Ви увійшли як Гость
Група "Гости"Вітаю Вас Гость!
Вт, 19.03.2024, 08:30
Головна | Мій профіль | Реєстрація | Вихід | Вхід | RSS

Меню сайту

Нас відвідали

Зараз на сайті

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Святкуємо разом

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

Анекдот дня

Наше місто

Пошук YouTube

Форма входу

Пошук

Курс валют НБУ

Календар

«  Березень 2024  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031

Друзі сайту

SPEED TEST NET

Відправити СМС

Відправити СМС МТСВідправити СМС БілайнВідправити СМС КиївстарВідправити СМС Лайф

Міні-чат

Статистика

ВОЛОДИМИР ПШИК: «З особливим трепетом відношуся до містечка, де народився»

Навіть не знаю, коли ми вперше зустрілися з Володею. Хоча пам’ятаю його ще під час занять в колишньому палаці піонерів у гуртку бального танцю, яким керувала Лідія Іванівна Максимей. Значно пізніше я розшукав його в Львівській картиній галереї, і він став одним з рецензентів моєї книжки «Місто над ставом». Що можу сказати про нього? Надзвичайно цікава особистість – ерудована, залюблена у свою професію, спроможна відстоювати власну точку зору. А ще він – чудовий співбесідник, якому не байдужа історія та сучасність нашого Ходорова.
Якщо хтось із вас, шановні ходорівчани, потрапить до Львівської галереї мистецтв, то розшукайте заступника директора з наукової роботи цього закладу Володимира Пшика і попросіть, щоб він провів для вас екскурсію. Хоча це і не входить в його прямі обов’язки, однак для земляків чого не зробиш? Повірте: отримаєте велике задоволення. А ще він може розповісти цікаві відомості з історії нашого містечка.
Зрештою, саме про його теперішнє місце праці й розпочали ми розмову, яка відбулася наприкінці січня цього року.


