомусяк. Зрештою, під його орудою було кілька сіл. Саме від нього я часто отримував доручення. Особливо тяжко було переносити з одного села в інше штафети. Це були секретні повідомлення, заліплені сургучем. І через Ходорів доводилося проходити, де більшовики траплялися мало не на кожному кроці. Мені наказано було: «Поклади штафету в рот і віднеси в Отиневичі. А передаш такій-то особі». І брів полями подалі від доріг, долаючи нелегкі кілометри. А ще зустрічався з юнаками інших сіл, перевіряв знання Декалога та інших матеріалів, які надавали нам для вивчення.
Коли на наші землі прийшли німецькі поневолювачі, то я потрапив в ходорівську друкарню, якою керував мій односельчанин Микола Левицький. (Вона знаходилася в колишньому домі Панька Любинецького. Як і раніше, так і зараз цей будинок розташований на розі вулиць Шевченка та Ірини Вільде – примітка Л.Калинця). Але до друкарні тоді не так легко було потрапити. Левицький уважно придивлявся до хлопців перш ніж залучити їх до роботи. Бо вона, хоч і була цілком легальною, але виконувала й замовлення необхідні для підпільної роботи. Якось Микола запросив мене в друкарню і запропонував роботу.
- Які функції виконуватиму, - запитав я його.
- Поки що будеш перевіряти набір, щоб помилок не було. А також придивляйся до роботи на друкарських машинках, бо може знадобитися для організації.
І я вивчав шрифти, робив набір, придумував заголовки до матеріалів. Разом зі мною тоді працювали Степан Труш з Новоселець і мій односельчанин Роман, якого кликали Лялька, хоч у нього було інше прізвище. Дещо пізніше, в 1942-43 роках, я зустрічав його вже в друкарні, яка знаходилася в передгір’ях Карпат. Туди ми діставалися пішки польовими дорогами зі Стрия.
Добре пам’ятаю невеличку книжечку під назвою «Втеча», видану в ходорівській друкарні. Її автором був Микола Левицький, який розповів про свою втечу з польської тюрми. Листівки, що друкувалися нелегально, були одночасно як антинімецького, так і антибільшовицького спрямування. Бо сподівання на те, що Німеччина дасть волю Україні не виправдалися. Тому в листівках провідною була така думка: «Українці, боріться проти німецьких і більшовицьких окупантів. Це – вороги одного покрою. Не йдіть гинути ні за Сталіна, ні за Гітлера. Ідіть в лави повстанців. Боріться за Україну!»
Щоправда недовго довелося мені там працювати. Бо тягнувся до знань, до науки. Хотів вчитися, адже мав за плечима лише початкову школу в Молодинчі. Ще й досі пригадую як ми напалювали в класі, і до нас приходив інструктор з політики й історії України. Він також викладав географію, українську мову. Його спеціально присилали, щоб підучував нас. Але мені цього було замало. Тому в 1942 році подався до Стрия, де здав екстерном екзамен за сьомий клас. Взяв у студентів гімназії конспекти і по них підготувався. Власне, це була та гімназія, де вчився Степан Бандера.
…Кілька років тому, перебуваючи в Стрию, зупинився перед пам’ятником героїчному борцеві, що якраз встановили навпроти тієї школи, де я вчився. А тут надійшов якийсь старший чоловік і запитав чи подобається мені споруда. Відповідаючи схвально, замислено мовив, що в цій школі я закінчував сьомий клас. Незнайомець поцікавився в якому крилі. Показав йому наріжну кімнату. А він зауважив, що там вчився також і Бандера. Окрім цього за німців я розпочав тут студії в торговельній школі, закінчував диригентські курси. В торговельній школі, яка вважалася вищою, прийшлося вивчати бухгалтерію, товарознавство, стенографію. Дуже добре знав іноземну мову. Майже вільно володів німецькою. Коли значно пізніше поступив на філологічний факультет Львівського університету, то на третьому курсі здав німецьку за всі курси. Прийшовши згодом в Бортницьку школу, мені спершу доручили викладати саме цей предмет. А вже потім викладав українську мову та літературу, логіку, співи…
У Стрию продовжував і підпільну роботу. Директор торговельної школи підтримував тісні зв’язки з підпіллям. Він доручав нам розносити по селах листівки, посилав на фестини, де ми продавали українські значки і тризуби. Якось і в Ходорів мене спрямували на фестин, де виступав Степан Прокоп’як. А ми ходили в парку поміж людей і роздавали листівки, хоч там були присутні й німецькі військовослужбовці.
