Ви увійшли як Гость
Група "Гости"Вітаю Вас Гость!
Пт, 28.04.2017, 13:01
Головна | Мій профіль | Реєстрація | Вихід | Вхід | RSS

Меню сайту

Нас відвідали

Зараз на сайті

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Святкуємо разом

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

Анекдот дня

Наше місто

Пошук YouTube

Форма входу

Пошук

Курс валют НБУ

Календар

«  Квітень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930

Друзі сайту

SPEED TEST NET

Відправити СМС

Відправити СМС МТСВідправити СМС БілайнВідправити СМС КиївстарВідправити СМС Лайф

Міні-чат

Статистика

АНХЕЛЬ ГУТЬЄРРЕС: «Мене навчили чесно жити…»

Питання на «засипку», шановні. Що може об’єднувати наше тихеньке провінційне галицьке містечко з іспанською столицею? Тільки не поспішайте зі скептичними зауваженнями на кшталт дуже гарного польського сталого виразу: цо ма пєрнік до вєтрака (пляцок до вітряка – примітка автора), а фрак до камізельки. Так ось: в самому центрі Мадрида є дуже затишна вуличка святих Косми та Дем’яна. Напружте на хвильку свої мізки. Що це вам нагадує? Маєте рацію: такий самий титул має наш ходорівський храм. А на тій невеличкій мадридській вуличці знаходиться Камерний театр імені Чехова. Ще одна несподівана паралель: великий російський письменник і драматург й Іспанія. Що ще цікавіше: керує театром уродженець столиці Куби…
Дивовижна людина, цей іспанський режисер. Він – як живе втілення ідеї, яка іноді видається абстрактною: ідеї взаємопроникнення різних культур, різних звичаїв, різних національних традицій. Він – як з’єднуюча ланка, як провідник, через котрий проходить реальний обмін духовними цінностями…
Уперше про нього довідався з уст нашого земляка з Чернігівщини Василя Проценка, котрого у вузькому колі кличуть «Вася-клоун». І це, звичайно, не просто так. Василь багато літ відпрацював килимним клоуном ще в радянському цирку пліч-о-пліч з видатними майстрами арени. Приїхав на Піренейський півострів і не закинув своє основне ремесло. Так ось саме він і розповів про легендарну постать сучасності не лише в Іспанії – людину з «великої літери», режисера від Бога – Анхеля Гутьєрреса. Довгий час той працював у Росії, приятелював з Андрієм Тарковським, Робертом Рождественським, Булатом Окуджавою, Володимиром Висоцьким. Останнього він познайомив з Мариною Владі, після чого вони одружилися. До того ж Василь нагадав і про стрічку, завдяки якій іспанець став відомим ще й як кіноактор. Навіть я, хоч і смутно, адже був пацаном, пригадую фільм «Салют, Маріє!», де Анхель Георгійович знявся у головній ролі разом з Героєм України, видатною актрисою Адою Роговцевою.
Ясна річ, почувши таке, у мене засвербіли руки. Виникло нездоланне бажання поспілкуватися з метром. Вмовляти сеньйора Анхеля на інтерв’ю довелося недовго. Проте спершу…

…Біографічна довідка.