- Перш за все, дозволь запитати якими вітрами занесло тебе, історика за фахом, в «царство» картин?
- У Львівській галереї мистецтв я з 1980 року. Прийшовши на посаду наукового працівника, буквально за три роки був призначений завідуючим відділу. В той час шеф називав його відділом музеєфікації. Відома інституція, відомий наш незмінний директор – Герой України Борис Возницький.
- Раніше вона трохи інакше називалася.
- Так. До 1998 року це була Львівська картинна галерея. І в тому плані, що це нагадувало недобру російську кальку «картинная галерея», я натякнув директору про доречність її зміни. Крім цього така потреба диктувалася і тим, що обсяг матеріалу, який зберігався у наших фондах, був пов’язаний не тільки з живописом. Там була і графіка, і скульптура, і меблі, і нумізматика, й інші одиниці збереження. Отже назва не повністю відображала нашу специфіку. Тому з 1998 року ми стали Львівською галереєю мистецтв.
Звичайно, що музей розпочинався набагато раніше – з 1907 року. Тобто в часи Австрії. Тоді місто придбало велику колекцію картин і різних речей Івана Яковича з Поділля, яку виставили для огляду в колишньому художньо-артистичному музеї на Валах Гетьманських (тепер проспект Свободи). Крім цього наша збірка частково виставлялася і в ратуші. А десь на початку Першої світової війни в 1914 році було придбано приміщення Владислава Лозинського на тодішній вулиці Оссолінських, 3. Зараз це знана всіма будівля по вулиці Стефаника. Від того часу галерея повністю перейшла туди.
Ясна річ, після Другої світової війни наш музей розрісся і має цілий ряд філіалів не лише в місті Львові, а й поза ним. Зокрема, це Олеський, Підгорецький і Золочівський замки. Маємо садибу Маркіяна Шашкевича в селі Підлисся Золочівського району, музей гетьмана Виговського в селі Руда на Жидачівщині. І ще ряд об’єктів у межах Львівської області.
- А за які такі заслуги ти став фактично другою особою в галереї?
- Якраз на Спаса, 19 серпня 1999 року, мене призначили заступником директора з наукової роботи. До того часу на посаді заввідділом музеєфікації вже мав за собою деякі здобутки щодо пристосування пам’яток архітектури під об’єкти галереї, під музеї. В першу чергу з 1983 року велися роботи по відтворенню вежі в селі П’ятничани на Жидачівщині. 1984-85 роки - активна робота по створенню музею-садиби в Підлиссі, де вже нічого не було і довелось розпочинати з нуля. Налагоджували контакти з проектними інституціями і виробничниками, які потім провадили будівництво. Нарешті в 1986 році музей відкрили. Це ж саме було і з музеєм однієї книги, тобто «Русалки Дністрової», на місці колишньої семінарії, а потім духовної академії у Львові. Його відкриття відбулося 1990 року.
Крім того велися роботи по пристосуванню Онуфріївського монастиря, який у тому часі значився як музей книгодрукаря Івана Федорова. Але це було монастирське приміщення, в якому тоді мешкали люди. Планувалося, що ми там створимо великий архів галереї. Коли вдалося відселити майже всіх мешканців, то відбулися зміни, завдяки яким церква почала повертати свої колишні приміщення. І тоді там поселилися монахи-василіяни, і тепер там знову монастир. Взамін, під наші експозиції, зокрема барокової скульптури, планували дістати площі в колишньому монастирі бенедиктинок. Але і з цим нічого не вийшло, бо будівля відійшла до жіночого студитського монастиря. Аж у 1996 році змогли пристосувати колишні виставкові зали, знані в недалекому минулому як монастир кларисок, під музей відомого скульптора, на сьогодні вже достатньо розрекламованого, Івана-Георгія Пінзеля.
Як бачиш до 1999 року я якраз і займався організаційними моментами, чи так званим менеджментом, для того, щоб підготувати всі ті приміщення і зробити в них експозиції. Зрозуміло, що основні ідеї, концептуальні думки належали директору, але виконавчі функції були за мною. А в 1999 році мене призначили на нову ділянку, пов’язану з науковою роботою. Звичайно, за освітою я історик, хоча дуже глибоко історію мистецтва не знав. Але за роки праці в галереї поступово її напрацьовував. Мав певні виставки, каталоги, але мої зацікавлення були більше пов’язані з оборонними спорудами: замками, оборонним двором у П’ятничанах. Саме цей напрямок став основою моїх власних наукових зацікавлень: оборонною архітектурою Західної України і зокрема Львівщини. І ось нещодавно вдалося реалізувати один момент: випустити книгу про оборонні споруди Львівщини. Вона називається досить довго «Укріплені міста, замки, оборонні двори та інкастельовані сакральні споруди». Вийшла торік як каталог-інформатор. Думаю, що на основі й цієї книги, й напрацювань зі своєї картотеки, можливо, пізніше зроблю аналітичний огляд розвитку оборонної архітектури західноукраїнських земель. А з часом, якщо вдасться, візьму ширший терен, тобто всю Україну. Вивчаю також як стаціонарні козацькі укріплення, так і відомі фортеці в козацьких столицях Чигирині, Батурині, Гадячі та в інших містах. Але це ще доволі віддалена перспектива, яка поки що не стоїть на порядку денному.
Варто зазначити, що в 2007 році ми відзначили 100 років від дня заснування галереї. До цього ювілею вийшов перший випуск нашого наукового збірника «Дослідження і матеріали». Видали також і великий альбом, який не виходив ось уже двадцять років, а може й більше. Між іншим, з’явився він двома мовами – українською та англійською.
Це була робота цілого колективу, якою, так би мовити, керувати випало мені. Я ж займався редагуванням мистецької частини. Починаючи з 2004 року, коли відкрили музей у Руді, почали щорічно проводити наукові читання. По їхніх слідах випустили збірник матеріалів за 2006 рік. А зараз я готую до друку матеріали 2007-2008 років. Це так коротко про основні напрямки роботи.
Але, думаю, першочерговим завданням галереї є збереження й утримання зібраного матеріалу у відповідному стані. Тому що ми маємо понад 60 тисяч експонатів. Це порівняно велика кількість живопису, яка сягає від семи з половиною – до восьми тисяч експонатів. Майже дванадцять тисяч одиниць графіки. До речі, володіємо гарною графікою, зокрема західноєвропейськими творами. Наприклад, роботами відомого художника з Венеції Франческо Ґварді.