За німецької окупації Молодинче зазнавало утисків як фашистів, так і поляків. Щоб якось протидіяти цьому в селі була організована боївка з дванадцяти хлопців. Це якраз ті, з котрими я проводив виховну роботу. І ця боївка мала завданням охороняти і наше село, і сусідні. Зокрема, від поляків, які тоді розташувалися в Лукавці й часто нападали на навколишні села. Грабували, забирали корів, сіно і т.д. Якось сталося те, чого ніхто не сподівався. На Слободу, невеличкий хутірець під Новосільцями, заявилися поляки разом з німцями і почали грабувати людей. Це була кінна польська частина, яка прийшла з Волині, бо їх там притиснули наші партизани. Тих поляків називали «баншуцами». І тоді молодинецькій боївці дали знати, що щось недобре коїться в Слободі. Тому хлопці відразу подалися туди. Але ворог був готовий до цього і зустрів наших прицільним вогнем. На голому терені пролунали ворожі кулеметні черги. Чимало наших полягло, а серед них і брат Антона Хомусяка Мирон. Тоді боївкою керував Григорій Коваль, який пізніше воював у сотні «Сіроманці», був одним з її керівників.
Про Григорія Коваля можу сказати, що він був одним з перших борців проти більшовизму. Загинув біля Золочева. Але ще до цього саме у тих теренах з ним зустрівся мій тато. Він утік з поїзда, який віз їх, бійців радянської армії, в Сибір. Татові тоді дуже пощастило, що командиром у тих місцях був Григорій. Саме Коваль дав татові дівчину, яка супроводжувала його аж до Садок. А звідти він уже сам дістався до Молодинча. Тоді я завів його до лісу в криївку, де він зміг перепочити. Але тато не хотів ховатися. Пішов до Жидачева, показав документи з армії і повернувся додому. А я не міг туди ногою ступити бодай на короткий час, бо на мене полювали. Це було вже в 1945 році.
Проте повернуся ще трохи до часів німецької окупації. На початках було сутужно зі зброєю. І тоді нам наказали самим діставати її. Ми з моїм товаришем Іваном Тріщем з Рогізна, з яким познайомилися в Стрийській торговельній школі, замислилися як це зробити. Прийшли до думки, що треба спробувати відібрати зброю у вартового німця на мості через Дністер у Бородчицях. І найкраще це зробити в неділю. Я приїхав до Рогізна. Наївшись вареників, вибралися пасовиськами до мосту. Ішли фактично відкритою територією, не даючи звіту, що нас можуть запримітити. Ще й мали зі собою повно листівок. Коли підійшли, Іван каже: «Ти посидь під мостом, а я піду подивлюся, чи є вартовий. Попрошу його, щоб він пропустив мене перейти до Букавини. Я вже так робив кілька разів. Якщо німець погодиться, то закличу тебе, а якщо буде озброєний, тоді схоплю його. А ти поможеш відібрати зброю. Вбивати його не варто». Він пішов на міст, походив трохи, а тоді кричить, що там нікого нема. Я встав на повний зріст і враз побачив, як понтоном переїжджає семеро німців. Вони також запримітили нас і замислили відрізати від села. З залізничного насипу Іван крикнув мені, щоб я втікав. А німці вже наблизилися на віддаль 70-80 метрів. Не гаючись, кинувся навтікача. І тоді німаки відкрили вогонь. Кулі забриніли біля вуха, розриваючись зовсім поряд. Бо вони були розривні. Зігнувшись, приспішую біг. Але чомусь переслідує думка, що далеко не втекти. Та все ж згадую, що поруч старе русло Дністра. Треба тільки швидше до зарослів дістатися. Поки добіг, рій куль просвистів, але жодна не зачіпила. Нарешті просто з берега шубовснув по пояс у воду. І так попід берегом побрів болотами. На мить виглянув з-під шварів, а німці доповзають до того місця в лозах, де тільки що побував я. Напевно, подумали, що там партизани засіли, тому побоялися йти на повний зріст. Тоді, ще трохи почалапавши водою, виліз на берег і чимдуж кинувся до вільшани. Вони побачили і знову відкрили вогонь. Довелося залягти на дно рова. Перекабатався на другу сторону в кущі й ними дістався до Рогізна. А тим часом Іван був уже в хаті. Та треба було негайно щось вирішувати, бо німці вже увійшли в село. Ми побачили як вони розпитували людей біля читальні де партизани. Не довго думаючи, дременули городами.