Анхель Гутьєррес народився 28 серпня 1932 року в Гавані. Мати – кубинка, батько – іспанець з Астурії. З трьох літ Анхель жив на батьківщині тата в астурійських горах. Шестирічним хлоп’ям потрапив до СРСР в числі іспанських діток, яких намагалися вберегти від жахіть громадянської війни. Закінчив середню школу в дитячому будинку під Москвою, отримав вищу театральну освіту, став режисером.
Закоханий у драматургію Чехова, він попрохав скерувати його на батьківщину письменника в Таганрог, де пропрацював кілька років у місцевому театрі. Повернувшись до столиці, багато і плодотворно трудився в якості режисера в Театрі імені Станіславського, театрі «Ромен», де його постановки п’єс Федеріко Гарсія Лорки та інших іспанських авторів отримали щироке визнання. Стояв біля витоків Театру на Таганці, де був художнім керівником. Привів туди Висоцького, Філатова, Золотухіна. Всього на рахунку Гутьєрреса понад сорок театральних вистав, за які він отримав ряд престижних премій. Але йому хотілося більшого, тому поступив на вищі курси кінорежисерів, де наставниками були Михайло Ромм, Юлій Райзман, Сергій Герасимов, а однокурсниками Гліб Панфілов, Олександ Аскольдов, Василь Ліванов. Після цього відзняв кілька стрічок для телебачення, виконав головну чоловічу роль у фільмі «Салют, Маріє!», знімався у стрічці свого близького друга Андрія Тарковського «Дзеркало». Цікавий персонаж дістався йому і в фільмі «Місця тут тихі».
Однак настала епоха застою, цензура «прикручувала гайки», творчість приносила все менше задоволення. «Місця тут тихі» заборонили для показу. В середині 1970-х років Анхель Гутьєррес вирішив повернутися до Іспанії. По дорозі зупинився в Парижі, де дав різке інтерв’ю на адресу брежнєвського режиму. Через це Тарковському наказали викинути Анхеля з «Дзеркала», яке вже було готове для демонстрації на Каннському кінофестивалі. Отож у стрічці він всього раз промелькнув у кадрі, а потім звучить лише його голос.
У 1980-му створив у Мадриді свій театр. На його сцені, крім російських п’єс, поставив чимало творів іспанських авторів та іноземних класиків. Зокрема, його постановка шекспірівскього «Сну в літню ніч» у 2003 році була визнана іспанською театральною критикою однією з найкращих в сезоні. Але особливий успіх приніс сервантесівський «Дон Кіхот». У цьому спектаклі Гутьєррес виступив не лише як режиссер, але і як інсценувальник, сценограф, музичний і світловий офрмлювач.
У листопаді 2008 року за свій внесок у російську культуру отримав з рук президента Росії Дмитра Медведєва «Орден Дружби».


