Ви увійшли як Гость
Група "Гости"Вітаю Вас Гость!
Ср, 28.06.2017, 14:49
Головна | Мій профіль | Реєстрація | Вихід | Вхід | RSS

Меню сайту

Нас відвідали

Зараз на сайті

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Святкуємо разом

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

Анекдот дня

Наше місто

Пошук YouTube

Форма входу

Пошук

Курс валют НБУ

Календар

«  Червень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930

Друзі сайту

SPEED TEST NET

Відправити СМС

Відправити СМС МТСВідправити СМС БілайнВідправити СМС КиївстарВідправити СМС Лайф

Міні-чат

Статистика

ІВАН ПОПОВИЧ: «ГОЛОВНЕ ДЛЯ СПРАВЖНЬОГО МИТЦЯ – РЕЗУЛЬТАТИ ЙОГО ПРАЦІ»

Його потужний голос, наче звук дзвінкоголосої трембіти, що розноситься поміж величними карпатськими вершинами, полонинами та плаями, наповнюючи кожного, хто його чує, неповторними враженнями. Він, вважаю, як і церковний дзвін, має здатність оздоровлювати: лікувати, перш за все, духовно. Особливих рекомендацій цей виконавець не потребує, та все ж...
Наша довідка. Народний артист України Іван Попович народився 22 квітня 1949 року в селі Осій Іршавського району на Закарпатті. Рік навчався в Хустському медичному училищі, звідки, як він сам зазначає, його «вигнали», заявивши, що його місце навпроти. По інший бік вулиці знаходилося культурно-освітнє училище, куди він і подався. Після цього два роки навчався в Дрогобицькому педагогічному інституті. А тоді перевівся в Львівську консерваторію. Згодом працював у ній на кафедрі диригування. Стояв біля витоків вокально-інструментального ансамблю «Ватра». Після того, як його перевели до Києва, колектив очолив нині покійний Ігор Білозір.
Зараз співак і композитор є президентом культурно-мистецького центру «Іван» - міжнародної благодійної організації, яку небезпідставно вважають його «міні-філармонією». А також працює завідувачем кафедри у Київському державному коледжі естради, художнім керівником державної театрально-видовищної агенції при Міністерстві культури та туризму. Цією структурою організовано чимало концертів, фестивалів, конкурсів.

Два роки тому Іван Попович побував в Іспанії, де виступав перед українськими заробітчанами в Мадриді та Валенсії. Перед концертом в іспанській столиці я напросився до нього на розмову. До цього спонукав не лише професійний інтерес, але і ще одна важлива для мене обставина. Власне, з неї і розпочалося наше спілкування вже після виступу артиста.