Настав 1944 рік, німці відступали. Коли фронт перекочував на Тернопільщину, всі почали залишати торговельну школу в Стрию. Директор Садовський і деякі вчителі вирішили податися на захід. Радили і нам їхати з ними. Пригадую, як ми тоді зібралися на подвір’ї, де жили батьки Бандери. Я сказав, що не поїду, оскільки організація наказує залишитися. Тоді Садовський мовив, що якщо так, то він дає мені ключі від канцелярії торговельної школи та музичної школи. «Будете наглядати, - наказав він. - А якщо відійдете, то віддайте ключі сторожу». Кілька днів я був у школі. А потім вчителька музики Яцишин попросила мене, щоб я припильнував за домом священика, який виїхав на захід, але все залишив. Дала мені ключ. Переночувавши дві ночі, на третю почув стукіт у двері. Глянув - німці. Не відчиняю. Вони потопталися, а потім постелили шинелі на сходи і заснули. Я ж вискочив через вікно і гайнув на залізничну станцію.
Приїхав додому. І відразу до стодоли. Відбив дошки і в стіні вирив нішу. Там можна було переспати. Вже німці втікають, а їм на зміну приходять совіти. Набилося їх у наш двір повнісінько. Але я не показувався на люди, щоб ніхто не знав. Фронт перебував ще на Дністрі. Два тижні тривали бої. Совітів під час форсування ріки полягло чимало. Аж потім фронт пересунувся під гори. Тоді совіти всі сили кинули на придушення партизанського руху. В районних центрах: Нових Стрілках, Букачівцях, Журавні, Ходорові були сформовані групи для ліквідації повстанців. І щодня - облави і збройні сутички, гинули люди. Справжнє пекло: жертви, кров, муки, плач, руїни. Горіли села, хати. Про таке розказувати – повірять, мабуть, лише очевидці.
Боротьба продовжувалася. Хлопці зібрали все, що мали: гранати, пістолі, карабіни, обрізи. Тоді Микола Левицький якраз формував сотню пропаганди. Але приходить якось Михайло Коваль і каже, щоб я з’явився в Букавині «на куті», бо знаю німецьку мову. Там мав відбутися збір. Попрощався з батьками і вирушив. А там уже зібралося чи не сто осіб з навколишніх сіл. То, певно, був ще 1945 рік. Спочатку всіх переправили на другу сторону Дністра. Як могли, озброїли, і ми рушили на Залесці, потім Бориничі. У Дроховичачах зупинилися на перепочинок. Ще в Букавині якась дівчина дала мені обріз, але я не знав чи він справний. Вийшов з хати у двір, щоб випробувати. За стодолою наткнувся на криївку, де і випробував зброю. Потім рушили на Бібрку. В Соколівці розмістились у якогось господаря в стодолі. Стали чекати наказу. На третій день вийшов я у двір й гріюся на сонці. Раптом бачу, що до мене прямують чотири совіти. Підходять, вітаються:
- Здравствуйте.
- Добрий день, - кажу насторожено.
- Вы откуда прибыли?
- Здалека.
- А сколько вас?
- Багато.
- Ну, хорошо, мы пошли.
І вони рушили з подвір’я. Я стрімголов до стодоли: «Хлопці, більшовицька гебра в селі! Треба йти в ліс. Але перше попередьмо провідника». Коли я доповів керівництву, то мене заспокоїли, що це наші хлопці-східняки, які воюють на нашій стороні. Їх використовують для зустрічей з більшовиками.