- Ось зараз ми розмовляємо в твоєму кабінеті, який знаходиться в одному з найчарівніших куточків міста Лева.
- Можливо, це й не так важливо. Але… Приблизно з 1999 року, хоча процес починався раніше, ми висловлювали думку, що приміщення, яке знаходиться в центрі Львова на вулиці Коперника, 15, доцільніше використовувати як музей. До середини 1970-х років тут був палац урочистих подій. А колись цю будівлю знали як палац родини Потоцьких. Тому колектив галереї на чолі з директором вирішив звернутися до міської влади з проханням передати це приміщення для наших потреб. Серед ініціаторів такого кроку був і тодішній заввідділом Дмитро Шелест, який, на жаль, у 1992 році загинув під час нападу на нас і грабунку галереї. Ця подія стала винятковим явищем у музейному житті, адже такі речі не часто трапляються. Це був чи не перший випадок, коли двоє наших людей загинули. Звичайно: у тому, що в 1999 році справу вирішили позитивно, є і частка Дмитра. Тоді ж почався другий етап реставрації споруди. А з 2001 року ми отримали її в оренду. Наступного року почали створювати тут експозицію, яка, по суті, в 2003 році була готова. Але реально ми її відкрили на 100-річчя галереї. В 2005 році я переселився сюди під час підготовки експозиції. Отож маю тепер тут свій кабінет.
- А тепер дозволь наблизити нашу розмову до Ходорова, уродженцем якого ти є. Скільки часу спливло відтоді, коли ти з’явився на світ?
- Торік мені минуло 50 літ. А якщо конкретніше, то дата мого народження - 31 серпня 1958 року. Навчався в середній школі №1. Потім поступив на історичний факультет Львівського університету, де вчився до 1980 року. Після військових таборів з листопада того ж року почав працювати у Львівській галереї мистецтв.
- Теплі почуття до рідного гнізда збереглися?
- Звичайно. З особливим трепетом відношуся до містечка, де народився, де пізнавав перші ази науки, збирав книжки, ходив у бібліотеку і таке інше. Воно для мене дороге і цікаве. І тому дуже б хотілося, щоб ті немалі потуги, яких доклав Семен Йосипович Пришляк, організувавши краєзнавчий музей в школі №1, не пропали даремно. Вважаю: на перспективу було б добре його розширити і перенести в більш престижне місце. Бо порівняно з деякими іншими областями, де кожне районне містечко чи навіть просто містечко має краєзнавчий чи етнографічний музей, ми такими досягненнями похвалитися не можемо. Тому так хотілося б, що для музею в Ходорові знайшли краще приміщення. Скажу відверто, що дуже надіявся на те, що будівля, яка використовувалась як універмаг, могла би бути віддана під музей. Але на неї вже хтось поклав око і щось там робить. Хоч ці роботи то затухають, то знову відновлюються. Та все ж сподіваюся, що разом з тими людьми, котрі вже щось зробили і мають зібрані як історичні, так і етнографічні матеріали, вдасться досягти бажаного в недалекій перспективі.
- Додам, що ти дуже допоміг мені архівними матеріалами в написанні книги «Місто над ставом».
- Зауважу, що тоді коли ти працював над цією книгою, мені вдалося відшукати дуже важливий і цікавий документ: привілей на надання місту магдебурзького права 1436 року. Що до того часу було мало відомо, тому що майже ніхто не згадував таку річ. А тоді вдалося підняти цілий привілей і зробити його переклад. Принаймні тепер знаємо, що фундатором міста є Дмитро Ходорівський. Цей факт, безперечно, доповнив і збагатив нашу історію. А щодо родини Ходорівських, то її генеалогія сягає XVII – початку XVIII століття. До речі, одна з Ходорівських, заміжня Анна Дольська, вела переговори з Іваном Мазепою під час Північної війни. Вона була посланницею Станіслава Ліщинського з наміром перетягнути гетьмана на сторону шведів.
Взагалі, рід Ходорівських, що проіснував до початку XVIII століття – це потужний рід, який за походженням був руським, тобто українським. Чи його представники належали до роду Корчак, то ще не до кінця відомо і треба покопатися, аби в цьому переконатися. Але те, що всі вони були високодостойниками в Польській державі, а також впливали на історію України, то це однозначно.
- Як часто ти буваєш в Ходорові та що тебе туди веде?
- Найперше це те, що до сьогодні там мешкають мої батьки. Дякувати Богу, що вони ще здорові, отож є до кого приїжджати. Тому раз чи два в місяць навідуюся до них. Звичайно, ділюся як своїми успіхами, так і турботами. Інформую про поточні справи своєї сім’ї. Інколи зустрічаюся з іншими людьми.
Але як то кажуть: що кому, а курці просо. Так і я маю задум детальніше зайнятися фортифікаціями міста і створити макет. Хотілося б значно більше довідатися про колишній замок. Проте, напевно, це не буде так просто. На жаль, мені ще не потрапляли на очі відповідні інвентарні описи. Замок, який омивався річкою Луг і ставом, по суті, мав острівний тип. На жаль, нині ця територія забудована сучасними будівлями, і великі археологічні розкопки там не проведеш. Крім цього місто мало вали, дві брами. Є навіть згадки в історика Петрушевича, що одна з них була мурована. Думаю, що і церква будувалася на наріжному місці, де колись проходили рів і вали. Її зводили ніби на такому бастіоні, на підвищенні. І використовували, відповідно, як фортифікаційну споруду. Було б цікаво відтворити макет Ходорова на кінець XVII – початок XVIII століття, вивчивши всі можливі архівні інвентарні описи. Таке моє чисто наукове зацікавлення, яке хотілося б реалізувати.

Малеча - ресурс для сучасних батьків Від свята до свята! Українські пісніПиши українською Allsoft.ru - магазин софта Переводчик онлайн Test your Internet connection speed at Speedtest.net Баннера на заказ. Программы на SoftPortal.com Пчеловодство и апитерапия. Доктор Пчела. favicon.ru
Всі права захищено, адміністрація сайту не несе відповідальність за дії користувачів та може не поділяти думки дописувачів.
Використання матеріалів з даного сайту, можливе, лише при умові розміщення гіперпосилання на ресурс: www.khodoriv.at.ua