-Знаю достеменно, що ви пару разів бували у моєму рідному Ходорові. Проте не виступали перед ходорівською громадою, а гостювали в родині покійного, на превеликий жаль, лікаря Прокопа Цибулька.
- Ми познайомилися за цікавих обставин. Якось я давав концерт у Жидачеві. А після виступу до мене підходить Прокіп. До цього незнайома мені особа. Не тушуючись запросив мене до себе в гості. Сказав, що хоче поспілкуватися, випити по чарці горілки. Ну, як відмовиш, коли прохають так люб’язно і щиро? В хаті Цибульків у Ходорові на мене вже чекали. Як прийнято, накрили стіл.
- Вибачте, що перебиваю, але з цього приводу маю одне зауваження. Пригадую, як прибігла до нас тоді сусідка – теща Цибулька. Швиденько змалювала ситуацію: так-і-так, приїхав співак Іван Попович, ми пририхтували файний стіл, а він захотів легенької гарячої зупи. А ось її якраз пані Марійка не мала. Довелося нам виручати.
- Можливо-можливо, хоча така деталь вже стерлася з пам’яті. Зате змістовну бесіду пригадую з приємністю. Нам було про що поговорити, адже Прокіп, окрім того, що був лікарем-терапевтом, то ще й гарно грав на саксофоні. Знаю, що свого часу він виступав у складі відомого естрадного колективу – ансамблю «Медікус». Ось ці дві речі: причетність до лікарської справи і до музичної, єднали нас. Потім, здається, ще зо два рази я приїжджав до них додому. Сумно, що в такому молодому віці відходять хороші люди…
- Під час концертів у країні фламенко ви не виконували свій шлягер «Більше між нами розлук не буде». А чи відоме вам це щемке почуття? І чи розумієте наших краян, які подалися в світи і знаходяться нині далеко від рідних домівок, коханих людей?
- Це сумне почуття відоме й зрозуміле мені, можливо, як нікому іншому. Адже віддавна багато гастролюю. В мене таке враження, що все життя перебуваю поза рідним домом. Вічно – то в автомобілі, то в літаку, то в потязі. Ось і зараз дорога привела мене в Італію й Іспанію. Тому повсякчас відчуваю тугу за милими серцю місцями, людьми. Коли під час концерту в Мадриді виконував пісню про чужину, то зауважив, як у багатьох присутніх потекли сльози. Тому бажаю їм кріпитися, не здаватися ніколи. Аби вони вірили, що обов’язково повернуться до рідного порога.
І ще одне. Якщо є найменша можливість, щоб ми бодай чимось допомагали рідним місцям. І обов’язково безкорисливо. Таке не промайне даремно, а воздасться сторицею. Я це постійно намагаюся робити. Торік на Івана Купала провів велику акцію на Закарпатті, піднісши подарунки бідним, обездоленим людям. І в рідному селі, і в сусідніх часто даю безкоштовні концерти. До речі, і за цей виступ не візьмемо жодної копійки. Хіба що квитки та добові нам оплатить Міністерство культури. Нехай кошти, пожертвувані глядачами, підуть на добрі справи місцевої української громади.
- Не можете ж ви заявити, що взагалі обходитесь без грошей. Альтруїстів тепер днем з вогнем не розшукаєш. З цього приводу мені на думку приходять вислови двох славетних осіб. Відомий український меценат Терещенко розмірковував так: «Легко любити Україну до глибини серця. Набагато тяжче – до глибини кишені». А німецький письменник Еріх-Марія Ремарк твердив: «Гроші не приносять щастя, зате дають спокій».
- Знаменитості таки мають рацію. Однак дехто вважає, що гроші для нас, артистів, - це все. І ми намагаємося гребти їх лопатами. Смію заперечити. Головне для справжнього митця – це результати його праці. Коли тебе запрошують на концерти, творчі зустрічі, коли співають твої пісні, коли виступ супроводжують овації та бурхливі аплодисменти. Ось у цьому сіль.
- Приїжджаючи на заробітки, нам, як правило, доводиться міняти свій фах, перевчатися. Жінки, здебільшого, неохоче виконують рутинну й марудну хатню роботу, хоча в Україні були вчителями, лікаріми і т.п. Проте є й такі, хто, змінивши професію, з радістю виконує нові функції. Як сталося, що ви, поступивши в медичне училище, круто змінили свою долю, подавшись в артисти? Може «заграли» гени дідів-прадідів?
- Дуже доречне запитання. Вважаю, що потяг до музики й співу передався мені від діда Черничка. Так його кликали в селі. Він, між іншим, тричі їздив на заробітки до Америки. А коли повертався, то брав скрипку і гасав по горах, виграючи різні мелодії. Таким самим шибеником був, як і я. Бо це ж треба було додуматися, щоб на заняття в медучилище припертися з гармошкою чи баяном. Я, в принципі, подумував і про стезю священика, і в торгово-економічний інститут хотів поступати. Та вибрав усе ж медицину. Але швиденько второпав, що сів не в свої сани. Душа та серце прагнули до мистецтва. І я про це не шкодую. А концертувати розпочав змалечку. У нашому сільському клубі на танцях грав раніше дядько на баяні. Отож коли він дозволяв мені зіграти бодай один танець на гармошці, з якої починалися мої музичні «університети», то я відчував себе на сьомому небі від щастя.
- Ви сказали про гармошку і баян. А чи хтось бачив Івана Поповича, щоб він уже в зрілі роки грав на цих інструментах під час концертів?
- Був чи не єдиний випадок, коли я взяв баян і виконав зі сцени «Чардаш» композитора Монті. Але крім баяна я ще й непогано граю на клавішних інструментах. Під час навчання в консерваторії серйозно займався композицією. Мої речі знають вже доволі давно, появляються вони і зараз. Наприклад, «Василина», «Закарпаття моє», «Пісня гуцула» та інші.
- А які з них вважаєте програмними, тобто своїми «візитівками?