Ми далі чекали, але жодного наказу не поступало. Якось провідники провели реєстрацію кожного з присутніх у поході, запитали наші біографічні дані. У мене поцікавилися чи добре знаю німецьку мову. Втішилися й озброїли німецьким карабіном і гелмою (каскою – примітка Л.Калинця). Дещо здивовано зауважую, що німці вже втекли. Але мене заспокоюють, що так треба. Через три дні нас повели до Дев’ятник. Там під лісом збір. Нагнали людей море. Ніч місячна. Чекаємо. Аж приїжджає на фірі Роман Шухевич. Він тоді переховувався в Княгиничах. Виступив перед нами. Зокрема промовив: «Війна з більшовиками неминуча. Америка йде на них. Ми повинні створити армію і допомогти звільнити від більшовизму українську землю. Тільки ще трохи треба почекати, бо саме зараз будуть генеральні облави. Війна закінчилася, то ж більшовики усі сили кинуть на нас. Посунуть танки, літаки, піхота. Ми не в силі протистояти такій навалі. Отже яке завдання? Ви зараз повернетеся додому в свої терени. Не групами, а поодинці зможете там перебути. А ми вас покличемо, коли Америка почне війну в двадцятих числах серпня».
Тоді я повернувся додому. На другий день пішов до ліса, викопав в одному місці яму, потім в іншому. Якщо буде треба, то заховаюся. Микола Левицький появився також. Наказав робити столи в черемхівському лісі, бо відбудеться якесь прийняття. Тоді всі зібралися: і «Сіроманці», і з Миколиної сотні, і бортницькі. Заготовили м’ясо, спирт. Після застілля всі розійшлися по криївках. Я ж заснув у ямі під ялиною, нагромадивши листя. Зранку сонце присвітило гарно, і я серед алеї гріюся до нього. Раптом Гринько з Черемхова біжить і кричить: «Ти що? Вставай, бо більшовики в лісі!» Зриваюся і чую, що стріляють. Що таке? А туди, на південь, як на Лукавець, нема нікого. Всі порозбігалися. Рушаю алеєю також на Лукавець. Не доходячи до залізничного полотна несподівано з’являються ворожі автоматники. Діватися нікуди: іду навпроти них. Облавники наставили на мене зброю. Врятувало те, що був одягнений у більшовицьку форму, взяту в тата. Тоді Бог, напевно, підказав, що треба взяти саме це обмундирування, бо мав і німецьку форму. Автомати вони відразу опустили. Очевидно, вони були з букачівського гарнізону, а з іншого боку наступав ходорівський. Могли подумати, що я звідти. За 30 метрів до них шмигнув у сторону. І в ліщині відразу заліг. Тоді прозвучали постріли. Коли припинилися, кинувся до своєї криївки. Дякувати Богові, що напоумив вирити її недалеко. Підбіг, підніс дубок догори, заліз. Скоро почув голоси: «Он здесь, он здесь где-то». Чую як в кількох метрах стоять і дихають. Ще трохи покрутилися, а тоді дали з ракетниці постріл, сигналізуючи про відхід. Я ще просидів години зо дві. Тоді вибрався. Пробираюся до краю ліса, до молодинецького цвинтаря. Там біла газета висить на кущі. Це означало, що облавники поїхали. Тоді полем пішов у село. Вдома питаю, що чувати. Повідають: Гриця з Черемхова, котрий попередив мене про облаву, вбили, коли вибіг з лісу. І всі гарнізонники, проходячи повз нього, кололи штиками. Питаю, де Левицький. Кажуть, що прорвався зі своїми хлопцями до григорівського лісу.
Надходить 22 чи 25 серпня. Знаю, що Америка має наступати. Чекаю. Потім дату перенесли. Але так і не дочекалися. Багатьох наших повбивали, загинув Микола Левицький. В Молодинчу зібралося кілька сотень повстанців з Волині. Приходить якась дівчина і повідомляє, що мене хоче бачити хтось із них. Як виявилося, це - Тріщ Микола з рогізненської родини Тріщів. Почав розпитувати, а потім каже, що треба втікати, бо сил недостатньо. «Ми ідемо на захід, то ходи з нами, - продовжував Микола. - Я знав, що ти з Молодинча, і коли довідався, що є тут, то послав по тебе». Але я відмовився, бо відчував обов’язок зберігати присягу.