- Анхелю Георгійовичу, ви – директор, головний режисер і художній керівник Камерного театру імені Чехова. З величезним успіхом поставили багато спектаклів геніального драматурга. Чому саме Антон Павлович і до того ж у країні кориди та фламенко?
- Ще студентом мріяв повернутися в Іспанію, створити свій театр-студію. Довго це не вдавалося втілити в життя – настільки ввійшов корінням в Росію. Все моє життя минуло там: і творче, і особисте. Покинув її в кінці кінців лише тому, що стало нестерпно жити й творити. Віриш чи ні, проте вважаю Росію своєю батьківщиною.
Відтоді, коли в 1974 році приїхав до Іспанії, весь час думав про створення своєї трупи. Адже тут панувала пустеля в театральному світі: не було ані справжньої школи, ані системи навчання. Істинного театру тут не нюхали. Лише коли відбуваються фестивалі, приїжджають Фоменко, Товстоногов або ж англійський театр, тоді іспанці дізнаються, що існує справжній театр.
Своєї мети досяг, створивши таки театр, якому наступного року сповниться 30 років. Повинен бути нескромним, проте критика надзвичайно схвально відгукується про наші вистави. Цей театр завжди дивує, тому що це - єдиний ансамбль. Це – однодумці, які й мріють однаково. Це, зрештою, - мої друзі. І вони обожнюють Чехова, як обожнюю його я.
- Росіян ще можна зрозуміти. Але у ваших жилах тече іспанська кров. Розуму непідвладна ваша любов до геніального Чехова.
- Коли вперше прочитав його оповідання, а потім п’єси, - був шокований. Душу назавжди пронизали його сюжети, долі героїв, неповторна мова. «Три сестри», «Вишневий сад», «Дядя Ваня»... Це живі люди, ніби загублені в космосі, - кричать, кличуть, жаліються вночі, на самоті. Проте ніхто нікого не чує. Я, немев, зустрівся одночасно з поетом, музикантом, генієм. Дотепер Чехов для мене – эталон драматурга, на творчості котрого я буквально схиблений. Етичні критерії письменника настільки високі, що навіть зараз глодає думка: чи маю право, чи достойний інсценізувати його?..
- 30 літ для театру – це поважний термін. Напевно, можна підвести деякі підсумки.
- Розпочали з Гольдоні. Трупа складалася з моїх ще неопірених студентів. З «Кіоджинськими перепалками» об’їздили всю Іспанію. Тоді тільки почалась перебудова після смерті Франко. І я подумав, що доречною буде саме ця комедія. Не помилився: спектакль мав шалений успіх.
Потім тріумфально відіграли п’єсу Мольєра «Витівки Скапена». Не варто, звичайно, перераховувати всі постановки, тому що за ці роки зроблено чимало. Але найголовнішим здобутком вважаю спектакль Горького «Дачники». Цілком переосмислена мною річ. І страшна. Її відзняв на плівку професійний режисер. Деякі кадри ввійшли в документальний фільм «Його кличуть Анхель», зроблений про мене на московському телебаченні. П’єса вийшла скандальна, адже Іспанія - країна «лівих» поглядів, навіть комуністична. Більшість до цих пір закохана в Сталіна, Леніна, Троцького, в соціалізм. Коли переглянули «Дачників», вибухнув скандал. Іспанські комуністи просили мене його закрити. Твердили: це - антирадянська п’єса, антиросійська. З посольства приходили, і руки в них тремтіли під час епізоду, коли працівник НКВС Замислов роздягає та гвалтує молоденьку дівчину-героїню. Але що б не товкмачили: це – російська п’єса.
- А ще які постановки вважаєте епохальними в своїй творчості?
- З п’єсою іспанця Тірсо де Моліни «Балкони Мадрида» їздили в Москву на Таганку на запрошення Миколи Губенка. Всі вистави ішли при повному аншлазі, хоча ми грали іспанською мовою. Під час спектаклю звучали іспанські народні пісні. Грали гітаристи, а чотири балерини виконували фламенко. Ми бачили як глядачі раділи, забувши про своє горе, труднощі. І вважали, що свою місію успішно виконали.
Згодом я звернув свій погляд на чехівського «Дядю Ваню», которий ішов у Мадриді три роки. Люди дотепер приходять і запитують: «Де «Дядя Ваня»? Де той Чехов, якого ми побачили вперше?». З цією п’єсою ми побували на чехівському фестивалі в Москві. Критика оцінила нашу постановку вище аніж новосибірську, японську та німецьку. І стали казати: Анхель – найбільший російський режисер у світі. Напевно, так воно і є, бо бережу російські традиції. Разом з тим розумію, що все постійно рухається: театр, музика, живопис, тому намагаюся крокувати вногу з часом, однак... Чехівську духовність, красу, його поетичні мрії, слово зберігаю. Це для мене понад усе.
Потім - інсценування «Злочину та кари» Достоєвського. Мені здається, що для Іспанії це дуже сучасна п’єса, хоча вона завжди актуальна. А тут це просто ще й необхідність. І теж була гарна критика. Як і в «Палати номер шість». Мабуть, це мій найкращий спектакль в країні Сервантеса. Були моменти, коли публіка втрачала свідомість.
Цікаво, що я завжди роблю вистави без перерви. Ввжаю, що спектакль повинен іти на одному подиху. Щоби глядачі не ходили курити, морозиво їсти. Хочу ще «Даму з собачкою» поставити і «Скучну історію», і «Чорного монаха». І зроблю це, тому що зобов’язаний. Якщо не візьмусь, більше ніхто не зробить. Це - моя данина Росії, моїм друзям, вчителям, російському небу.
- Знаю, що й мої співвітчизники-українці бувають у вашому театрі й виносять чудові враження.
- Я проповідник російський, але далеко не український. Проте Україну поважаю. Наприклад, коли ставив «На дні» Горького, то актори саме українською мовою виконували знамениту пісню з прекрасними словами: «Гляжу я на небо, та й думку гадаю, чому я не сокіл, чому не літаю...» (продекламував по-українськи – примітка автора). Її я обожнюю, і вона мені більше подобається, аніж у Горького: «Солнце всходит и заходит, а в тюрме моей темно…». З Україною в мене пов’язані не лише спогади про гастролі з театрами імені Станіславського та «Ромен». Але, передусім, з Адою Роговцевою.
- Якщо не помиляюсь, ви познайомились 1970 року на зйомках фільму Йосипа Хейфіца «Салют, Маріє!» в Санкт-Петербурзі.
- Так. Відтоді не перестаю повторювати, що це – феноменьна, дивовижна особистість. Не просто велика актриса, але й чудесна людина – напрочуд добра та розумна. Вона багато розповідала про себе, про свій дім, про чоловіка, котрого безмежно кохала. І я дуже полюбив цю прекрасну українську жінку. Навіть не знаю: чи українську. Адже для мене особистості, які виходять за межі своєї національності, стають всезагальним, світовим надбанням. Хоча вона – навіть дуже українка. Завжди розповідала про Україну, наспівувала ці надзвичайні пісні. Це - моя велика радість в житті. Ада серед наближчих мені людей, котрі залишуться до останнього подиху. Але дуже хотілося б побачити її до того, як попрощатися з життям.