- За час артистичної діяльності створив три цілісні програми. Візитівкою першої була пісня «Закарпаття моє», другої – «Більше між нами розлук не буде». Потім з’явилося «Золото Карпат», музику до якої написав Степан Ґіґа на вірші мого земляка Василя Кузана. Четвертою повинна б стати пісня «Карпатський край», в якій звучать дуже близькі мені слова:
Зустрічає мене, наче сина,
Смерекових річок водограй.
Рідна мати моя Україна,
Рідний батько карпатський мій край.
Знаєш: я вже понад двадцять літ мешкаю в Києві. Але мене там ще й досі асоціюють із Закарпаттям. Нещодавно сідаю в таксі, а водій, впізнавши, запитує російською: «Надолго в Киев?» Люди, напевно, відчувають, що мої душа й серце там, де я народився. Хоча мене дуже тепло стрічають в різних куточках: і на Івано-Франківщині, де знято більшість моїх фільмів, і на Львівщині, і на Хмельниччині. Є на телебаченні програма «Вечорниці в Івана Поповича». Так от: одну з програм я знімав у Луганську. Там зустрів багато щирих українців, справжніх козаків. Пісня, скажу тобі, об’єднує. Це політики намагаються вбивати клини. А добрі люди є скрізь. В цьому переконався вкотре в Мадриді. Всі бачили, як наприкінці концерту на сцену зійшла літня іспанка і зі сльозами на очах дякувала всім артистам за те, що ми приїхали в таку далеч і порадували усіх гарними українськими піснями.
- У вашій багаторічній співочій біографії назбирається чимало яскравих вражень. Що врізалося в пам’ять?
- Дійсно, за плечима більше тисячі концертів. Згадати є що. Ось хоча б випадок, який трапився під час мого другого виїзду за кордон. Вперше я подався за «паркан» ще четвертокурсником консерваторії. Тоді це була поїздка в Швейцарію разом з футболістами київського «Динамо». А ось друга відбулася до США. У складі групи, до якої входили Дмитро Гнатюк, вже покійний гуморист Андрій Сова, сестри Байко, я був, як то кажуть, «зеленим», тобто наймолодшим і недосвідченим. Тоді в приміщенні Організації Об’єднаних Націй у Нью-Йорку я заспівав:
Моя Украно, ти матінко мила,
Неси людям щастя, веселко моя!
А наприкінці дав ще й фермату, затягнувши надовго найвищі ноти. Після концерту до мене підійшли японці і почали общупувати зверху донизу. Шукали підсилювача. Не могли збагнути, що це мене так Бозьо нагородив і матінка-природа.
Хвилюючий епізод трапився недавно у Рівному під час концерту, що відбувався 25 грудня, напередодні нового 2007 року. Тоді я зателефонував до адміністратора і забив тривогу: «Що ти робиш? Всі вже горілку п’ють, то хто ж на концерт прийде?» Натомість почув заспокійливу відповідь: «Не переживай, Іване. Всі квитки вже розкуплено». І, знаєш, був приємно вражений, коли побачив вщерть переповнений зал. Проте найцікавіше було далі. Коли я виконав пісню про матір, то став на коліна і схилив голову. Потім підводжу очі й якусь мить нічого не бачу, засліплений прожекторами. Тоді встаю, а в цей час у залі спалахує світло. Глянь, - а весь люд застиг стоячи. Кілька секунд ще триває тиша, а потім зал вибухає бурхливими оплесками. Ясна річ, з моїх очей бризнули сльози. Такі моменти незабутні.
- А кумедні випадки були?
- Та як же без них? Коли переводився з Дрогобицького педінституту до Львівської консерваторії, то повідомив листом маму. Це зараз усі діти – «позвоночники». Бо в будь-яку хвилю можуть повідомити про себе, подзвонивши з мобільного телефона. А тоді мама сіла читати листа та й розплакалася. Тут якраз надійшла сусідка і запитала: «Що, Оленко, читаєш?». «Та от, - відказала мама, - пише Іванко, що вчиться в якійсь консерваторії. А я не знаю, що це таке». Сусідка заспокоює: «Не плач, Олено. Слава Богу, що вчиться. Тепер у тебе консервів буде доста...»
- Зі сцени ви сказали, що об’їздили пів світу. Здибалися з нашими співвітчизниками, розсіяними по різних закутках. Спілкувалися і з представниками старої генерації, і з теперішніми заробітчаними. Що відклалося в думках?
- Коли мене запитують, в яких країнах я побував, то мені легше сказати, де я не був. Однак є відчутна різниця поміж першими поїздками та сьогоденням. У ті часи я відчував великий патріотизм. Наші краяни збиралися докупи у своїх домівках. Маю на увазі досить великі центри, в яких буяло українське життя. А що зараз? Позаминулого року вкотре приїхав до США. Попросив, щоб мене відвезли до «Лемкорезорту», де з задоволенням побував ще 30 років тому, коли вперше потрапив до Америки. Перекладачка каже, що не зможемо туди поїхати. Питаю: «Бракує грошей? То я розрахуюся». «Ні, - мовить, - його вже немає, бо українці продали». Ось у чому біда. Старше покоління відходить, а їхнім дітям цього вже не треба.
Або ось ще. Торік перед Різдвом відвідав Бразилію. Під час одного з концертів на сцену піднялися дівчатка й розпочали колядку. Я підхопив разом з ними. А коли після виступу вирішив трішки погомоніти з ними, то виявилося, що вони майже нічого не розуміють. Кілька колядок зазубрили, а ось вцілому мовою не володіють. Я тоді мав зі собою більше тисячі дисків. Отож попросив тамтешнього священика, щоб він розіслав їх по наших парохіях, аби діти вчили пісні й мову.
- Наостанок мені залишається лише подякувати вам за розмову і побажати успіхів у творчому та особистому житті.

Малеча - ресурс для сучасних батьків Від свята до свята! Українські пісніПиши українською Allsoft.ru - магазин софта Переводчик онлайн Test your Internet connection speed at Speedtest.net Баннера на заказ. Программы на SoftPortal.com Пчеловодство и апитерапия. Доктор Пчела. favicon.ru
Всі права захищено, адміністрація сайту не несе відповідальність за дії користувачів та може не поділяти думки дописувачів.
Використання матеріалів з даного сайту, можливе, лише при умові розміщення гіперпосилання на ресурс: www.khodoriv.at.ua