Переховувався далі. І ще було кілька хлопців, що залишилися. Надійшов Святий вечір 1946-го року. Поколядувавши, подалися в ліс, аби заночувати в хаті гайового. Це окраїна лісу Рудка. Зайшли до хати, залишивши стійкового Федя Вівчарського. Він за Польщі був дуже співучим хлопцем. Мав гарний тенор. Сніг мете, холод. Всі трохи випили, полягали спати. Але хтось виказав, де знаходяться підпільники. Приїхали з ходорівського гарнізону… А рано-вранці – крик і плач. Люди ідуть на край села і голосять. А то Різдво. Господь мене знову милував, бо я спав неподалік. Довідався, що гарнізонники підійшли до стійкового і налякали його, щоб він утік. Це для того, аби не прозвучали постріли. Потім увірвалися в хату, де всі покотом спали. І всіх перестріляли. Кров’ю було залито всю підлогу.
Кінець 1946 року. Мене ледь не знайшли в стайні в криївці. Хтось узрів таки і, певно, видав. Прийшли, нишпорили, кляли при цьому страшно. В стайні лежала складена дахівка. А за нею, обладнаний мною сховок. За дахівкою був ще й куфер з книжками. Хтось побачив його в темноті й подумав, що то я. Тоді повідомив, що знайшов. Почали кричати: «Виходи!» Безрезультатно. Тоді облавники розгледіли книжки. І заспокоїлися. А я стояв поруч – всього у метрі-двох…
1952 рік. Мене притягнули до справи, пов’язаної з убивством письменника Ярослава Галана. В КГБ, який тоді знаходився у будинку лікаря Білинського (тепер молитовний дім однієї з релігійних громад по вул. 600-річчя Ходорова – примітка Л.Калинця), слідчий зразу висунув мені звинувачення:
- Ти вбив Галана.
- Я курки не заріжу, мурашки не задавлю.
- Признавайся, бо лише чистосердечне зізнання пом’якшить твою вину. Бери пиши як ти це зробив.
- Не буду нічого писати, бо Галана не вбивав.
- Тоді ще раз детально розказуй біографію. І що ти робив тоді й тоді у Львові, з якою організацією зв’язаний?
Тримали мене цілий тиждень. Допити тривали при спрямованій у вічі лампі-п’ятисотці. Настав момент, коли відчув, що втрачаю свідомість. Впав, зімлів. На мене вилили відро води. Потім знову наказали писати все про себе. Нічого не добившись, повезли до Львова в тюрму на Лонцького. Відвели в підвал, посадили в камеру – пів метра на метр. І ще «параша». Їсти давали одну баланду. Потім повели на допит. Знову почали переконувати, щоб зізнався у причетності до вбивства Галана. Сидів десь зо два тижні. Аж повідомляють, що приведуть свідка. Ним виявився побитий чоловік. Пригледівшись, впізнаю Богдана Будзиновського. Питають чи знаю його. Кажу, що разом вивчали латинську мову. Потім таке ж запитання адресують Богданові. Тоді я звертаюся до нього: «Кажи, Богдане, тільки правду». І Будзинський зізнається, що його змусили дати неправдиві покази про мою причетність до вбивства. Його забирають з допиту, а мене спроваджують ще до одного начальника. Той після тривалої паузи бурчить, що мене відпускають, але ненадовго. Бо провину мою обов’язково доведуть…

Думаю, що в житті, як і на сцені, існує дві сторони. Перша – зовнішня: яскрава, урочиста, піднесена, радісна. А друга прихована за пишними лаштунками. Часто-густо й не здогадуєшся, що там за ними. Ось так і в житті Івана Йосиповича. Скільки разів він знаходився на волосинці від смерті? Скільки прикрощів долі зазнав? Відомо ж бо якого великого горя й розпуки зазнають батьки, переживаючи смерть власних дітей. А Іван Йосипович дуже молодого сина поховав… Але виходить на сцену і ми бачимо маестро – натхненного, замріяного, одухотвореного. Тепер, після того як мені вдалося трішки припідняти куліси, надіюся, що знатимемо про нього більше. І нехай Всевишній дарує йому ще багато щасливих літ.

Малеча - ресурс для сучасних батьків Від свята до свята! Українські пісніПиши українською Allsoft.ru - магазин софта Переводчик онлайн Test your Internet connection speed at Speedtest.net Баннера на заказ. Программы на SoftPortal.com Пчеловодство и апитерапия. Доктор Пчела. favicon.ru
Всі права захищено, адміністрація сайту не несе відповідальність за дії користувачів та може не поділяти думки дописувачів.
Використання матеріалів з даного сайту, можливе, лише при умові розміщення гіперпосилання на ресурс: www.khodoriv.at.ua