- Які враження залишились у вас після стрічки «Салют, Маріє!», зйомки якої проходили в тому числі й на Україні?
- Так, але спочатку була Польща – Краків і Вроцлав. Там, між іншим, ледь не загинув. Знімали епізод, коли я на мотоциклі повинен був об’їхати Аду. І в той час якийсь роззява, которих зазвичай багато набиваєтся, щоб поспостерігати за зйомками, штовхнув мене ліктем. Я упав і добряче потовкся. Згодом був Львів, який нагадує Іспанію, - напрочуд європейське місто. Озвучування стрічки робилили в Києві. Я там багато разів бував, і він мені дуже подобається. Як і Крим, де знімався у фільмі «Гранатовий браслет». Між іншим, з цими мальовничими місцями тісно переплітається й ім’я Чехова. Він об’їхав мало не весь півострів, а в Ялті є його музей. Тут в домі з мезоніном, або «Білій дачі», як її називали, в гості до Антона Павловича навідувалися Бунін, Горький, Купрін, Короленко, Шаляпін, Рахманінов.
- Ви заїкнулися про гастролі в Україні. А в які міста приїжджали з театральними трупами?
- З театром «Ромен» бував декілька разів у Дніпропетровську, Запоріжжі, Миколаєві. З величезним успіхом гастролювали, навіть знімались на телебаченні. Тоді молодий Микола Сліченко заворожував, а ще знаменита Ляля Чорна. Тоді й прив’язався до Дніпра, до маленьких сіл з неповторним колоритом.
Якось чи то в Запоріжжі, чи в Дніпропетровську до нас завітала молода циганка з двома дітьми. Сказала, що хоче спробувати себе на сцені. Я пригледівся, і вона дуже швидко почала виконувати головні ролі, що стало несподіванкою для маститих артистів. Так ось відразу, з місця в кар’єр, розпочала Рая Удовикова, яка незабаром стала дуже популярною.
- До речі, нещодавно довідався, що перлина золотих шістдесятих нині – жива легенда Скандинавії, оскільки мешкає там, одне з найяскравіших імен у світовій циганській культурі. На Міжнародному фестивалі, який проводився 2005 року в Києві, Удовикова була удостоєна найвищої нагороди – циганського Оскара.
Але я також вичитав, що ви й Гоголя, 200-річчя від дня уродин якого святкується цьогоріч, ставили.
- Так, «Одруження». А ще мрію поставити «Записки божевільного». Мабуть, неспроста ти мене про нього запитуєш. Це – український письменник, який писав російською мовою. Але душа та геній його, безумовно, українські. Багато хто в світі не відає, що Гоголь – українець. А я знаю. «Миргород», «Вечори на хуторі поблизу Диканьки», «Вій» - це ж така фантасмагорія. Давно переклав «Ревізора», але там багато персонажів, а в мене грошей катма. І зняти когось із персонажів не смію, бо це така гармонійна композиція.
- Ось ви вже й про майбутнє заговорили. Ну, тоді вам про могилу рано думати.
- Знаєш: я завжди готуюся. Так би мовити, на всякий випадок.
- Але ж у вас грандіозні плани.
- Плани, звичайно, є. І здров’я ще дозволяє. Проте треба щодня бути готовим. Поважаю Монтеня, який в одному з есе пише про те, що філософствувати, значить навчитися вмирати. Тому потрібно прагнути жити повнокровним життям щодня, щогодини.
- Хто вони, ваші актори: і в Росії, і в Іспанії?
- Всі мої учні. Однак не можу працювати з людьми, котрі не розмовляють зі мною «однією мовою», коли несумісні світогляд, розуміння школи. Якщо називати когось конкретно, то найперше Германа Естевеса, Майю Бейлаустегі, яка успішно знімається в кіно. Це в Іспанії.
А в Росії мої учні - знаменитості. Мені пощастило. Володя Висоцький хоч і не був моїм учнем, але, навчаючись у МХАТі навідувався до мене на репетиції в «Ромен». Робив це, до речі, крадькома, ховаючись за кулісами. І знаменитий режисер Фокін також, який зізнавався: «Я таємно приходив на вашу репетицію «Кармен», імітуючи робітника сцени». А Володя приходив, передусім, щоб осягнути премудрощі гри на гітарі. Тому що краще за циганів ніхто на ній не грав. Там на той час «сяяв» Поляков – геніальний гітарист. І, безумовно, приголомшливий Ром-Лебедєв. Так ми й познайомились.
У нас тоді створилась неймовірна компанія: Володя Висоцький, Андрій Тарковський, Артур Макаров, усиновлений видатним режисером Сергієм Герасимовым, – великий мастак організовувати вечірки. Збиралися мало не щоночі. І Роберт Рождественський часто бував. В диму до хрипоти сперечалися до рання про те, що було, що буде, як жити, як облаштувати світ, аби в ньому головували справедливість, свобода, братерство.
- Відомо, що саме ви, Анхелю Георгійовичу, познайомили Висоцького з Мариною Владі.
- Це був неймовірний трафунок. Мій приятель Макс Леон, кореспондент газети «Юманіте», повідомив, що приїжджає Марина. «Якщо хочеш, поїдемо її зустрічати, - мовив він. - А потім посидимо у мене або підемо в ресторан». На летовище я не поїхав, а організував столик на шість персон в ресторані. Макс попросив запросити ще когось з гітарою, аби поспівати. Я спочатку зателефонував до Золотухіних. І сказав, що якщо вільний Висоцький, то нехай приходить з ними.
Валерій з дружиною з’явилися першими, а трохи згодом і Володя. Але як тільки він сів і побачив перед собою Марину, - втратив дар мови, застидався. Адже незадовго до цього написав пісню, де згадував її. Це було пов’язано з кінофільмом «Чаклунка», після якого всі мужчини закохались у Владі. Ми, ясна річ, випили, зав’язалася розмова. Але Висоцький здебільшого мовчав. Він був приголомшений. Потім заїхали до Макса і до ранку виспівували. Золотухін намагався переспівати усіх. Я ж відразу второпав, що єдиний, кому треба було співати, це - Володя. Адже Марина з нього очей не зводила і хотіла слухати лише його. Відбулося, як кажуть, «замикання»...
- До речі, родовід Висоцького має глибокі київські корені. Тут навчався його дідусь по батькові Вольф Шліомович (згодом він переписав своє ім’я-по-батькові на російський лад, ставши Володимиром Семеновичем). Крім цього, Володимира Семеновича-старшого жінки вважали найпривабливішим мужчиною міста. Кажуть, гени передаються через покоління…
Бабуся поета по татовій лінії Ірина Олексіївна майже все життя провела в Києві, померла в 1970 році й похована на Байковому цвинтарі. 17 червня 1916 року в подружжя народився син Семен – майбутній батько знаменитого актора, співака й композитора.
Вибачте за це доповнення, але воно логічно вплітається в контекст нашої розмови, в якій чітко простежується український слід. Підводячи підсумок життєвого шляху, ви вважаєте себе щасливою людиною?

- Ну... Толстого, коли запитували про це, то він твердив, що щастя – це, як зірниця. Промайне і все. Гадаю, що постійного щастя нема, тому що життя – штука складна. Дуже багато несподіванок, і доволі неприємних, підносить. Наприклад, розлучення з людьми, яких безмежно любиш. Але, взагалі-то, я – щасливий.


- А на «закуску» дозвольте задати популярне серед журналістської братії запитання. Якщо відмотати життя назад, ви б прожили його інакше?
- Дещо, напевно, змінив би. Зокрема, не одружувався б. І зовсім не тому, що не кохаю свою дружину. Завжди казав моїм учням: не зв’язуйте себе путами Гіменея, тому що мистецтво – це і є наше весілля. Тобто ми цілком присвячуємо йому своє життя. Я настільки люблю це середовище, що може видатися неправдоподібним.
Ясна річ, були деякі помилки й промахи. Проте не жалію. Думаю, що чесно жив. Мене, зрештою, так навчили: чесно жити, чесно любити, чесно дружити й чесно служити мистецтву.

Малеча - ресурс для сучасних батьків Від свята до свята! Українські пісніПиши українською Allsoft.ru - магазин софта Переводчик онлайн Test your Internet connection speed at Speedtest.net Баннера на заказ. Программы на SoftPortal.com Пчеловодство и апитерапия. Доктор Пчела. favicon.ru
Всі права захищено, адміністрація сайту не несе відповідальність за дії користувачів та може не поділяти думки дописувачів.
Використання матеріалів з даного сайту, можливе, лише при умові розміщення гіперпосилання на ресурс: www.khodoriv.at.ua